Віртуалка - Ликович Ірися. Страница 18

Вони були всі різні, оті поціновувачі екранного сексу: Штефан, котрий канючив у мене зізнання, що його дітородний орган замалий для повноцінних любощів і зовсім мені не підходить. «Кав’яр», що скакав кімнатою в рожевих панчохах із пухнастими підтяжками, руки мав обтягнуті так само рожевим ситцем, а обличчя туго закуте в шкіряну потворну маску; або багато інших, котрі заходили до чату без «Hallo», мабуть, як і я, користуючись фразами-заготовками, аби економити дорогі інтернет-хвилини. Такі зазвичай писали щось перверзійне: «Сци для мене», «Дай мені свого дощика» чи «Насери мені до рота», або банально «Наклади своєї чорної ікри на мої груди».

Штефана я не втримала, і він став постійним клієнтом Гванци. Але потім і він зник із обрію нашої студії, як зникла і Гванца – за два тижні до ймовірних пологів. «Кав’яра» я налякалася і не виявила живого зацікавлення до його вбрання. Отож, знову-таки – втратила. За це отримала втик від Руперта.

Едуарда перебрала Банні: вона могла спокійно дивитися, як відвисають його соски, затиснені щипцями з кілограмовими підвісками! Я ж не могла, гладячи себе, кричати йому до мікрофона, яка він брудна скотина.

– Любіть їх, цих збоченців, усім серцем, бо тільки завдяки їм ми маємо наш щоденний хліб, – насолоджувався моїми зітханнями Руперт.

Знаєш, Тоні, я часто називала кібер-секс грою в безіменність. Бо до мене приходили люди без облич, без імен, у масках, вони ховали свою ідентичність, даючи мені взамін свою хвору справжність, викидаючи гормони на мене, тамуючи інстинкт, вони не питали мого імені. А якщо й запитували, то не ставили під сумнів його справжності. Їх не цікавила я. Вони гналися за собою.

І так сталося, Тоні, що саме Майорка, острів, гаптований двадцятьма п’ятьма тисячами кілометрів кам’яних стін, став моїм новим домом, де я жила у вигаданому світі не для клієнтів, а для самої себе. Я ховала себе від спогадів про Ігоря. Я вигадувала історії про себе, брехала чоловікам про свої почуття, показуючи їм до камери свої інтимні щілини, все робила для них, аби забути себе. А вони випивали мене, пожирали, висмоктували. Я поволі ставала непотребом, молюском у воді інтернетівського простору. Новою Сандрою – легкою здобиччю для збоченця. Або потенційним клієнтом для продавців «білого снігу».

І тоді, аби врятувати мою ще юну, не до кінця розквітлу безцільність, з’явився ти. Того вечора я насправді викладалася на всі сто, але ще ж не для тебе, Тоні, а для Міхи. Він розповідав мені месиджами сумну історію втраченого кохання до віртуалки – колишньої дівчини, його фантазія була безмежною, бо наприкінці він уже плів, що навіть виходив разом із нею в онлайн, або що вони таємно включали камеру, запрошуючи свою лібідозну сусідку, і тоді, насолоджуючись утрьох, робили непоганий прибуток віртуалці. Гроші, стверджував він, завжди залишалися дівчині. Дурненький, він насправді не знав усіх тонкощів веб-кам, тому відразу й упіймався на своїй брехні.

Але того вечора (гормони брали своє) я була вже заведена й гола. Усе йшло до логічного завершення – я мала отримати розв’язку. О, всі вони тягнулися від такого видовища. Справжній оргазм віртуалки (хоча де гарантія, що це не всього лиш добре зіграна сценка) був для них (більш-менш нормальних) вершиною бажань. І тут до іншого чату, того, наділеного найбільшим числом платних функцій, зайшов ТИ. Я не любила ту програму, бо зазвичай нею користувалися сноби. Там була найдешевшою проста інтернет-хвилина. І в той же час там можна було виманювати з клієнта до восьми євро за хвилину. Але таких дурників було мало. Тому я зазвичай працювала у цій системі, тільки коли в інших, такій як PX24 або 777live-girl, не було клієнтів. Але ти увійшов й одразу, ввімкнувши власний звук, по-королівськи кинув запит на мій мікрофон, аби чути мій дівочий голос. Я би цього навіть не помітила, бо настільки була зайнята іншими, але розумна система live-strip пронизливо верескнула, нагадавши мені про грошики, які потечуть від тебе, коли я натисну на дозвіл прослуховування мого голосу. Мої руки були зайняті іншим. А саме – голубим вібратором. Його колір, до речі, був вибраний також за наказом Руперта. Усі наші іграшки мали бути голубими або рожевими, а одяг – яскравим та блискучим. Але я вже навчилася натискати на клавіші, навіть коли мала зайняті руки, – і ти став свідком моїх стогонів. Проте я не звернула на тебе уваги, бо іншим правилом Руперта було не розмінювати постійних клієнтів на випадкових, якщо ти не вмієш робити цього професійно, так, аби той постійний не помітив, що ти вже займаєшся не тільки ним. Тим паче що Міха, який також міг чути мій голос, уже закинув мене у приват і ввімкнув свою камеру. Отож, я не могла ні говорити до когось іншого (хоча часто траплялося і таке, коли говорила до п’ятьох одразу й раділа, коли від них приходили бодай схожі за змістом запитання), ні писати. Але пізніше, коли Міха вимкнув звук, ти запитав: «Пaдон, можна вас потурбувати?».

