Шмагія - Олди Генри Лайон. Страница 9

– Я довіряю вам, майстре чаклун. Дивіться самі.

Малефік був вдячний ландвер’єру: цікавість долала дедалі сильніше, а дозвіл співрозмовника спрощував процедуру.

– Що мені треба зробити?

– Вам, пане ланд-майоре, не треба робити нічого. За це я вам буду надзвичайно вдячний.

– Пити можна?

– Потрібно. А тепер помовчіть, прошу вас.

Легкими пасами Мускулюс зібрав жменю мнемо-флюїдів, які оточували Ернеста Намюра. На дотик відсіяв лушпиння, поморщився від слабких опіків: все-таки згода ланд-майора було не цілком щирою. Рештки виклав на столику в дві смужки, мимохідь милуючись сніговим блиском флюїдів. Такий відтінок зустрічається в людей, мало обтяжених сумнівами, таких, що віддають перевагу виконанню наказів перед власною можливістю командувати. Скрутив із серветки рурочку; застромив один кінець у ліву ніздрю, нахилився до стільниці й добряче нюхнув. Перечекав колючий сплеск судом, зарядив праву ніздрю.

– Зараз дуже прошу мене не відволікати, – встиг сказати чаклун.

Відповіді він уже не почув.

…Тхне пріллю. Над головою співає іволга. У кущах рицини, за спиною, вовтузиться ланд-капрал Фюрке: капрала нудить. Погляд опускається нижче. Хочеться замружитися. Ні, не можна. Треба дивитися. Я сказав: дивитися, Намюре! Ти чуєш?! Коли одержимі Чистими Тварюками взяли в кліщі твою роту під Вернською цитаделлю, ти ж споглядав гірше, ніж зараз!

Ну-бо, приятелю.

Не відвертайся.

Тіло, до половини втоплене в опалому листі, скручене з неймовірних частин. Дитяча долоня. Плече й частина грудної клітини дорослого чоловіка. Ріденькі, сиві кучері старого падають на скльовані птахами ніжні щоки юнака. Права щока старша за ліву: там пробивається ріденька борідка. Ноги різного віку: одній років п’ять, другій – усі тридцять. Волосатий живіт зрілої людини, але геніталії під животом – безневинної дитини.

Віддалік лежить другий труп. Такий самий, але над ним більше попрацювали лісові поглиначі падла. Це його побачив капрал Фюрке, після чого й перестав бути корисним для пошуків і розслідування. А ти все дивишся, хоча користі з цього мало.

І ще: запах.

Ні, не сморід мертв’ячини – це ти зараз вважав би благом, ароматом парфумів Крихітки Жаклін.

Мабуть, так тхне доля, коли вона гниє.

Дивна думка. Але зрозуміти її джерело не вдається: майже відразу ти поринаєш у кущі, болісно кашляючи, приєднуєшся до Фюрке.

Чи варто казати, що все задоволення від вечері було геть-чисто отруєно? Навіть учорашні мерзотники-трепанги знову стали впоперек горла. Блідий до синяви Мускулюс швидко хлюпнув у чарку, випив удух.

Повторив без перерви.

Коли Просперо Кольраун демонстрував учням наслідки заборонених дослідів на стику девгеніки й «magia nigra», на-приклад, результат злучування жаби, гороху й інкуба – це було далебі не так огидно.

– Так, ви бачили. Тепер я розумію, майстре чаклун: ви дійсно бачили.

Ландвер’єр зі співчуттям стежив за малефіком.

– Вам зрозуміло, чому я не тяг цієї гидоти в місто? Ми з Фюрке закопали тіла побіля Юстових ярів. Капрал мовчун, на нього можна покластися. Досвідченого мага в Ятриці нема, викликати чарівника зі столиці – зайвий клопіт. Поповзуть чутки, гуртівники почнуть ганяти череди в обхід, купці оголосять бойкот ярмарку… Ви будете сміятися, майстре чаклун, але я люблю це місто. Це маленьке, сонне, миле місто. Я вважав за благо промовчати. І п’ять років запевняв себе, що вірно вчинив. Особливо, коли тієї ж зими з’явилися каземат-нишпорки зі столиці. Щоправда, в зовсім іншій справі.

Спершу Андреа вирішив, що йому почулося.

– Нишпорки? Це був листв’янчик-місяць, п’ять років тому?!

– Так. А що?

– Початок місяця? Середина?!

– По-моєму, третя декада. Вам зле, майстре чаклун?

– Ні, – відповів Андреа Мускулюс. – Усе гаразд. Давайте ще вип’ємо?

