Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса. Страница 37

Але я б іще поборолася і не починала ніяких розмов із Євгеном, якби не Марлен. Учора, коли я вкотре пробувала налагодити стосунки з Максом, допомагала йому второпати деякі звороти англійського звіту, мені зателефонував Марлен з естафетою дружби. Я сама колись вигадала цю кляту естафету. Коли нас із Марленом розкидала доля по різних країнах і деяких наших приятелів так само, я вигадала штуку, яка б допомагала нам витримувати примхи долі та підтримувати стосунки за будь-яких умов. Так народилася естафета дружби. Правила її були прості. Якщо тобі телефонує хтось із нашої дружньої зграї і ставить запитання на будь-яку тему, ти мусиш йому відповісти, хай би де знаходився та хоч би що робив. Потім вислухати відповіді від інших, якщо такі вже набралися (залежить від того, який ти в телефонній черзі), зателефонувати наступному приятелеві, розповісти те, що вже почув, і поставити аналогічне запитання йому.

Ну, як я могла передбачити, коли все це вигадувала, що Марлен з ідіотичним запитанням «Які на тобі сьогодні труси?» зателефонує саме тоді, коли я буду допомагати робити переклад схибленому синові мого майбутнього чоловіка, який мене ледве терпить? Це треба бути неабияким маніяком, щоб таке передбачити. Як Аналітик Хрінів на мене вирячився! Годі сподіватися, що він вдаватиме, наче нічого не трапилося. Про це будуть знати всі, принаймні, його приятель Милиця точно, або я нічого не тямлю в підлітках.

А ще правило щодо чесності. Я дійсно забула, які труси вдягала сьогодні вранці, бо запізнювалася на роботу, схопила щось, втиснулася і гайда. Можна було щось збрехати, Марлен би не перевірив, але я так не можу. Довелося лізти та роздивлятися, у яких саме. При цьому козлові, бо він нікуди не йшов. Дорослий бугай, мав би виявити тактовність, але ні. Дивився на мене своїми шоколадними оченятами, малий покидьок. У мене джинсовий пасок намуляв червону смугу, наче трактор проповз, дуже воно мені було треба, щоб це щеня таке помітило… Потім мені ще довелося телефонувати Бубі та розповідати йому про труси Марлена, Бідосі, Мар’яни та свої власні. І своєю чергою запитувати, а які на ньому. Я розумію, що таке не щовечора чуєш, Аналітик Хрінів мав із чого дивуватися, він і дивувався, а я почувалася хвойдою та ідіоткою. Розповісти йому про естафету дружби? Не знаю, що він сприйняв би нормальніше – такі естафети чи перевірку трусів. Зовсім не знаю. Про естафету я нічого не пояснила, він, утім, не вимагав пояснень, посидів іще трохи, – я опанувала себе і щось пояснювала за текстом, – а потім подякував і пішов собі геть. Мабуть, спати.

Утім, батькові він нічого поки що не розповів. Євген був грайливий, веселий та лагідний і не запитував, кому це я розповідаю про свою білизну. Він мене попередив, що депресії в нього бувають лише наприкінці літа, бо йому важко усвідомлювати, що воно йде, а загалом він має легку вдачу, і це правда.

«Слухай, я хотіла поговорити з тобою про Макса». Він відразу посерйознішав. «Щось сталося?» – «Я б не сказала, що щось сталося. Точніше буде сказати: щось відбувається. Ти хіба нічого не помічав?» – «У принципі нічого». – «А ти не помічав, що він мене не дуже любить, не хоче налагоджувати дружні стосунки?» – «Ні, не помічав. Знаєш, він – доросла людина і сам обирає собі друзів. Чого йому тебе любити, якщо замислитися? Знаєш, це в родині прийнято, що кожен має кожного любити, хоча тут теж є про що поговорити. Утім, родина є родиною, і в головах більшості людей вкладається те, що треба любити та поважати одне одного. Бо рідні. Але свої стосунки зі сторонніми людьми ми маємо право будувати, як заманеться, чи не так?» Оп-па. Я зовсім не сподівалася таке почути. Не сказати, що я не погоджувалася з ним, я і сама так думала, але не могла помислити, що він кине мене напризволяще. «Не вмієш плавати? А доведеться», – і тільки вшпирр із човна посеред річки.

«Мовчиш? Шу, рідна, він – мій син, і не завжди наші стосунки з ним були відвертими та простими, узагалі серед чоловіків однієї родини панує конкуренція, іноді така, що заважає дихати вільно; так нас влаштовано, і з цим важко впоратися. Я не знаю, чим можу тобі допомогти, поговорити з ним? Розповісти, що ти – хороша людина, весела, легка, приязна? Що в тебе є багато позитивного? Але він і без того знає, що я кохаю тебе, мої слова підтримки будуть тільки дратувати. Спробуй побудувати з ним стосунки. Якщо не вийде, може, і не потрібно? Таке трапляється, комусь ми не подобаємося, ну то й що? Часто це не наша проблема, просто не складається».