Тієї ночі мене навідав ще один чудик. Між собою ми називали його Помпадуром. Він завжди сидів на підлозі немебльованої кімнати (підвалу?), стіни якої були завішані садистськими причандаллями для еротичних ігор. Його обличчя закривала потворна червона маска. У його руках – дві ручні помпи, схожі на ті, якими міряли тиск бабусі із радянських фільмів. Одну, ту, котру можна, мов повітряну кульку, надувати, він засовував собі до анального отвору, іншу, що має функції відсмоктувача, прикладав до свого прутня. Від цього він скручувався перед камерою на кам’яній підлозі, затиснувши в обидвох руках два центри своєї збоченої насолоди. Цікаво, ким він є у робочий офісний час? Лікарем, юристом, банкіром?

Тоні, ти полонив мене ще й тим, що не наказував ставати у тваринні пози, не вимагав від мене перверзій. Просто дивився і слухав.

Тобі подобалося у віртуалі дивитися на світ моїми очима. Слухати мої розповіді-описи мене та мого світу. Відчувати реальність такою, якою проживала її я.

Зазвичай іншим (якщо вони не були заклопотані тим, аби вразити мене своїми витівками) було від мене завше потрібно щось хворе. Як, наприклад, чоловікові-панді. Він був урсусагальматофілом [3]. Завжди просив мене показувати йому м’яку іграшку в онлайн, цілувати її, пестити. Він умовляв мене не боятися – кохати своє плюшеве диво, адже типу він того нікому не розповість. Не знаючи, що відразу по слові «плюшева іграшка» у системі перевірки адміна запищало попередження і, думаю, котрийсь із стражів нашого віртуального порядку націлив свій зір саме на мене, в очікуванні того, чи покажу я щось. Розуміючи, що від мене він не отримає його улюбленого зорового подразника, чоловік-панда показував мені свою м’яку плюшеву панду. Тоні, ти можеш собі уявити рожеву метрову панду? Ні, Тоні, ти не можеш уявити величезної плюшевої панди з вмонтованою у неї яскравою, кольору пінк, піхвою із секс-шопу! Він грав її усією своєю ненавистю до жіночих статевих органів. І йому не потрібна була ні я, ні мої думки, а тільки моє споглядаюче подивування. Повір, що навіть бідаці Факміхаелю, котрий наклеював моє фото на обличчя своєї гумової подруги, я також не була потрібною. Бо всі вони мали свій фетиш і просто шукали когось, із ким можна поділитися своєю, мабуть, травмованою у корені, збоченою уявою. Але я чомусь сліпо вірила, що потрібна тобі. Інакше ти не заходив би до мене так часто. Либонь тому, що ти майже весь час мовчав, а коли навіть і писав, то тільки для того, аби попросити мене про щось розповісти. Та й то майже завжди однаковими фразами. Чи не тому, що руки твої були зайняті кермом величезної фури, а айфон, лежачи на сусідньому сидінні, виконував функції радіо.

Ти любив мої розповіді-історії про відвідані мною міста. Інколи навіть говорив, що, засинаючи, уявляєш почуте від мене… Ти хотів знати мої думки. Ти любив, коли я, заведена, коментувала свої дії. Розказувала, що відчуваю, торкаючись набубнявілих сосків або ануса. Ти любив саме слово «анус». Його можна було повторювати для тебе сотні разів.