Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса. Страница 32

Вони сиділи та працювали. Мої бджілки. «Привіт, хочу зробити невелике оголошення», – промовила до них я. «Про підвищення заробітної платні?» – запитав Сашко. «Чи про зниження?» – уточнила Наталка. Ральф посміхався собі. «Про те, що я виходжу заміж!» – «Знову? Слухай, я не розумію, навіщо ти повторюєшся? Заміжжя – це ж не вчити віршика! Один раз спробувала, і досить!» – «Вона любить все закріплювати, ти хіба не знаєш? Вона і після першої чарки ніколи не зупиняється, а ти хотів, щоб вона зупинилася після першого шлюбу? І коли це буде? І хто він такий? Не потворний жебрак? А в тебе є його фотокартка?» Ральф сказав, щоб я надіслала йому поштою список подарунків, які мені хотілося б отримати. «А для нас це щось змінить?» – запитала знову Наталка. «Не думаю. Але, можливо, я стану більш лагідна, бо в мене буде вдосталь сексу», – припустила я. «На нашому місці я б не дуже на це розраховувала», – зауважила Наталка. «На те, що в мене буде більше сексу?» – «На те, що це злагодить тебе».

«Привіт!» – «Привіт!» – «А я виходжу заміж». – «Та ну? Слухай, а виставлятися ти коли будеш? Я тільки хотів сказати, що раніше Великодня мене в Києві не буде!» – «Добре, виставлятимуся на Великдень». – «Слухай, а ти бачила того віденського сфінкса, фотку якого я тобі надіслав учора?» – «Ні, не бачила, у мене не доходили руки, я ж…» – «От ти завжди так… А ти подивися. Тільки зараз!» – «Ну, подивилася, і що? Зняв спину сфінкса. Дякую. Дуже виразна спина, і крила є, і товстий хвіст». – «Тю на тебе! Подивися йому під хвіст!» – «Що?» – «Подивилася?» – «Подивилася». – «І що ти побачила?» – «Марлене, ну що можна побачити під сфінксовим хвостом?» – «Я спеціально для тебе зазнімкував його дупку! Ти коли-небудь раніше бачила сфінксів анус?» – «Ні, я не зазирала їм під хвіст». – «А дарма! У них є анус! Якби не я, ти таке ніколи б не побачила! Все, добре, у мене тут перемовини. Я дуже тебе прошу, напиши мені про твого майбутнього чоловіка детальніше». – «Можна краще сфотографувати для тебе його анус?» – «Не думаю, що це мене вразить. У нього ж ні хвоста, ні крилець… Ні, краще напиши про нього щось цікаве!» Таким уже був Марлен.

А я намагалася правити Наталчин переклад, усміхалася і згадувала, як мені вперше зробили шлюбну пропозицію.

Історія про те, як мені вперше зробили шлюбну пропозицію

Уперше мені робили шлюбну пропозицію в Берні, де ми, співробітники Міністерства закордонних справ, перебували з навчальним візитом. Навчальні візити були важливі для європейських країн, бо переконували, що вони вчать нас демократії та справедливості. Нам вони були теж корисні, адже дозволяли байдикувати з чистим сумлінням; мешкати в дорогих готелях коштом тамтешньої сторони; знайомитися із західним способом життя; пити жахливу безкоштовну каву в будь-яких обсягах та купувати собі щось гарне та смачне на щоденні і чималі гроші, які виділялися закордонною стороною, щоб ми не почувалися чужинцями або ж сиротами на святі їхнього вгодованого життя.

Шлюбну пропозицію мені зробив міцний білявий хлопець (я завжди подобалася блондинам), практично велетень, що мав прізвисько Засік. Таке прізвисько в нього було тому, що він часто перебував у відрядженнях, але ніколи не харчувався поза готельним номером. І ви помилитесь, якщо подумаєте, що він замовляв їжу собі в номер, – ні, він просто брав харчі з дому і споживав їх або у своєму номері, або десь у парку. Він тягнув із собою згущене молоко, консерви, чай, ковбасу, кип’ятильник, столове приладдя, він ніколи не приймав запрошення до ресторанів, якщо не був переконаний на сто відсотків у тому, що його не змушуватимуть платити за себе.

У принципі я ніколи не думала, що цікавлю його як жінка. По-перше, Засік є засіком, хіба його в такому підозрюватимеш? А по-друге, у мене тоді був пристрасний роман із Великим Перекладачем. Роман із Великим Перекладачем почався з коньяку. Вірніше, розвивався він тому, що в мене коньяку не було, а у Великого Перекладача коньяк не переводився. Великий Перекладач був чоловіком у віці, кіношної зовнішності, навіть сивина в нього була фотогенічною, таким довіряють грати пихатих графів, замріяних великих учених та інших покидьків чоловічої статі. Він був імпозантний, грайливий бабій, звісно, що одружений давно і щасливо, але в нього був коньяк, а в мене – погані судини, тому перший крок до нашого зближення зробила саме я.

