Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса. Страница 38
«Ти знаєш, мені здається, що він просто дозволив собі усвідомити, що ти став дорослим. Це дуже важко – зрозуміти, що з тобою поруч не твоя дитина, а доросла людина і треба сприймати її не через те, що вона, умовно кажучи, з твого черева, не тому, що вона – твоя частинка, а як окрему особистість, у якій від тебе може бути тільки прізвище, а збіг прізвища буває не більше ніж збігом. Він відчув, що ти здатний відповідати за себе, це для нього було головним критерієм». – «Можливо, але чому він це усвідомив тільки коли згасав?» – «Не знаю, якби це знати, ніяких проблем між батьками та дітьми не було. А як поводився ти з Максом?» – «Та погано поводився. Відверто кажучи, я наслідував власного батька. Хоча в дитинстві та юності сам собі присягався, що такого не буде, але, бач, зрадив дитячу присягу». – «Ти теж гнітив його особистість?» – «Гірше. Знаєш, насправді я не гнітив нічого, бо взагалі не думав про його особистість. Живе собі така мала дитинка, Максик. То й усе. Довіри як такої поміж нами не було. Макс до певного віку ставився до мене надзвичайно підозріло, особливо, ти тільки не регочи, що стосується його дівчат». – «Поки я реготати не буду, бо не розумію, про що йдеться». – «Пояснюю. Він завжди вважав мене гарним, набагато вродливішим за себе, уже не знаю, чому саме, але факт. І тому йому здавалося, що варто познайомити зі мною дівчину, вона закохається в мене й покине його. Смішно, так, але це було. Я думав, що то були дитячі вибрики, але помилявся. Конкуренція, він завжди сприймав мене як конкурента. А я його ніяк не сприймав. Дитина – та й годі. Хоча, ти подивися, він рано отримав самостійність, порався сам, намагався облаштуватися, підтримував діда, коли я емігрував, до речі, і професію він обрав сам та довів, що це був правильний вибір. Мені було не до вподоби, що він займатиметься фінансами, Віолетті також, ми бачили його юристом.
Знаєш, проявом великої довіри до мене, його кроком назустріч і моїм кроком назустріч є те, що він хотів познайомити мене зі своєю дівчиною, для нього це було вкрай важливо. Та це прорив! Я навіть уявити собі такого не міг, щоб він мене з кимось познайомив, я ж тобі кажу, що такого ніколи не траплялося, хоча він міг розповідати про свої захоплення, але дуже стисло. Шкода, що вона десь поділася, я думаю, що він більше через це засмучений, ніж через появу твоєї світлої постаті. Я так думаю, що їй стало незручно: була тут господаркою, аж повертається батько її хлопця, вештатися тут буде постійно в трусах, втручатися в їхні стосунки та стиль життя; ще може він, себто я, – мудак? Могло б таке бути?» – «Цілком вірогідно», – відповідаю я розважливо. У нас такі серйозні пики, це дуже незвично, і ми регочемо.
«Слухай, я тебе дійсно дуже поважаю, ціную та люблю…» – «Ой-ой-ой. Не треба нас дурити! Я зараз почервонію, потім запалаю і зникну у вогнищі, як піонерський спів». – «Та чекай, Шу! Чого ти така пихата? Це я зізнаюся у дурному смакові…» – «Ах ти ж гад!» Я лупцюю його по потилиці, він ухиляється, раптом кидається на мене, я падаю, і ми вовтузимося на килимі. «Хей, ну, чекай, правда, я серйозно». Ми такі захекані та щасливі. «Добре, давай своє зізнання». – «Це, власне, прохання. Можна?» – «Можна, якщо воно не надто нахабне». – «Я б тебе просив будувати самотужки свої стосунки з Максом. Якщо це дійсно тобі потрібно. Але я ще б просив, щоб ти не крала цеглини з побудови моїх стосунків із ним, нам це важко далося, а зруйнувати завжди легко, ти сама знаєш. Тільки здається: зараз візьму одну цеглину, воно ж не розвалиться, згодом – іншу, не встигнеш побудувати своє, а інше вже зруйноване… Ти обіцяєш мені?» – «Обіцяю. Хоча мені буде важко утриматися, я з дитинства лиходію по крамницях».
