Фарс-мажор - Стельмах Дмитро. Страница 11

– Адже ж нічого не змінилося, Дмитре, вони тільки очі навчилися краще замилювати, псякрев. Вони ж усюди, червоні таргани. їх усіх мочити треба. Бажано в сортирі. Брати мачете і мочити.

Я сказав, що за ним ходить не «хвіст», а свіжа параноя. Вже не перший рік. Сьогодні вихідний, і есбеушники теж десь номінально люди і мають відпочивати, а не за Назаром тінню ходити.

Назар попросив мене в його присутності ніколи більше не казати «есбеушники», а тільки «кадебешники». Так йому ближче.

– Ближче до чого?

– До невмирущих традицій нескореного опору нелюдській системі осатанілого совітського і постсовітського тоталітаризму.

За що я люблю Назара, так це за вичерпний аргументаж.

Я запропонував прийняти по п'ять крапель, для різкості очей і чистого погляду на життєві ситуації. Дістав з холодильника пляшку «Московської» і крадькома перелив у карафку, щоб Назар етикетки, бува, не побачив.

– Слава Україні! – виголосив свій традиційний перший тост Назар.

Я почитав уголос свої останні українські хоку. Назарові полегшало. Не знаю, правда, чи від випитого, чи від моєї поезії, але хіба це має значення? Головне, щоб розрадити людину у час душевних переживань. Назар сказав, що є ще на світі небайдужі люди, у яких і напої, і вірші на належному рівні. Які і з депресії можуть елегантно вивести.

Це він усе про мене, між іншим.

26 квітня, понеділок

Подзвонила Мотря, сказала, що в академії по руках ходять примірники «Ірпінського вісника» з моєю любовною лірикою, хтось привіз із Ірпеня. Дівчата видирають газети з рук, переписують вірші у свої дівочі альбоми. Мріють про велике кохання.

– Ти став так гарно писати, татку, – призналася Мотря. – У мене так ніколи не вийде. Дівчата кажуть, що ти кльовий. І собі взялися за любовну лірику наввипередки. Маріанна питає, як треба писати про кохання, щоб аж за душу брало? І просять мене спробувати щось написати про таке. Бо талант передається і спадково теж, правда?

– Правда, сонечко. Ти тільки гарно вчись і щодня щось занотовуй, і завжди римуй. Не йди шляхом новомодних верлібристів. То дорога в нікуди. Відточуй свій поетичний стиль. І муза одного дня обов'язково тихенько постукає у твої двері. Як і в мої колись постукала.

– І ти впустив тьотю Музу? – поцікавилась Мотря.

– Впустив і не випустив, – запевнив я. – І щоб я більше ніколи не чув цього вульгарного слова «кльовий». Де ти тільки такого фуфла набралася? Ти що – надія української поезії чи мовний смітник? А Маріанні від мене передай, що любовний вірш добре пишеться тоді, коли віддаєш усю себе глибокому почуттю. Або починаєш із несподіваної фрази, наприклад, такої: «Спочинь у затінку квітучого бузку…»

Як добре, що наші діти таки звертаються до батьків за порадою. Як добре, що і ми можемо щось сказати путнього дітям.

27 квітня, вівторок

Подзвонила Зірка, радісно повідомила, що завдяки публікаціям моїх поезій тираж «Ірпінського вісника» зріс удвічі і його вже успішно продають у Харкові, де на нього намітився стабільний попит. Спитала, що я роблю сьогодні ввечері.

Сказав, що треба попрацювати, бо зараз маю стабільне натхнення, що зі мною буває не завжди останнім часом. Зірка сказала, що коли у мене закінчиться натхнення, щоб заходив до неї, бо у неї така аура, що всіх творчих людей натхненням заряджає. І щоб не забував, дзвонив.

Я сказав, що подзвоню, як тільки видасться вільна хвилинка.

30 квітня, п'ятниця

Подзвонила Мотря, сказала, що якісь чуваки з кіностудії «Укртелефільм» хочуть її зняти. Питала, чи можна їм довіряти.