Я написала йому грайливу записку і передала її на ранковому засіданні, під час якого одна нудна особа розповідала нам, яким чином забезпечується обіг паперів у їхньому Міністерстві закордонних справ. Я написала щось таке: «Вродливий ви, щасливий ви, нащадок Діоніса, не будьте жадібним скотом, а поділіться “Тисою” [13]». Щоб він ні про кого іншого не подумав, я підписалася під цим поетичним шедевром повним ім’ям. А то переплутав би мене з нудною Наталією, вродливою дівчиною Оксаною, солідною дамою Веронікою Павлівною або взагалі із сучкою Жанною. Оце вже ні. Великий Перекладач закладався коньяком щоранку, тому в нього переважно завжди був веселий настрій, він реготнув і написав записку мені: «Заходь надвечір випити коньяк. Мій номер – сорок п’ять. Цілую. Твій маніяк».

Звісно, що я не встояла. Тому ми радісно спокушали одне одного, вешталися по номерах, обмінювалися записками, були розкутими настільки, що втратили пильність. Одна з цих записок вельми фривольного змісту потрапила до рученят каверзної Наталії. Наталія мене непокоїла, тому що вона була людиною, яка розповідала мені стрічку «Леон-кілер» як надзвичайно смішну комедію, постійно реготала, змушувала мене реготати, а коли після цієї розповіді я побачила фільм, то впала в прострацію. Наталія нічого не вигадала кращого, ніж слідкувати за нами, щоб сфотографувати. Одного разу я помітила її біля номера сорок п’ять, вона скрутилася за шапликом [14] із юкою, причому цей шаплик вона звідкись сюди перетягла!

У цій поїздці зі мною був Марлен. Порадившись, ми вирішили викрасти в Наталії фотоапарат – я не вірила, що вона знімає нас із Великим Перекладачем для власного задоволення та перегляду світлин із нашими видатними пиками самотніми вечорами або для того, щоб потім подарувати їх нам на ювілей наших міцних коньячних стосунків. Я була переконана, що ці фотокартки або опиняться на столі в керівництва (скоріше його, ніж мого), або в руках його дружини. І ми фотоапарат викрали. Бо не треба!

Ще одну записку перехопив, як потім виявилося, Засік. Увечері він пішов зі мною та Великим Перекладачем вештатися містом. Це було геройським вчинком із його боку, бо він знав, що ми такі люди, які не можуть вештатися і нічого не їсти-пити. А ще того вечора ми вирішили вештатися по туалетах барів, таверн, кав’ярень та ресторанів, просто кортіло подивитися, а які в них відходки. У барах ми пиячили. Потроху. Ще в нас була фляжка з коньяком, до якої ми періодично прикладалися. Нам було весело, ми цілувалися вже втрьох й обговорювали ідею, яким чином завершуватимемо цей день, який чудово склався! Ми співали пісні з мультфільмів та вигукували мати під вікнами доброчесних бернців. Засік плентався поруч із таким виразом обличчя, що трапляється у відмінника, якого вчителька викрила на списуванні.

У котромусь із відходків, підлога якого була прикрашена моїми улюбленими квітами – маками, я вирішила трохи полежати. Хлопці сцяли в чоловічому. Якщо кому цікаво, підлога чоловічого відходку була прикрашена тюльпанами. Аж раптом я почула голос Засіка. У жіночому відходку, дивина та й годі! Він сказав мені притиснутим до стіни голосом: «Слухай, це… Сашо… Ти це… чи не зайдеш попити чаю?» Від таких щедрот я хутко підвелася з макової підлоги! Мені взагалі було цікаво подивитися, що зберігає у своєму номері Засік. «Звісно, я прийду». Яка ж я була п’янюча.

Третя година ночі. У номері Засіка смердить сухою ковбасою. Бо вона була всюди. Це був ковбасний лабаз. Ковбаса виснула з віконних ручок, піддашшя і шафи на мотузках і на скотчі. Засік готував мені чай, а я все роздивлялася ковбасу. Вона була протерта чимось на кшталт соняшникової олії. «Саш, то ти чай будеш?» – запитав Засік нещасним голосом. «Давай», – відповіла я. – «Слухай, Саш, я думаю, що нам слід побратися. Виходь за мене?» – «Слухай, ти тільки не ображайся, але мені цікаво. Ти ковбасу мастиш олією?» – «Мащу». – «Щоб не вкривалася пліснявою?» – «Ну. А чого ти питаєш? Хочеш ковбаси?» – «Та ні. Мені просто цікаво, а свій член ти, часом, соняшниковою олією не мастиш, про всяк випадок?» Я не знаю, чого мені це спало на думку. Звісно, що після такого запитання я мишею вишкреблася в коридор і весільним розмовам прийшов край. Чаю мені теж більше не пропонували.

А вранці я отримала від Великого Перекладача записку:

вернуться

13

Марочний коньяк Ужгородського коньячного заводу.

вернуться

14

Шаплик – невисока широка дерев’яна посудина, що має вигляд зрізаної бочки.