SPATIUM II

Дикі лови або Мемуари Андреа Мускулюса, чаклуна й малефіка

(листв’янчик-місяць, п’ять років тому)

Чарівника не здивуєш.

Але це було диво-дивне.

Минулого вівторка старий лейб-малефактор Серафим Нексус особисто відрекомендував Його Величності вірнопідданого чаклуна Андреа Мускулюса.

Останній уперше вдостоювався аудієнції в найяснішої особи та хвилювався, як дівка перед шлюбними перегонами. Однак, хвала Вічному Мандрівцеві, все пройшло добре. Король перебував у доброму гуморі, лейб-малефактор відверто захищав «обдарованого отрока, без п’яти хвилин магістра»; та й сам Мускулюс пробачив старому легковажного «отрока» й відчув натхнення. Вклонявся вишукано, їв ножем і виделкою. Говорив як по писаному, без соро-міцьких ідіом простолюду, і завше вчасно: тобто, коли до нього зверталися. У паузах же мовчав із благоговінням. У підсумку Едвард II дав найвище розпорядження оформити чаклунові патент члена королівського почту. Спершу на сезон майбутнього полювання в Бреннських лісах, а там – як складеться.

– У якій, дозвольте запитати, якості? – вклоняючись, поцікавився переписувач-куратор із Канцелярії Патентів, допитливий та в’їдливий, немов жучок-червиця. Сизі щоки переписувача обвисли скорботними брижами в передчутті роботи. – Ранг? Звання? Платня казенна, чи на свій кошт?

– Старий я став, – невлад розкашлявся Серафим Нексус. – Подагра замучила. І сідничний нерв защемлений трохи. Важко мені на полюваннях гарцювати…

Едвард II лукаво, з розумінням кивнув:

– Оформляйте на скарбницю. У якості, виходить, діючого консультанта лейб-малефіціуму.

Король замислився, осяйно посміхнувся й додав:

– З випробувальним терміном. Серафиме, не ревнуй, сам же рекомендував…

Просперо Кольраун цього разу сподівався відсидітися вдома: будь-які поїздки, а полювання особливо, бойовий маг вважав марною витратою сил тілесних. До своїх тілесних сил він ставився надзвичайно дбайливо. «Полювання – часу марнування!» – скаржився маг домашнім. Однак придворний волхв-люміносернер напередодні від’їзду обкурився та накликав недобре. Пророкував «дорогу далеку, казенний дім» із обтяжуючими обставинами. Королеву схопила мігрень, інфанти ридали, обіймаючи батьківські чоботи – одним словом, для заспокоєння королівської родини таки Кольраун мусив супроводити Його Величність. Він рипів серцем і чобітьми, ресорами карети й пружинами новомодного сидіння, з величезним небажанням їдучи за владикою.

Консультантові лейб-малефіціуму, на жаль, місця в кареті не надавалося, тож Мускулюс поїхав верхи на казенній кобилі.

Мисливський табір нагадував розтривожений мурашник із рідкісно нетямущими мурахами. Слуги, ловчі, конюхи, доїжджачі, стременні, посошкові, єгері, псарі, кухарі з кухарчуками, пані кепської поведінки… Здавалося, що за королем воліклося півстолиці. Причому, саме та половина, що була найменше пристосована до похідного життя. Добре хоч, загоничі встигли полишити табір. З тазами, гонгами й стукотілками, вони ще затемна подалися в хащу – й зараз, як доповів прем’єр-ловчий, «раді гнати».

Після легкого десерту, що затягся години на три, почт поринув у сідла, готуючись супроводити володаря.

Андреа Мускулюс обмежив сніданок деревними устрицями, бріошшю «Dofine» і ковтком білого з кмином. У час, що звільнився, він устиг тричі «обнюхати» збрую, спорядження та околишній Фільчин Бір на предмет шкідливих флюїдів, зурочення та засідок бунтівників. Останнє, звичайно ж, було зайве. Присутність у таборі Просперо Кольрауна, бойового мага трону, і загону лейб-варти на чолі з капітаном Рудольфом Штернбладом – усе це робило запопадливість молодого чаклуна пустою витратою мани. Політична обстановка в державі також не обіцяла сюрпризів. Палацові прогности з академії «Золотого Кочета» всі, як один, голови закладали, що суспільство благоденствує, заздрісники безсило скрегочуть зубами, а численні бастарди добровільно підписали відмови від претензій на престол Реттії.

Однак Андреа звик відповідально ставитися до своїх обов’язків. Через що, значною мірою, лейб-малефактор і накинув на нього оком. Але накинув зовсім не так, як робив це в деяких випадках. Доброзичливо, можна сказати. Випрохав попередньо дозволу в «колеги Просперо» перед від’їздом мисливців зі столиці: