Віртуалка - Ликович Ірися. Страница 9

Не повіриш, але я не втратила надії на те, що ще можу щось змінити. Того вечора я ще раз спробувала з ним поговорити. І знову тільки холодний душ зимної дійсності, у якій не було місця для моєї романтичності, зіллявся на мене своєю незворотністю.

– Як?! – кричала я не своїм голосом і озвірілими від безсилля руками трощила колись наше спільне добро на нашій, як виявилося, зовсім не спільній, чужій, як і я, кухні.

Де ж він – вихід із засмоктуючої пастки? Його немає? Ні, є – ось вона, дірочка, котра мусить стати рятівним проходом до нового світу. Іспанія і люди, схожі на тих, чия кров тече і в моїх жилах.

Знавець жіночих душ, той сивий бородань із ходою вагітної восьмимісячним плодом жінки, дуже влучно підмітив мій внутрішній стан. І саме цим… обеззброїв мене. Я хотіла позбутися порожнечі в мені, хотіла забути, що я – не хто інший, як покинута дівчина, котру навіть не попередили про те, що від неї йдуть.

Наступного дня Руперт запевнив мене по телефону, що в онлайні я не зобов’язана буду чинити різного роду непристойності, він казав, що навіть має дівчат, котрі, не знявши ліфчика, заробляли достатньо грошей, аби без фінансових проблем жити на території котроїсь із країн третього світу.

І саме тому все вело до того, що через кілька тижнів Руперт фотографував мене, по-сором’язливому прикриту легкою, мов той іспанський вітерець, накидкою для свого сайту в різних позах на скелястих кручах одного з островів Середземномор’я, на гострих каменях, що кололи мою ніжну шкіру, аж важко було всидіти, проте я героїчно (переборюючи внутрішній сором) клеїла із себе усміхнено-еротичну красуню. Він, як і обіцяв, не примушував мене знімати бюстгальтера та трусиків. І мені, нiчого правди таїти, самій подобалися мої по-скромному звабливі фото. І я знала, що тільки-но я дам свою згоду, вони засвітяться на одному із сайтів дівчат веб-кам.

Розчервонілий Руперт аж прицмокував від задоволення язиком. Ще б пак, йому вдалося завербувати до своєї м’ясорубки не просто жінку: він створить із мене, казав, новий образ дівчини веб-кам. Що він мав на увазі, я не знала, та й не випитувала, навіщо мені було знати про образ, якщо я і так ще не працівниця?

Вирушаючи в дорогу, я майже нічого не знала про роботу на веб-кам. Дурненька, навіть не погуглила в Інтернеті. Сміливиця, нічого не скажеш! Я просто переконала себе у тому, що маю вірити Рупертові. Так, розбите серце може накалатати згоду і до більшої глупоти!

То вже потім я дізнавалася від дівчат, слухаючи їхні зазвичай сумні історії, як вони потрапляли сюди і чому саме на острів. Адже так багато студій у Берліні, Відні, Цюріху чи навіть у тому ж провінційному Лінці. Був ще кращий варіант – кожна могла влаштувати власну студію у себе вдома. Сидіти собі на ліжку біля чоловіка, маленької дитини, чи біля обидвох відразу, як і робили більшість «домашніх працівниць веб-кам», як правило, звичайнісіньких собі у повсякденному житті жінок, котрі не проти підзаробити зайву копійчину під час декретної відпустки чи безробіття.

Мій механізм самозахисту та самозбереження відреагував саме так, як і мав реагувати. Тому я не думала навіть двох днів. Прийшла в холодну пустку квартири. Знову налила собі повну склянку горілки, що її передав мій батько для нього, Вєдмєдя. Випила його оковитої, яку він уже не скуштував, і, не вмикаючи навіть світла в спальні, лягла на його половину нашого ліжка. Чомусь згадалося, що останнім часом він більше не хотів ділити зі мною ковдру…

Ключі я залишила в сусідів, навіть євреєві не зателефонувала. А що, хай той мудрагель розбирається сам. Я переконувала себе, що мені начхати на його ідіотську квартиру, на нашу квартиру, на в’язницю наших почуттів, із якої вони, почуття, так і не пробилися із зародку і не стали могутнім деревом із соковитими плодами. Бо перший і єдиний наш спільний плід вишкребли з мене півроку тому діагнозом «позаматкова вагітність». Чи не там і почався Іґарюшин жах? Жах відповідальності перед новою сім’єю, котрій він нічого, окрім власної нервовості, дати не зміг би?