«Спробую, – зітхнула я. – Розкажи краще про конкурентність».

Він обійняв мене і почав розповідати спочатку про діда: «Мій дід мешкав під Києвом, але дуже хотів купити в Києві хату, бо моя бабця народилася в столиці й хотіла жити тільки там. Тому дід збирав на це кошти будь-яким шляхом. Одного разу він вигодував кабанчика і поїхав до міста його продавати, а це тоді було суворо заборонено. Дід обернув кабанчикові сало та м’ясце довкруж свого тіла, наче пасок із собачої вовни від радикуліту, і вдягнув широкий плащ. У Києві дід відразу розпочав полювання на покупців. Це було важко, необхідно було поводитися обережно. Аж от до нього підійшла одна особа, доволі підозріла, яка запропонувала купити все оптом. Дід трохи повагався, а потім погодився, бо нічого кращого на обрії не з’являлося. Діда довго вели завулками та нарешті запросили до квартири, відверто злодійське кишло. Першим, що побачив дід, коли зайшов, була гола дівка, яка ні на кого не звертала увагу, господарювала на кухні. Така собі Гелла. Коли діда завели до кімнати, він відзначив, що людей там забагато як для нього одного. «Покупці» витягли дубинки і сказали, що зараз будуть сіль із сала вибивати. А тоді дід витяг із кишені важка на мотузці, розвертів як слід, попередив, що якщо зараз йому не заплатять стільки, скільки треба, повбиває всіх. Дідові повірили та заплатили. Він завжди міг відстояти своє. Цю хату нам забезпечив він, і мій батько вже народився в Києві, саме тут».

Я зауважила, що таким дідом неодмінно пишалася б. «А ним усі і пишалися, усі без винятку. І ніхто не думав, як було тяжко моєму батькові співіснувати з такою особистістю, як дід. Як йому було важко збагнути, хто і що він є і на що здатний. Нелегко усвідомити свою справжність, розумієш? Дід батька спочатку поглинав, батько не міг второпати, де він діє так, як хоче, де так, як кортить діду, а де – всупереч дідовим бажанням. Минуло казна-скільки часу, допоки дід почав рахуватися з батьковою думкою та його поважати».

«Мені з власним батьком так само було важко, – продовжував Євген. – Ти знаєш, що він був не останньою людиною в цьому місті, обіймав дуже відповідальну посаду, але ніколи не йшов усупереч власній моралі та совісті, навіть якщо це розходилося з лінією партії. Батька не можна було зігнути, і я страшенно його поважав, але як мені було нелегко, ти собі не уявляєш. Я постійно намагався щось йому довести, таке було враження, що я – цуцик, а в його руках палиця, і я пробую дострибнути та вихопити її, навіть тоді, коли палиці не було. Можливо, це виглядало доволі смішно. Я поводився незграбно, інколи зухвало, часом зневажливо, іноді як найсправжнісінький йолоп, і все задля того, щоб довести батькові виправданість моєї появи на світ». – «Так було все життя? Ти не змінився, коли в тебе з’явилася родина, а потім народився син?» – «Ні, не змінився. Моє бажання конкурувати з батьком та щось доводити йому зникло десь після тридцяти років. І переважно завдяки тому, що батько став пенсіонером, втратив владні атрибути (а це, до речі, було пов’язано: владні атрибути, які йому були даровані роботою, він безпідставно перетягував і до родини, ми з мамою, а згодом із Віолеттою та Максом мусили з цим жити), а ще батько захворів». – «Ти його не любив?» – «Не розумій мене хибно. Я його дуже любив. Дуже. Але – як тобі це пояснити? – він ніколи не спирався на мене. Сприймав мене, як того цуцика. Сам він поспішав на допомогу, щойно я пискну. А от після того, як він захворів, йому нарешті знадобилася моя допомога. Навіть не допомога, він завжди був незалежним, а моральна підтримка. Але то було для мене надзвичайно важливим. І не підтримка навіть… Мені він розповів про свою невиліковну хворобу десь за місяць до того, як помер, усім іншим узагалі не говорив, не хотів хвилювати. Він не знав, що лікарі повідомили нам, продовжував піклуватися. Тобто не допомога йому була потрібна, не підтримка, а просте розуміння його раптових слабкостей, розуміння того, що… він такий, який він є, моя увага та впевненість у тому, що в мене не бутафорське, а реальне чоловіче міцне плече».