Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич. Страница 53

– Горичу! – гукнув він слабким голосом і прислухався до тиші, що оточувала його.

Горич не відповів. Тоді шофер відчинив дверцята і, зціпивши від болю зуби, спустився на землю. Обійшов кабіну з іншого боку.

– Горичу! – знову гукнув він слабким голосом.

Знову Горич не відповів.

Шофер повернувся до машини і помітив: щось лежало ззаду під бортом. Підійшов і нагнувся. Простягнув ліву руку і, вхопившись за гімнастерку, пересилюючи біль, витягнув із-під машини Горича.

– Ну як ти? – важко дихаючи, запитав шофер, але Горич не відповів. – Гаразд, потерпи. Я тебе зараз до світла перетягну…

І шофер, схопивши здоровою рукою за комір гімнастерки, волоком потягнув товариша до кабіни, з якої плавно опускалося на землю слабке свічення «світляка».

Уповз у це свічення й зупинився. Опустив погляд на обличчя Горича й не впізнав його. Обличчя у Горича не було.

Пригнувся до грудей, приклав вухо й відчув щось мокре і холодне. Відсахнувся, так і не почувши ударів серця.

– Господи! – прошепотів шофер. – Що ж тепер?!

Він довго сидів на землі поряд із тілом товариша, тупо дивлячись на суху безживну поверхню. Відчай змінився заціпенілою байдужістю до всього, включаючи і власну долю, і тільки біль у правій руці з'єднував його думки та почуття з реальністю, страшною і невидимою в цій темряві.

Коли біль у руці стих, шофер підвівся, з гуркотом опустив задній борт, витягнув лопату і спробував однією рукою встромити її в землю. Але земля була тверда як камінь. Розуміючи, що вирити могилу йому не вдасться, шофер кинув лопату і повернувся до кабіни. Знову сів, замислившись, біля вбитого Горича. Потім обнишпорив рукою його кишені, бажаючи забрати що-небудь на пам'ять, але знайшов лише дві абрикосові кісточки. Переклав їх до себе в кишеню і повернувся до заднього борту.

Час минав, залишаючись невидимим і невідчутним. Поряд із кабіною лежав накритий брезентовим чохлом для прожектора вбитий Горич. Шофер, постоявши над ним, сів за кермо, зняв машину з ручного гальма. Відчув, як покотилася вона по цій вічній темряві, залишивши десь позаду непохованого друга.

30

Шум бронепоїзда вже багато днів тішив слух Харитонова. Але особливо раділа його душа, коли він, стоячи на тендері, годував із лопати вогняну утробу цієї важкої, але слухняної машини. Вже давно не звертаючи уваги на тремтіння металу, з'єднавшись із машиною, Харитонов відчував себе її частиною, досить важливою і просто необхідною. І було в цьому відчутті щастя людини, що перебувала в русі, здатної летіти проти вітру, не залежною від явищ природи або від інших людей, які живуть у далеких і близьких селах, розкиданих обабіч бронепоїзда, що мчав. Відчував Харитонов, як із кожним днем усе ближче і ближче була його мета, яку він швидше відчував, аніж знав конкретно, і від наближення цього ще більша самовпевненість виникала в нім, і все сильніше відчував він у собі СУДДЮ, посланого вирішити долю землі, що лежала навкруги.

А сонце і місяць змінювали одне одного. І тільки зірки були нерухомі, але й серед них виникав іноді дивний рух, коли одна із зірок раптом починала повільно повзти вслід за місяцем і разом із ним же запливала за горизонт. Цю зірку побачив одного дня і Харитонов і поставився до неї насторожено, бо здалося йому, що не Природа нею керує, а людина. А людині, здатній зрушувати зірки з місця, він не міг довіряти. Та й як можна було б довіряти людині, здатній впливати на хід зірок у космосі, але не здатній впливати на життя землі або хоч би малої однієї шостої її частини.

Після жаркої ночі, коли бронепоїзд розстріляв по невидимому ворогові половину своїх снарядів, шлях був абсолютно спокійним і нічого підозрілого більше не виникало. Але військовий порядок зберігався і так же мінялися вахти, так само підвахтові спали на койках, викладених із порожніх ящиків. Потім знову забиралися в гарматну башту, прикипали до оглядових щілин, поки їх не змінювали наступні. Після башти вахтового чекали лопата і тендер, а за ними – дерев'яна койка.

Лише Михалич був беззмінним, але не тому, що його примушували добу за добою проводити в кабіні паровоза, а зовсім з іншої причини. Просто не допускав він туди нікого. Там же і спав, часто стоячи, притулившись до задньої стінки.