І… ми вилетіли до Пальми. Руперт, як і обіцяв, оплатив мій переліт.

Коли ми вже гладили черевом літака набухлі від вологої ваги хмари, мої очі налили солоні, мов та середземноморська вода, над якою ми неслися, сльози. Руперт тицяв видовженими пальцями в клавіатуру ноутбука, розробляючи тільки йому відомі схеми та таблиці. Зрештою, не витримавши моїх схлипувань, роздратовано глянув на мене владним поглядом із-під кущуватих брів і хриплим голосом мовив:

– Якщо не можеш нічого змінити – змирися. Будуть нові кохання. Хоча повір, краще, якщо їх більше не буде.

Сліпий номер три

Острів пляжів, сонця та пальм

Ми повільно, як завжди здається пасажирам літака, наближалися до нашої іспанської цілі. Інколи навіть складалося враження, що ми майже не рухалися, просто зависали у повітрі. А потім я побачила землю. Тобто зовсім крихітний клаптик землі у морі солоної води. Дивно, звідки він міг там узятися? Яка підводна сила виштовхнула його із дна? Дно ж навколо острова, до речі, було вимощено чимось занадто прекрасним. Бо вода навколо суші була такою прозоро-синьою, такою казковою, що мені аж захопило подих!

Тієї миті, Тоні, мені чомусь подумалося про страх до світу моїх батьків. Бо живучи у Франкфурті й маючи роботу, вони так нікуди, крім України, за якою сумували, не їздили відпочивати. Жодного разу не повезли мене на море.

Отож, напрямок мого наступного життєвого етапу вирішив іспанський співець. Я хотіла чути Іглесіаса в його виконанні. Смішна… Тепер уже третій сліпий став керманичем моєї долі. І він, ще небачений мною, чекав на мою з’яву на крихітному, всіяному пальмами та веселощами острові. Я твердо вірила, що десь у цьому світі на мене чекає ще одна недоспівана кимось пісня. Що десь уже готує свій інструмент сліпий музикант, рихтуючи мою долю. Моє щастя. Моє світле майбутнє.

О! Півтори години повільного-зашвидкого лету над ватяною кучерявістю хмар – і я вже розквітла в очікуванні мого щастя. Ось у чому пріоритет молодості! Їй начхати на розчарування! Вона не вірить у них, особливо у ті, що вже минули. Молодість має одну ціль, котра завжди десь попереду, правда, дуже часто вона розмита й ілюзорна. Але вона є. Вона десь там, за горизонтом. І тому біжиш туди, сміючись і падаючи, перечіпляючись за щось і знову падаючи, боляче забиваючи тіло, але, поспішаючи жити, хапаєшся за все, аби тільки дістатися горизонту, аби побачити бодай натяк на своє світове призначення.

Руперт усе ще розробляв свої космічні плани та малював схеми, коли я підключила куплений у мініатюрної стюардеси в темно-рожевій блузі навушник, аби відволіктися від думок. І саме тоді я знову зрозуміла, як сильно люблю цю неповторну блакить життя, Airberlin саме транслювали мого… Іглесіаса. Чи то вони створювали нам іспанську атмосферу, чи просто хотіли перелетіти на кілька десятків років назад, але це була моя улюблена «Наталі».

На-та-лі… І тут замість того, аби знову ностальгійно розридатися, смішно кривлячи губами та шморгаючи носом, я майже розреготалася від думки, що я – просто курка. Бо, обтріпавшись від сірого, болючого, проте дуже короткого періоду нещастя, я, мов квочка, що вилізла зі смітниська, струсивши з пір’я сірий бруд, гордо закудкудакавши, побігла далі в пошуках нового… смітника.