Віртуалка - Ликович Ірися. Страница 8

Мені мало виповнитися двадцять, і я саме вдало інкапсулювалася від батьківського човна. І так була уже, в порівнянні з іншими моїми однокашниками, – пізньою пташкою. То тільки я, налякана пост-емігрантським страхом, ніяк не могла розв’язати тісних родинних пут, котрі рятували нас усіх, а у першу чергу – батьків, від самотності у чужому світі, між чужими людьми.

Спочатку мені дуже хотілося зателефонувати їм. Але потім передумала, згадуючи, як ревно захищали вони мене від оточення, як стояли тісно міцною стіною переді мною, та так, що мені аж забракало повітря. Не вистачало кисню саме тоді, коли підлітком хотілося вдихнути його на повні груди: скуштувати «травки», випити з дівчатками горілки, зрештою, грубо відповісти на примітивні залицяння турків із нашого району.

Я боялася, що зараз трапиться те саме, і я знову перетворюся на білий кокон – маленький скарб для батьків.

Тому сиділа у темряві, котра вужем насувалася на кімнату. Тієї ночі я майже до самого ранку танцювала під Іглесіаса, під нашу із ним пісню, і, напившись, плакала, не бажаючи комусь розповісти про своє горе. А потім, лежачи на синім килимку, де колись ступав клишоногий Вєдмєдь, у нашій із ним, тепер уже чужій вітальні, провалилася в тяжкий, набитий жахіттями та болем сон.

Тієї ночі мене ніби вдарили важкою лапою по плечу, вдарили і, не відібравши її більше від тіла, тисли донизу. На коліна. Ти не міг уявити, як важко двадцятилітній оптимістці колінкувати у винайнятій хаті, у чужій країні, у порожньому місті, без тебе… Без нього, Тоні.

А наступного дня прийшов той, хто був завжди добре поінформований у всьому, – старий пейсатий єврей-орендар, аби стримано повідомити, що квартиру проплачено всього на два місяці вперед і що мій чоловік дав згоду на вселення до неї нових жильців.

Отож завтра, говорив, затинаючись, він, до мого дому прийдуть на оглядини нові бажаючі.

Ось так. А я плакала потім, бо синій килимок ніколи нам не належав. Бо меблі ті були винайняті на якийсь час, так само як і я, покинуті ним, як і я, назавжди забута. Не потрібна.

Мабуть, бо була на межі, пульсувала вся, мов відкрита рана, і знову пиячила цілу ніч. Сама. Він пішов, милосердно залишивши для мого оговтання всього два місяці у Відні.

А потім настав той уже справді по-весняному теплий день, той зачаток весни, що не будив у мені радості, хоча якою щасливою я була завжди від споглядання природи, і я блукала містом, самотня, і, здається, того разу знову плакала. Звичайно, що ж іще могло б робити покинуте юне створіння, котре дарувало маленькій квартирці на Аугассе проміння радощів; котре скрашувало собою Його набурмосену дійсність, о, звідки мені було знати, що він не виносить сміх? Як було думати, що чужий спокій у чийомусь серці – для нього мов камінь на власній душі?

Я так чекала на нього, вдивляючись в обличчя незнайомих людей, що ті озиралися вслід мені, заплаканій. Я знову стояла тоді недалеко від собору Святого Штефана, саме біля магазину, де він колись широким жестом купляв мені парфуми «Давідоф», ті, що у голубій картонці, за 26 євро – одні з найдешевших. Цей запах і донині залишився моїм улюбленим. Я тоді, вдячна, довго цілувала його в губи, що він аж розгубився:

– Діанка, пєрєстань, на нас же смотрят. Сконфузився. Смішний.

– Хто дивиться? – сміялася я. – Ті, котрим до нас ніякого діла немає? Я ж просто кохаю тебе до неможливості, Іґарюша!

А він, помовчавши хвильку, запитав тоді мене у відповідь. Тоні, не відповів, а ЗАПИТАВ:

– За что же мєня любіть?

Інший сліпий

Ще фатальніший

О, як пристрасно я люблю вуличних співців! Вони схожі на святих – вселяють надію до життя, бо знаю – до якого би міста не потрапила, вони завжди будуть тут, такі між собою схожі, такі рідні для мене. Вони ніколи не зникають, не помирають, вони є, ці обличчя міст, і будуть завжди, як і в мені буде жити завжди здатність залишатися оптимісткою.

Тоні, я завжди чекала чогось великого від вуличних співців. Але що ж дав мені той, київський? Тільки біль, що розпікав мене навпіл від спогаду про пережиту трагедію.

Як і минулого разу, в Києві, зачарована, правда, тепер залита, мов смолою, болем та самотністю, стояла біля собору, впівока спостерігаючи за пантомімою живих статуй, і, звичайно, як же без цього, зачаровано слухала… сліпого.

Іншою людиною, котра змінила мене, Тоні, був хитрий лис старигань Руперт. Його насправді також привабили мої великі дитячі, по-наївному розплющені очі. А ще – той непогамовний тодішній біль. Чоловіки Рупертового світобачення та складу добре знаються на таких доведених до відчаю поглядах.

Віриш, Тоні, якби Руперт заговорив тоді про мої очі, я б відразу послала його на всі чотири боки, але він, хитрий старий пес, зовсім байдужим тоном, таким, як звертаються до мимолітних перехожих, від котрих нічого не хочуть, сказав:

– Під вікнами мого будинку майже цілодобово грає на гітарі старий іспанець. Колись бродяга обійшов зі своїми вуличними виступами майже всю Європу і навіть вихвалявся, що був у Росії. Моїм дівчатам дуже подобається його музика… Він часто імпровізує. Рано-вранці або у жарке післяобіддя він вибренькує скоцюрбленими пальцями щось майоркійське. І тоді прочиняються дерев’яні віконниці у будинку навпроти, мені це добре видно від мого робочого столу, і звідти показується молоде дівчисько, сливе, підліток, але вона чудово співає словами старої пісні, і тоді вже він грає для неї, а потім, увечері, вони часто удвох виводять фламенко. Я вже звик до цього, проте моїх дівчат таке видовище щоразу розчулює, ота порожня безкорисливість танцю. Здається, тобі таке мало б сподобатися.

І я, хоч на очах застигли краплі прозорого болю, обеззброєна, так просто і по-щирому посміхнулася йому, відчинивши двері мого добра. А він усе говорив і говорив, він добре знав, як вербувати жінок, аби вони навіть не здогадалися про те.

Можливо, Тоні, для тебе звучала моя розповідь непереконливо, коли я тобі онлайн сповідала свою історію. Хоча ти, як і я, був великим романтиком, котрого вабила дорога як символ незвіданості.

Можливо, ти не повірив мені, хоча ні, цього не може бути, бо ті, котрі люблять веселку, не можуть не любити Іспанії очима двадцятилітньої юнки, але, Тоні, тієї миті я зрозуміла, що померти мушу тільки після того, як побачу на власні очі сліпця під вікнами Руперта!

Засмаглий від іспанського сонця лис Руперт з’явився несподівано, але для нього таки саме вчасно. Він сказав:

– Я ні до чого тебе не змушую. Бо ж зазвичай дівчата приходять до мене самі. У мене ти зможеш відчути себе потрібною, бо навіть ті, котрі прагнуть популярності, а досягти її у реальному житті не можуть, завдяки моїй фірмі легко стають зірками. Бо ж вони часто після котрогось із футбольних матчів або ралі ходять на зустрічі із фанатами, що я організовую.

А потім, після такого заманливого та багато-обіцяючого виступу, він, хитрун над хитрунами, різко змінив тему:

– Ось тобі моя візитівка, якщо надумаєш познайомитися із безпритульним – телефонуй. Я буду у Відні ще кілька днів. Захочеш летіти зі мною – набирай мій номер, ще саме маю одну вільну кімнату. І, гадаю, саме ти із твоїм фотогенічним обличчям найкраще підійшла би для нас. А як не хочеш – залишайся здорова і ласуй віденськими штруде-лями.

Любий Тоні, я ж залишилася стояти на переповненій площі біля собору Святого Штефана. Сліпий і далі, бо ж наші історії, проходячи повз нього, його не зачіпали і не надихали, торкався висохлими пальцями зашкарублих від часу струн, ніби по моєму серцю перебирав якимсь добрим, домашнім, ностальгійним болем. Ніби натискаючи на клавіші моїх спогадів, торкався то одного, то іншого моменту – спогаду нашої з Іґарюшею любові.