Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса. Страница 31

Сусідові я принесла чай. Про цей привід подбала мати. Колись вони із сусідою їхали в ліфті, мати зробила зацікавлений вигляд і спитала: «Чим це так приємно пахне? Мабуть, то у вашій сумці екзотичний сорт чаю!» У сусіда не було сумки, але він був чемною людиною і щось відповів. «А ви любите чай?» Сусіда чай любив, принаймні, мати зробила такий висновок із його мовчання. «О, знаєте, у мене донька колекціонує чаї. Вона от-от має приїхати із закордону і привезе оригінальні сорти, у неї такий вишуканий смак, а тоді ми вас обов’язково будемо частувати». Про деяких чоловіків народна мудрість рече: «Краще йому дати, ніж пояснювати, чому ти давати не хочеш». Тобто позбудешся тільки в такий спосіб. Не знаю, як щодо чоловіків, але щодо моєї матері це прислів’я працює. Я була вимушена «от-от приїхати», зайти до супермаркету і купити якусь «Пащу дракона» з волошками, соняшниковим насінням та герберами.

«Привіт», – сказала я сусідові. Мати хотіла бути впевненою, що він удома, тому подзвонила мені тієї ночі, коли сусіда саме повернувся з квітами та грав на роялі. Не знаю, як він ставився до нічних гостей, але двері відчинив. «Привіт», – сказав сусіда. Він був недешево, хоч і демократично, вдягнутий. Світлі джинси, шикарна сорочка – усе було такої якості, що жодних сумнівів у тому, що це дорогий одяг, не виникало. У його руках був келих із шампанським. «Любите шампанське?» – запитав він, чим нагадав мені мою матір. «Ні, – чесно сказала я. – Я принесла вам чай». «О, – сказав він, – дуже люб’язно. І так доречно. Заварювати зараз?» – «На ніч, мабуть, шкідливо. Це ви грали Моцарта?» – «Ні, імпровізував». – «Це ж треба, який збіг! Я теж зараз намагаюся імпровізувати, але у вас це, треба визнати, виходить краще. До речі, Аристарх вам хто?» – «Хто?» – «От і мені цікаво, хто». – «Та ні, не в тому розумінні «хто». Я маю на увазі, про кого ви запитали?» – «Про Аристарха. Він тут раніше жив, до вас. Років двадцять тому він обіцяв мені трохи вкоротити пальці». – «Тепер мені все ясно! То ви йому заборгували і вирішили погодитися на пальцевкорочення саме сьогодні вночі?» Господи, дякую тобі за те, що ти вигадав для людей почуття гумору. Це, мабуть, для того, щоб ми не кусалися. Відразу все простішає.

За п’ять хвилин ми вже дружньо патякали про різні речі: про Аристарха, син якого продав йому цю квартиру, про музику, про активність моєї матері, про пасивність його матері, про Відень, який ми обоє обожнювали заразом із Клімтом, штруделями та кавою. Він вибачився за те, що його, власне, не хвилюють жінки, але це ніяк зі мною не пов’язано. Я сказала, що натомість мене хвилюють чоловіки, але його це не повинно хвилювати, бо з ним це, може, і пов’язано, але не настільки, що я буду ґвалтувати його на кришці роялю. Дотепер ми обмінюємося з ним звістками, а інколи ходимо в гості одне до одного. Наш пароль: «Чаю чи шампанського?» Чай – у гості до мене, шампанське – до нього.

«Мамо, батьку, а в мене є одна новина! Власне, я збираюся вийти заміж. Ма, він нормально заробляє, йому за сорок, і я до нього фактично переїхала, тому йому не треба залишати в моїй хаті ніяких зарядних для мобільників». Батько сказав, що треба відкоркувати щось, що всі ми п’ємо. «По коньячку?» – «По коньячку!» – «Доню, а він симпатичний? А коли ми йдемо до вас знайомитися? А ви думали про дітей?» Я зауважила, що про дітей я зараз думаю постійно, особливо про сина. Мати дивилася на мене недовірливо. «А ти добре подумала?» Мама хвилювалася, чи не виявлю я свій гидотний характер і чи не кину нареченого. Я подумала, що маю її чимось потішити. «У нього є будинок в Америці». Тепер я знала, що мати буде почуватися щасливою тижнів зо два поспіль.

Перед моєю конторою росте шість туй. Ми їх висаджували разом із Марленом. Туї, коли підросли, деформувалися в дивний спосіб. Вони стояли рядком, одна впритул до іншої, кожна наче з випнутим правим «стегном». Ми прозвали їх «красунями кабаре». Контору ми створили з Марленом після того, як вирішили піти з Міністерства закордонних справ. Насправді Марленові вона була ні до чого, бо він був юристом, а контору ми створювали перекладацьку, але йому дуже кортіло, щоб ми щось встругнули разом.