Сказав, щоб не відмовляла, бо це для нашої родини велика честь. Що вона потрапить в історію. Але щоб я більше ніколи не чув цього вуличного слова «чуваки»! Скільки можна цього дикого жаргону від тебе чути?

А чому ще і досі не зняли мене?

1 травня, субота

Подзвонив Зірці на мобільний, як та і просила. Привітав зі святом 1 Травня. Побажав великого добра, міцного здоров'я, успіхів у роботі і щастя в особистому житті.

Зірка сказала, що для неї щастя в особистому житті – це частіше бачити мене.

Я відповів, що поки що нічого годящого для «Ірпінського вісника» не написав.

Зірка сказала, щоб я заходив і просто так, без віршів, на чашку кави.

Я відповів, що не в моїх правилах приходити до жінки з порожніми руками, тобто без віршів.

Зірка сказала, що правила для того й існують, щоб їх іноді порушувати. А такого порушника, як я, вона з радістю пробачить. У неї серце – не камінь.

Тут і моє серце не витримало, і я пообіцяв зайти. Коли напишу щось гідне високих художніх вимог рубрики «Поезія нашого краю». Бо це ж вам «Ірпінський вісник», дзеркало, так би мовити, преси Київщини, даруйте за пафос, але ж це правда.

А як усе-таки приємно, коли маєш з редактором спільну мову, коли тебе не повчають і не перебивають, не мучать пустопорожніми балачками про комерційну доцільність, а дослухаються до твоїх слів. І коли не треба нікого ні в чому переконувати. Коли ти завжди дорогий гість.

2 травня, неділя

Заманулося великої яєчні з чотирьох яєць, але в холодильнику жодного! Куди вони всі поділися? Чому Інзі завжди байдуже до мого збалансованого харчування, багатого білками і мінералами? Коли нарешті буде порядок у нашому домі?

3 травня, понеділок

Лист з «Коронації слова»! Сподіваюся, я вийшов у фінал.

«Шановний Дмитре Івановичу!

На жаль, термін подачі творів на конкурс «Коронація слова» збіг 01 лютого 2004 року. Ви можете подати ваші твори на наступний конкурс, що відбудеться у червні 2005 року.

Бажаємо вам творчої наснаги і плідного року.

Оргкомітет конкурсу».

Яка черствість і байдужість! При чому тут термін подачі, коли йдеться про високохудожній цикл інтимної лірики, якої так потребує український читач, спраглий до живого слова про кохання? Хіба не можна зробити бодай одного винятку із заіржавлених правил? Невже на зміну політичній цензурі у нас прийшла цензура часова? Невже цим бездушним бюрократам з «Коронації слова» ще не ясно, що поезію неможливо запхати у прокрустове ложе часу? А любовну поезію і поготів! Можу собі уявити це чергове збіговисько, самообкрадене якісною поезією. Те, що верлібристи будуть представлені там дружними рядами, я не сумніваюсь, але чи звучатиме там римоване слово?

І так злодійкувато-хатоскрайно сховатися за цим безособово-безіменним «оргкомітет конкурсу»! Ну просто як за совітів – «група товаришів»! Ми скочуємось у трясовину дрібненьких заходів, дрібненьких людців, дрібненьких правил. Для кого я пишу?

Це, звичайно, удар, але я переживу. Як було вже не раз на моєму шляху. Підійматись і йти, підійматись і йти! Не зраджу тобі, моє зранене слово.

6 травня, четвер

Головна новина дня!

Вибухнули склади боєприпасів біля села Новобогданівка Мелітопольського району! Новобогданівка практично зруйнована. Причина вибухів – недбайливе куріння військовослужбовців біля складів.

Хто ж біля складів боєприпасів недбайливо курить? Біля складів боєприпасів курити треба дбайливо.

А моєму курінню вже час покласти край. Бо, як казали у нас у школі учні під час перекурів на перервах:

12 травня, середа

Прийшов лист від молодого харківського поета Артема Полежаки. Наведу його повністю, бо це голос нової талановитої генерації України: