Віртуалка - Ликович Ірися. Страница 17

Тоні, а хочеш я розповім тобі про свого першого клієнта? Я його не бачила, бо він не включав своєї камери. Гадаю, його привабив той зелений ґудзик позначки нових віртуалок у моєму профілі й він знав, собацюра, що я можу бути не в курсі всіх тонкощів роботи на веб-кам, і не помилився, блазень звихнутого театру, бо хоча я і читала договір та інструкцію, якось мені в той момент від новизни та переживання забулося, що згадувати в усній або письмовій формі про дітей та тварин суворо заборонено і що навіть їхні символи – плюшеві іграшки або фото – не можуть потрапляти до поля зору камери.

Того першого разу, давши мені вказівки, Руперт вийшов із кімнати. Хоча спочатку і наполягав, аби мій перший робочий вечір пройшов у його присутності, та я тоді ще не могла подолати сором’язливість.

– Як справи, солоденька? – прочитала я з монітора.

– Добре, милий, – я була уже навчена, що має відповідати порядна віртуалка своєму клієнтові.

– Ти, мабуть, із села… – стверджувально поцікавився він.

– Ні, але бувала там часто.

– Ти бачила, як ріжуть свиню… – знову стверджувально запитав він.

(Із колонок почувся протяжний писк, мов звук польоту самки комара.)

– Ну, так… – відповіла я.

– Ти бачила, як її ріжуть…

– Бачила…

– Кров, ка люжа крові і мертві очі свині із закам’янілим жахом у них…

(Писк комара.)

– Пограємо, що я свиня і ти мене ведеш на бойню…

Думаю, Тоні, ти, як наш клієнт, знав, що за такі розмови віртуалку мають право без попередження позбавляти роботи. Численні системи чатів відразу реагують на анімалістичні слова та на згадки про дітей. Не так строго контролюють звукові чати, бо ж хто переслухає тисячі стогонів за ніч?

А потім прийшов час, коли я більше не могла вбирати у себе погляди голодних очисьок сотень моніторів, котрі висмоктували кольори моєї камери, моєї молодості. Кузня віртуальної любові почала нагадувати мені пастку, із котрої я не могла ви борсатися, бо не знала як. Так, я була там у своєму просторі, у кімнаті, у невеличкому селі Калла П. А їх не було, тих перевдягнутих у чоловіків самців. І я також почала виробляти до них імунітет. Почала сприймати тих чоловіків як телепередачу. Але вони, невидимі, висмоктували мою врівноваженість, вони таки закидали в мене свої вудочки, ті збочені клієнти, мазохісти, жонатики, діти із кредитними картками батьків, цнотливці, глибоко закомплексовані чи занадто розкомплексовані, або ті, що шукали нових вражень, так, саме вони, втікачі від реальності, віртуальні зрадники («стогни тихенько, аби не розбудити мою дружину»), ті, що шукали швидкої розрядки, та ті, котрим хотілося банального спілкування з жінкою, вони висотували з мене пісню, забирали її, ці стада мастурбантів мали мене віртуально. І у них справді це виходило, вони грали мене, Тоні, і я відчувала, як починаю втрачати свою музику. Коханий мій, я роздвоювалася від біди. І саме біль вторгнення у моє тіло нової гидоти позбавляв мене болю реального. Знаєш, коли моя мелодія розпростерта лежала під їхнім білуватим слизом, вперше прийшов ТИ. Тоді ти ще не зробився моїм натхненням. Бо був усього лишень одним із них. Вар’ятом.

Тоні, я і зараз хочу вірити, що ти ніколи не забував нашого вечора онлайн-знайомства, коли крихке вічко веб-камери стало твоїми очима і ти розглядав мене разом з усіма. Я ще не знала, що ти – це Ти, мій неповторний Тоні. Ти (потім) говорив зі мною, коли брав із собою у дорогу ноутбук, коли ж мав при собі тільки модерний айфон із великим екраном, то лишень писав кілька стислих фраз, бо тобі насамперед ішлося про мене – ти просив мене ГОВОРИТИ. Кілька твоїх фраз, їх було не більше десяти, вони щоразу повторювалися, ніби були, як і мої, забиті у клавіші швидкого набору F. Ти дуже по-дивному спілкувався зі мною, любий. Проте твій голос, котрий я чула занадто рідко, чарував мене якимось дивним, проте прекрасним акцентом. Ти наголошував, що маєш англійську вимову, ти навіть було пробував щось розповісти про дитинство у передмісті Манчестера. Я навіть пам’ятаю твої перші слова, бо такого колоритного «Pardon» зроду не чула. Ти сказав «Пaдон, можна вас потурбувати». Я не відмовила тільки тому, що ти включив звук і значить – автоматично платив більше, ніж інші. То вже потім ти зізнався, що любиш слухати мій голос. Особливо, Тоні, ти любив, коли я описувала краєвиди, ти просив не полишати детальок, бо тільки вони, ти вважав, здатні оживляти у твоїй фантазії картини із мого серця. Ти наголошував, що любиш яскраві фарби, бо вони вбирають до себе твій погляд. Звичайно, зізнаюся тобі, що спочатку я не приймала тебе всерйоз. Та ти й сам добре пам’ятаєш, як я грала ролю комп’ютерної спокусниці – «русскоязичная Наташа» (Боже, яке примітивне кліше), жителька, прошу пана, вашого міста, студенточка (для декого ще й медсестричка), котра проводить свій час перед монітором заради забави, аби тамувати дикий сексуальний вогонь. Аж поки одного разу не спохопилася, що стала чекати на тебе. Мабуть, ми зблизилися саме через те, що ти не любив читати моїх месиджів. Ти відразу включав наші мікрофони, і тому, зрозуміло, інші чоловіки потрапляли в ігнор. Ти рідко перебивав мене, і тому я відкрила тобі свою таємницю. Коли ж говорив ти, то розповідав мені про міста, які ти оминав автобанами, ти сміявся, що твоє життя – це сітка асфальтових доріг, туго натягнута на земну поверхню; ти казав, що вже полюбив придорожні вбиральні, ті, що біля заправок, і ті, що просто із використаними тампонами на зачалапаній сечею підлозі у чоловічім відсіці та поламаними замками у дверях. Ти також розповідав натхненно, Тоні, але не забагато, аби з тобою стало нудно. Я любила слухати тебе, вслухатися у твій голос, я, правда, соромилася говорити тобі про кокс, боялася якось, що це принизить мене у твоїх очах, я ж бо була завше збуджена, коли ти навідувався до мене.

Ти став моїм рятівником і у фінансовому плані. Бо відгороджуючи мене у приваті для інших та включаючи звук – платив за це п’ять євро за хвилину. Ти ж, смішненький, тільки потім дізнався, що, навіть зачиняючи live-strip на приват, я все одно залишаюся онлайн в інших програмах, навіть коли ти думаєш, що, платячи шалені гроші, маєш право користуватися відображенням мого тіла сам-один. Звичайно, яка б інша дурочка розповіла тобі таку таємницю, що кожна з тих програм може одночасно впускати по десять клієнтів? Зачиняючи мене від інших, бажаючи тільки для себе, ти не знав, що ми ніколи не залишаємося самі. А якби ти про це дізнався і примусив мене вимкнути всі інші системи, ти б ніколи не здогадався, що у нашому, з’єднаному в єдине екрані, тобто на двох екранах, де показувалось одне і те ж, ми і так (до дідька!) не залишалися самі. Бо ще були оператори-контролери-наглядачі та інші офісні працівники, призначені тримати наше віртуальне життя в рамках тільки їм зрозумілої пристойності, бо про яку пристойність можна говорити після того, як ти вже показала себе оголеною, з трьома огірками у нижніх отворах, не байдужому до твоїх принад світові наглядачів, котрі «методом втику» контролювали всіх віртуалок без винятку і безперестанку, щодня і щоночі, ти не знав, що вони розглядають мене навіть тоді, коли немає клієнтів, і я, можливо, зовсім не виключено, саме длубаюся пальцем, у кращому випадку, в носі.

Проте вам, Тоні, тобто їм, дозволялося все. Що вони тільки не чудили, включаючи камери та випускаючи на мене свої хворі фантазії. Спочатку, дивлячись на повішеника або новоспеченого Гаррі Ашбрука (серед кандидатів на премію Дарвіна за безглузду смерть є такий собі американець Гаррі Ашбрук. Його знайшли мертвим, голим, з презервативом на голові та балоном газу поруч. Хлопець накачав кондом газом, одягнув його на голову, але переборщив із дозою), я ледь сама не втратила свідомість, то ж був мій перший контакт з людьми, звихнутими на азотній гіпоксифілії, це ж у них зараз така фішка, аби не мучитись із мотузками. Я тоді крикнула не своїм голосом, не знаючи, як врятувати від смерті бідолаху, котрий, завбачливо поставивши камеру так, аби його було видно у всій збоченій красі, корчився у судомах болю на підлозі, а потім… власне кінчаючи, принишк. Затих. Замовк. Помер?