Спочатку справи наші йшли кепсько. Ми потроху перекладали приватні листи млосних красунь до іноземців, отримували за це вельми невелику платню і навіть замислювалися, а чи не перепрофілювати нашу контору на шлюбну, але потім почалися негри. Негри почалися несподівано, я чудово пам’ятаю нашого першого негра, який прийшов дійсно зненацька, як потепління посеред січня. Він був чорний неймовірно. У білому довжелезному пальті, вельветових штанях кавового кольору і чорних черевиках без шкарпеток. Його шию було замотано в смугастий шалик. Це був негатив Остапа Бендера. «Хельо», – промовив він до нас. Тоді нас у конторі було троє: Марлен, я та Ральф, приятель Марлена з Лондона. Ральф працював у нас як волонтер. Коли він приїхав, то представився, старанно промовляючи своє ім’я по літерах, а потім написав його на папірці, думав, що мені таке ні за що не вимовити. Я гордовито сказала йому: «Не переймайся, я чудово знаю, як пишеться та вимовляється твоє ім’я. По-перше, у мене були такі джинси. А по-друге, так само звали мою німецьку вівчарку». Ральф зовсім не вмів ображатися, він вважав, що це марнування часу, через ощадливе ставлення до якого його було важко чимось здивувати. Тож Ральф першим прийшов до тями і, приязно всміхаючись, промовив до негра: «Хельо!»

Негр сказав, що звати його Аденяй Алі Абай і що він принц. У принца було одне бажання, щоб ми допомогли йому скласти листа, якого він мав намір надіслати деяким багатим людям по всьому світу. «У нас була революція, потім – війна, мій батько-король програв, родина втратила майже все, і зараз заблоковані наші банківські рахунки, але незабаром буде контрреволюція, і тоді все буде добре і ми віддамо гроші». – «Які гроші?» – «Ті, які ви зараз в листі попросите, щоб мені позичили». Аденяй Алі Абай посміхнувся, один зуб Аденяя був золотим. І ми попросили. Він запитав, чи нормально буде, якщо він заплатить нам десять баксів. Ми сказали, що це буде поблажливістю з нашого боку, але загалом нормально. Тоді Аденяй зняв черевик, поколупався у підошві та дістав десятку. Зараз церкви відомого проповідника Аденяя Алі Абая знані по всій Європі і я часто бачу його доброчесну та задоволену пику на екрані телевізора. І згадую, з чого все починалося.

Принц Аденяй був нашим талісманом, бо після нього негри пішли один за одним. Усі вони були принцами у вигнанні. Завдяки африканським революціям, невідворотним, наче осінні опади та інші кліматичні процеси, справи наші почали виправлятися. Ми тоді не знали, що прислуговувалися піонерам спаму! Марлен купив свою першу іномарку, я зняла квартиру в центрі і стала користуватися дорогою косметикою. А завдяки тому, що наш струминний принтер, як виявилося, міг друкувати папірці, схожі на банківські довідки, ми змогли взяти на роботу ще двох перекладачів. Тоді до нас і прийшли працювати Сашко та Наталка.

Усі негри, які проходили через наш офіс, неодмінно робили мені шлюбну пропозицію і запрошували на побачення. Тобто в мене були всі шансі стати справжньою принцесою. Звісно, що після контрреволюції. Я чемно відповідала їм, що я є вері бізі тудей. Я настільки звикла до нападів на мою незалежність із їхнього боку, що коли побачила у дверях супермаркету, де я купувала каву, молоко та тістечка, негра, який, власне, нічого не встиг мені запропонувати, заявила: «Соррі, бат ай ем вері бізі тудей [11]». «Ок, гьорл. Бат донт фогет ебаут рест! [12]» – відповів мені на це незнайомий темношкірий принц.

А потім негри скінчилися так само раптово, як почалися. Але забути про себе вони не давали, бо майже щодня я отримувала від когось із них листа, універсальну форму та зміст якого я самотужки вигадала тоді, у далеких дев’яностих.

Після того, як закінчилися негри, почалася справжня робота. Нас запрошували перекладати на конференціях, завдяки зв’язкам Марлена ми заробили репутацію в юридичних колах, перекладали юридичні папери, навіть видали перший англо-український юридичний словник. Складали тексти для запрошень, вигадували тости, здійснювали переклади статей для інтернет-сайтів та модних глянцевих журналів. Справи йшли вгору, а Марлен поїхав працювати за кордон. Я сумувала за ним надзвичайно, але знала, що так буде краще насамперед для нього.