Шмагія - Олди Генри Лайон. Страница 7

Головне не перестаратися. Знав за собою чаклун потаємний гріх.

– Доброго здоров’ячка, майстре чаклун!

Ширма з кленової стружки, що заслоняла малий столик неподалік, розсунулася. Обрамлений блідо-жовтими локонами, – немов чепурун у допотопній перуці часів Гренделя Скільдінга! – на Мускулюса пильно дивився офіцер місцевого ландверу. У руці ландвер’єр тримав кухоль гарячого вина, що аж пашіло, й давав зрозуміти, що своїм тостом приєднується до чужої трапези.

Малефік кисло відповів поклоном: офіцер йому не сподобався. У столиці панувало презирливе ставлення до ландверу, цієї самодіяльної міліції округів, у періоди миру небезпечної для свого ж короля, а в разі війни – чванливої та безглуздої. Особливо витончено глузували з бовдурів-ландвер’єрів гвардійці та кавалерія. Андреа не був ні гвардійцем, ані кавалеристом, але вважав, що нетактовно лізти з тостами, коли тебе не просять. Щокате, рябе офіцерове обличчя виказувало най-жвавіший інтерес до «майстра чаклуна»; здавалося, солдафон тільки й чекав, коли його запросять до столу. Мускулюс не був досвідченим фізіогномом і не бажав вдаватися до Високої Науки, проте бачив, що інтерес ландвер’єра – козирний. Він чогось хотів від малефіка.

Просто пиятика в новій компанії? Нітрохи.

Гострі очиці буравили намічену жертву, вгвинчувались у самісіньке осердя. Так дивиться столяр на поліно, що трапилося під руку, міркуючи: пустити на паливо чи виточити маріонетку для приятеля-лялькаря?!

– Господарю! Ще кминної нашому поважному гостеві! За мій рахунок!

– Буде виконано, пане ланд-майоре!

Перш ніж чаклун устиг відмовитися, ширма зімкнулась. Зривати ж досаду на аустаторі, що кульгав із кухні з другим глечичком, було безглуздо. Чи не часто тебе злість-досада без причини мучить, чаклуне? Дітвора з пасочками, настирливий вояк, власник «Кульгавого Мірошника»? У твої літа…

Дивна річ: дрібниця, абищо, а настрій зіпсований безнадійно.

А тут ще Веселі Брати несхвально косували на Андреа: скнара, гребує товариством святих отців! У пріора-диякона Братів у лівому оці виявився характерний прикос, і Мускулюс машинально закрився ослабленими «Плодами Лихої вдачі». Чаропльотів між Братами не водилося, але пики всієї компанії (включаючи здорованя з магістрату) були надзвичайно похмурі.

«От же ж люди! І чого їм у миру не жилося?!»

Орден Веселих Братів заснували понад три століття тому, при Фредеріку Барбабеллі. Незабаром він заручився підтримкою більшості правлячих династій: тут з незрозумілих причин особливо постаралися духівники найясніших дружин. До Братів приходили адепти Тринадцяти Скорбот, які втратили надію злитися з Романтичним Му, аскети церкви Неприборканої Смиренності, що зажадали додаткових мук, першопрохідці Двох Кілець, неофіти Двох Кінців і жерці Серединного Цвяха, – одним словом, титани подвижництва й стовпи зречення, невдоволені духовно.

Вони стукали, і їм відчинялося.

Хоча не всім.

На кандидата в члени Братства чекав ряд випробувань: на чистоту помислів, витривалість щодо спокус і міць тілесну. Адже спосіб життя Веселих Братів міг довго витримати аж ніяк не кожен! Скрегочучи зубами з відрази, вони поглинали гори печені з прянощами; кривлячись, як від зубного болю, вливали в себе цебра найкращих емурійських вин; стогнучи та проливаючи сльози каяття, багатократно протягом ночі втрачали безневинність у обіймах блудниць; і з самим лише сумним кректанням отримували по зубах під час «стінних» ритуалів-побоїщ. Того, хто хоча б на мить виявляв найменший натяк на задоволення, отримуване не від ранкового похмілля й синців та саден, а від застіль і нічних оргій, безжально вигонили з ганьбою. У підсумку Веселі Брати четверте століття підряд віддавалися ненависним розпусті й обжерливості, стоїчно витримуючи тягар ноші. Чимало з них досягло за цей час Горнього Деліріуму, що досі вислизав. Дехто після осяяння знову повертався до колишнього відлюдництва; інші йшли в мир, коли починали вбачати в сьогоденні Бурштинову Нитку. Рідкісні генії, якщо дозволяли статки, відновлювали розгульний спосіб життя поза орденом – тепер уже до свого повного задоволення.

Таким чином орден міцнів рік у рік.

– …Ви дозволите?

Мускулюс опам’ятався від замисленості та виявив два цікаві факти. По-перше, йому принесли окунців і запіканку. Зважаючи на обгризені кістки, зо два окунці він устиг благополучно з’їсти. По-друге, над ним горою навис той самий ланд-майор, у десниці якого парував кухоль. Шуйцею офіцер безпардонно сперся на малефіків стіл. Пшеничні вуса, «закручені гвинтом», грізно відстовбурчилися, обрамляючи пористий стрімчак велетня-носа. Посміхався твердий рот, а ось очі-буравчики поволі продовжували почату роботу, вгвинчуючись глибше, глибше…

Відмовити нахабі? Безглуздо. Цей пес із мертвою хваткою. Зустрічатиметься на шляху раз за разом, поки не доможеться свого.

– Сідайте, – відверто зітхнув Мускулюс.

Ландвер’єр опустився на стілець із несподіваною легкістю. Стілець навіть не зарипів.

– Я бачу, пане офіцере, ви не просто бажаєте випити для знайомства, – малефік вирішив відразу перейти до справи. – Що ж, почнемо.

– Ви вгадали, майстре чаклун. Виходить, відразу до справи? Тим краще. Моя справа – закон і порядок у Ятриці. І, смію вас запевнити, справляюся з цим непогано. Інакше, самі розумієте, старого Ернеста навряд чи залишили б на другий термін… Але зараз у мене складнощі. Бачите он того чоловіка з бляхою магістрату? Що сидить із Братами?

– Бачу. Ви хочете його заарештувати? Вам потрібна моя допомога?!

Здоровань саме спустошував черговий кубок міцного. По мокрому рум’янці його щік градом котилися сльози.

– Це Якоб Гонзалка, архіваріус ратуші. Два… ні, вже майже три дні тому зникла його дочка. Іскра Гонзалка, шести літ від роду. Батько прийшов до «Кульгавого Мірошника» напитися з горя.

– Я малефік. Розшук людей поза моєю компетенцією. Зверніться до ясновидців. Замовте лягавого волхва із приватної служби. Або просто вишліть на пошуки патрулі з собаками.

– Ви дозволите мені скінчити?

Сказано було чемно, але настільки твердо, що Андреа відчув миттєве замішання. Мовчки кивнув, налив собі кминної; не дивлячись, сипнув солі, розколотив. Випив без задоволення, немов Веселий Брат.

– Я забув відрекомендуватися. Ланд-майор Ернест Намюр із Кошицьких Намюрів.

– Андреа Мускулюс. Консультант лейб-малефіціуму.

– Радий знайомству. І запевняю вас, – ландвер’єр розщібнув верхній гачок мундира, смикнув волячою шиєю, – що ми зробили все необхідне. Патрулі з найкращими чеширськими хортами, ясновидиця… Меліс дуже розумна відьма! Не те, що столичні витівниці, але їй людину знайти – що мені кухоль пива хильнути. На жаль, анінайменших слідів. Як у воду впала. Втім, Ляпунь-водяника Меліс теж притисла: дід присягається, що дно чисте…

Із хвилину чаклун сидів мовчки, нашвидку прикидаючи, куди могла подітися дочка молодого архіваріуса. Щоб ні хорти, ні відьма, ні героїчний ландвер… Вирішила прибитися до цирку? Кочівні шагри звабили? Навряд чи. Згинула в лісі? Відьма б зачула, що життя припинилося. Якщо розумна баба, то й місце загибелі вказала б. «Малий народець» пустує? Від собак вони людину заховають, від ясновидиці – ніколи… Некромант у Чурих повіз, для «Страстей по Вівторку»?! Дурниці. Це в казках некроти дітей мішками тягають. І нащо їх, шмаркатих, красти, коли на будь-якому невільницькому ринку хоч легіон голопузих, бери досхочу… Знову ж таки, чужа мана в кожному разі слід залишить. Якщо тільки відьма не цілковита дурепа. Або якщо вона не в змові з викрадачем.

– Прошу пробачення, якщо ненароком скривджу, – Андреа нахилився до ланд-майора. Вдихнув палючий запах вина й ще чомусь ялинової смоли. – У вас, пане офіцере, в Ятриці різанини не трапляється? На вулицях уночі не грабують? З підпалами все гаразд?

– До чого ви хилите, майстре чаклун?

– До того, що зникла одна дитина. Якби зникли п’ятеро, семеро, десятеро дітей, можна було б грішити на безумця-зловмисника або звертатися до Нагляду Сімох. А так – одне-єдине дитя. Дочка архіваріуса. Ви вжили заходів, але вони принесли мало користі. Якоб Гонзалка – ваш близький друг?