Цієї ж ночі до мого сну завітав чоловік, якого я бачила тільки раз, у дитинстві. Але я впізнала його. Я впізнала б його за будь-яких умов. Він крутив у руці свою улюблену квітку – конвалію. Навіть попри страх, який панував зараз у мені, я знову подумала: який же він гарний!.. «Вітаю. А я просто не змінююся», – промовив він до мене. «Е… о…» – привіталася я. «Не треба лякатися, варто тобі розплющити очі, і мене тут не буде. Я – марево». – «Мареву простіше. Воно навряд чи колись боялося людей». Він усміхнувся. «Знаєш, чого я завітав?» Я хитнула головою. Звідки мені знати, що в марева на думці, я й у своїх мудруваннях не щоразу впевнена. «Думаю, що знаєш, просто не хочеш зізнаватися – ні мені, ні собі. А це вже гірше». – «Не знаю», – відрубала я. «Взаємини дитини та батька дуже крихкі, їх можна знищити навіть подихом. І мені не хотілося б, щоб то був твій подих. Ти – хороша дівчина, не треба. Пам’ятаєш, я тобі вже про це казав?» Я мовчала. «Ти пообіцяєш мені, що не будеш втручатися?» Я подумала, що протягом доби давати однакові обіцянки двом чоловікам – це непорядно. «А я не чоловік, я марево». Він примружив одне око. Я примружила своє. Потім заплющила очі, а коли відкрила – його не було. «Добре, Вітовський, дай мені поспати, я ж тобі вже одного разу пообіцяла, то пообіцяю вдруге. Обіцяю нічого не руйнувати, я все розумію, слухай! Відчепися, добраніч!» – уперто прошепотіла я. – «Звісно, це все він. Вітовський. От причепа! А ти все правильно говориш! Саме так все і є. Ти – молодець, крихітко». І я прокинулася.
Я прокинулася та пішла на кухню чогось випити. Терміново. Краще – віскі. І начхати на те, застукає мене хтось із Вітовських чи ні. Я проковтнула віскі, і стало трохи легше. Світло на кухні було занадто яскраве, від нього боліли очі, але я боялася їх заплющувати. Мені здавалося: якщо я їх потім розплющу, Актор з’явиться напроти. Я налила собі ще трохи, на два пальці, всілася у фотель, підтягнула під себе ноги і згадувала випадок, який стався зі мною давно, у дитинстві.
Її матері я боялася, утім, не тільки я. Мені здавалося, такі страшні ляльки бувають тільки в лялькових театрах. Такими ще можуть буду маски, у яких лякають дітей, та відьми з книжок-жахалок. Саме так я уявляла собі тітоньку з історій про цвинтар, яка прикидалася спокійною, щось лагідно шепотіла перехожому, аж потім навалювалася на нього з відчайдушним вереском: «Віддай своє серце!» Не могло бути у звичайному житті таких страшних жінок. У неї була квадратова статура, ніс-гачок, губ не було, їх, і нижню, і верхню, було затягнено до її пащі. Її оченята були маленькі, дуже злі, а волосся стирчало коротким пір’ячком у різні боки. У дворі звали її Чудовиськом. Дивно, що до одинадцяти років я ніколи не бачила доньку Чудовиська надворі. Коли ми познайомилися, вона сказала, що постійно хворіла, але спостерігала за мною з вікна – вони жили на першому поверсі.
З донькою Чудовиська ми були надзвичайно схожі. Але вона була більш витончена, легка, прозора. Акуратний ніс, тонке хвилясте волосся, – таке буває у казкових принцес на малюнках, – очі наче стиглі вишні. Чорні брови, що, здавалося, от-от – і злетять. Сніжно-біла шкіра. Губи так чітко окреслені, як у дам на гральних картах. Моя бабця казала, що в неї іконописна зовнішність. У той час я погано уявляла собі, що воно таке – ікони, а от про гральні карти мала чітке уявлення, на мій погляд, вона виглядала як пікова дама.
Я не розуміла, як у Чудовиська може бути така гарнюня донька. Батька в неї не було, вона ніколи про нього не розповідала, а я соромилася запитати. Мені мати давно пояснила, що в усіх дітей є татусі, але не всі вони живуть разом і не завжди діти бачили своїх татусів, тому питати про таке не треба.
Якось вона сказала: «Ходімо до приярку, будемо на прутинах смажити хліб та сосиски. У мене багато паперу, який слід спалити!» Я приготувала вишневі гілки, вигострила їх ножем: на фруктових гілляках найкраще запікати, цього мене навчив батько. Наприклад, верба для таких справ зовсім не годиться, усе буде гірким. А от вільшина може приємно здивувати, додає цікавого смаку. Узяла сірники, вкрала у свого батька. Дітям бавитися із сірниками не можна! Склала все до рюкзака, туди ж поклала нарізаний кубиками український хліб, сосиски. Ніжку від старої табуретки, яку загорнула в кілька газет, я тримала в руці.
«Слухай, у нас буде величезне багаття!» – донька Чудовиська радо терла тонкі руки. Вона займалася підготовкою вогнища, а я розгублено дивилася на «багато паперу, який слід спалити», вона якраз стелила його під ніжку від табуретки, сухе коріння, яке ми назбирали, та сухі вербові гілляки. Тим папером були фотокартки. Старі чорно-білі фотокартки. На всіх знімках було зображено надзвичайно гарного актора. У тому моєму дитячому розумінні так мав виглядати Бог. Я була переконана, що Бог має бути красенем, бо я читала античні міфи! Чорні очі, чорні брови, які от-от злетять, гарна хвиля темного волосся, відкрите чоло, тонкий обрис обличчя, чіткі, наче вимальовані, губи. Ось Актор у чорному до п’ят пальті. А ось Актор у темному піджаку, можливо, синьому, може, сірому, у петлиці – квітка мальви. А на цій фотокартці Актор у шикарному капелюсі всміхається комусь, хто залишився поза фотокарткою, прогулюючись парком. Тут він підморгує до когось, а сам підтягується на турніку. На цій Актор збирається щось сказати. А тут Актор насолоджується пахощами травневих конвалій.
Вона тернула сірником, і коли зайнялося його обличчя, я зрозуміла, що це її батько. Вона була дуже на нього схожа; якби я не була так причарована ним, я б це збагнула раніше. Він був такий молодий на цих світлинах, наче її брат. Я схопила ломаку та почала лупцювати вогонь, вигрібати фотокартки звідти. «Ану, облиш це!» – Вона штовхнула мене. – «Куди ти лізеш, га? Що ти про це можеш знати? Так, це тато мій, рідненький татусь! Те ще падло! Облиш, я тобі кажу!» Вона взяла іншу ломаку, якою спочатку лупцювала по моїй, аж потім вдарила мене, обпекла. Я відстрибнула, почала зализувати обпалене місце, така в мене була звичка. «Припини це. Ти чого? Я хотіла прибрати вербові гілляки, через них сосиски можуть бути гіркими, от і все». Я злякалася: у неї був вигляд навіженої, мені здалося, що вона може випалити мені очі: «Я сама!» Вона витягла гілляки, потім ми обійнялися. Вона діставала з кишені своєї куртки його фотокартки та кидала у вогнище.
Потім ми пекли хліб та сосиски на гілляках. Вона жадібно все це поглинала. А я не могла їсти і, коли вона не бачила, жбурляла смачні шматочки у кущі. Мені здавалося, що від хліба та сосисок тягне старим одеколоном. А ще здавалося, що вони зараз заговорять його голосом, акторським, гарно поставленим: «Навіщо ти це дозволила зробити, крихітко?» Але ніхто нічого не говорив. Сутеніло. «Коли зовсім буде темно, їх з’їдять ворони або дворові собаки», – так я думала.
«Я піду додому», – сказала я. «Хіба не смакота? – вона виглядала задоволеною. – Куди це ти?» – «Кажу, що піду додому. Холодно». – «Давай я тебе зігрію, подруго!» Вона полізла обійматися. Я відсторонилася. «Ти чого?» – «Мені потрібно додому. Ти будеш тут?» – «Ти що, злякалася?» – «Кого? Бувай!»
Удома я відразу прибігла в кімнату до батька. Він корпів над дисертацією. Я обійняла його, він знітився, зняв окуляри, натиснув на кінчик мого носа. «Ти чого це, підлабузо? Якусь халепу вчинила чи в якусь вскочила?» – «Ні! Я хочу тобі зробити чай. Міцний-міцний, як тобі подобається!» – «Чай?» – «Так!» – «Міцний-міцний?» – «Так!» – «У тебе напад господарювання?» – «Так. Тату! Я тебе дуже-дуже люблю». – «Дуже-дуже?» – «Так!» – «І я тебе дуже-дуже люблю, доцю! Зараз разом підемо на кухню і зробимо одне одному чай, то класно я придумав?»
Коли настав вечір, я прокралася до приярку. Із залізною шполою для сміття. На неї я згребла залишки попелу, нез’їдені шматки сосисок та хліба і закопала все це під молодою тополею. «Ти що це робила в приярку? – вона мені зателефонувала відразу, як я з’явилася вдома. – Ти тільки не кажи, що тебе там не було, я бачила». – «Пилосос витрушувала, а що?» – «Нічого», – і вона кинула слухавку.
Уночі мені наснився Актор. Він сидів у фотелі, витягнувши ноги в довгоносих блискучих черевиках. Так було цікаво: черевики виблискували, у них віддзеркалювалася моя шафа, але не відображався він. Актор простягнув мені конвалію. «Вітаю, крихітко, – промовив він. – Я хочу тобі сказати, що не треба втручатися в чужі справи, особливо в стосунки батьків та дітей, розумієш? Але… знаєш, що? Дякую».
Я зістрибнула з ліжка, серце калатало. Потім таки лягла і глибоко вдихнула. У кімнаті пахло попелом, конваліями та чоловічим одеколоном. «Попелом тягне від моїх джинсів, одеколон мого батька, він заходив мене провідати, чи я сплю, а конвалії – мамині парфуми, вона теж заходила, вони завжди заходять!» – сказала я вголос, упевнено та дзвінко. «Звісно, усе саме так, як ти кажеш. Ти – молодець, крихітко», – почула гарно поставлений чоловічий голос і провалилася в міцний сон.