У міру просування агітбронепоїзда вперед настрій у команди покращав, хоча матрос Петько все більше й більше турбувався про можливих ворогів і часом абсолютно несподівано і несвоєчасно дерся по трапу до гармати, щоб відсунути вахтового і самому заглянути в оглядові щілини. Був він при цьому в тому ж піднесеному настрої, що і всі, й охоче підхоплював пісні, що несподівано виривалися з лудженої горлянки матроса Кішкодайла. Харитонов пісень не підхоплював, позаяк ні слів, ні мелодії не знав. Мелодій здебільшого там і не було, а слова багатьох пісень були спрощені до викриків «Ух!» та «Ех та мати!».

Так вони і їхали, поки раптом не зупинилися, від чого, роззявивши роти, втупилися один в одного. На вахті в цей час стояв Харитонов. Здивувавшись зупинці, він оглянув усі сторони горизонту, але не побачив нічого примітного або такого, що викликало б побоювання. По сходах уже піднімався Федір. Зайнявши місце Харитонова, він засунув про всяк випадок снаряд у казенник і припав до щілини.

Спустившись на днище бронеплатформи, Харитонов зіткнувся з вимазаним вугільним пилом Петром.

– Кранти! – сказав він. У звільненій від шуму бронепоїзда тиші це прозвучало громоподібно. – Вугілля немає…

Він сів на ящик, опустив обличчя в широченні долоні.

Харитонов стояв поряд і не знав, що сказати. Так само тихо в іншому кутку майданчика стояв Кішкодайло. Виникла тиша для всієї команди могла бути прирівняна хіба що до смерті.

Брязнула кришка люка, і в отворі з'явився похмурий Михалич.

– Ну?! – запитливо мовив повагом він, оглядаючи всіх.

– Що – ну? – хрипко перепитав Петро.

– Потрібно було вугілля більше, – відчуженим голосом мовив Кішкодайло.

– А користі? – запитав Михалич. – Це ж не лише вугілля. Тупик попереду. Рейки немає.

– Як немає? – Петро підвів голову.

– Розібрали, видно…

– Це ж треба, а вугілля якраз до тупика вистачило! – здивувався Кішкодайло.

– А рейки ж ворог, напевно, розібрав… – сказав невизначено Петро. – Може, засідка?!

Усі замовкли, обмірковуючи чи то слова Петра, чи то становище, в якому опинилися. Василь Харитонов мовчав і поглядав під стінку, де лежав його речовий мішок. Через відчинений нижній люк проникало денне світло, і в цей же люк ішов бікфордів шнур, який безперервно тягнувся вслід за своїм хазяїном, хоч як і куди б він рухався.

– Що ж робитимемо, братики? – нервово запитав Кішкодайло.

– Якщо вугілля знайти, то можна назад… – сказав Михалич.

– Ні, – рішуче відрізав Петро, втупившись у свої черевики. – Назад ні кроку. Або вперед, або нікуди!

– Так, до кінця! – приречено мовив Кішкодайло.

Михалич спохмурнів.

– Піду вугілля шукати! – сказав він і поліз назовні.

– Хлопці! – заговорив мовчазний досі Харитонов. – Я, мабуть, далі пішки. Треба ж шнур тягнути…

– Так, це треба, – погодився Петро. – Тільки зачекай трохи. Здається мені, попереду засідка. Ми їх зараз помнемо трошки, поки снаряди є, а там уже й іди. Гей, Федоре, заряджай!

– Уже! – відповів з башти Федір.

– Вперед по ходу – вогонь! – скомандував Петро.

Кішкодайло підхопився, розкрив ящик, почав подавати Федору боєприпаси. Знову вибухи поглинули тишу.

Харитонов зробив крок до речового мішка і зіпхнув його ногою вниз, у люк.

– Вогонь! – хрипів Петро. – Вогонь! По ворогах вогонь!!!

Трійка матросів працювала, як якась божевільна машина.

Кішкодайло, як заводний, нагинався, підхоплював снаряд і кидав його в простягнуті руки Федора, а Петро, навіть не підводячи голови, кричав своє: «Вогонь!», із ненавистю дивлячись у залізне днище.

Усе це тривало досить довго, поки команди Петра не зазвучали в суцільній тиші. Він іще кілька разів крикнув: «Вогонь!», поки тиша не зупинила його. Підвівши голову, він глянув у бік башти, де розгублено стояв Кішкодайло.