Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич. Страница 54

– Снаряди?

– Амба, – видихнув Кішкодайло. – Витратили.

– Тепер іди! – Петро обернувся до Харитонова. – І коли вибух робитимеш – про нас не забудь! Про те, як ми до крейсера не добралися.

– Так, може, разом підемо?

Петро тільки хитнув головою.

– Нам без прикриття не можна, – відповів за нього Кішкодайло.

Харитонов сплигнув у нижній люк, підібрав речовий мішок і виліз із-під бронепоїзда. Все ще світило сонце, а звідкись спереду піднімався над горизонтом чорний дим.

Закинувши речовий мішок на плечі, Харитонов попрямував уперед. Кілька разів озирнувся на бронепоїзд, який довіз його до цих місць, і здивувався його потужності та красі. Шкода було розлучатися з ним. Поки їхав – звик почуватися в безпеці за його броньованими стінками, але треба було поспішати вперед, і якщо вже не було далі рейок, залишався тільки один вічний спосіб пересування – ноги.

Випадково опустивши погляд, мандрівець помітив, що йде по стежині. Це надало впевненості, й він пішов по ній далі.

Піднявшись на вершину пагорба, Харитонов іще раз озирнувся на бронепоїзд, і тут до його вух долетіло далеке дзижчання. Доносилося воно згори, мандрівник завмер і незабаром побачив цятку, що летіла йому назустріч. Росла вона швидко й незабаром виявилася літаком. Пролетівши над Харитоновим, він мовби пригальмував у повітрі над бронепоїздом, почав розвертатись, і з його черева щось випало.

Харитонов уже бачив колись цей літак. І так само він зависав над одним місцем, і так само впускав щось. Потім був ляскіт парашута і – точно! згадав! – на злітну смугу опускався великий пакунок із продуктами та листами для сторожа. Точно, це був такий самий літак.

Але цього разу ляскоту не було, а із зеленого черева випадали все нові предмети, й коли перший із них досяг землі, поряд із бронепоїздом піднявся високий стовп вогню. Гуркіт вибуху долетів до Харитонова трохи пізніше разом із вибуховою хвилею, що звалила мандрівця додолу. Намагаючись підвестися, Харитонов чув нові вибухи, і відчаєм наповнилося його серце. А літак усе так само розвертався, немов зависнувши в повітрі, і продовжував сипати вниз свої бомби.

Харитонов відчував, як здригається земля. Гуркотіло у вухах, і він заткнув їх пальцями, але це не рятувало. Сівши на траву, він чув шкірою, як течуть по його щоках сльози, які він був не в силах стримати. І повна невідомість шляху, що чекає на нього, перетворювала його відчай на ненависть до невідомої небезпеки. І ненависть уже простягалась, і якби в неї було достатньо сил – спалила б вона й цей літак, і все навкруги, що таїло в собі небезпеку.

Літак незабаром відлетів, поступово перетворившись на цятку, що розчинилася в небесних глибинах. Стояла вечірня тиша. Сонце стомлено хилилося до горизонту, все ще освітлюючи мовчазну землю.

Харитонов стояв на вершині того ж горбка і дивився на чорний задимлений кістяк бронепоїзда. Його тягнуло повернутися, поховати матросів, попрощатися з тимчасовим будинком. І він, можливо, пішов би, але як загасало призахідне сонце, так загасало в нім і це бажання. Вже сховались у вечірньому непрозорому повітрі уламки потужної машини, а Василь усе ще стояв і дивився в темряву, поки не відчув втому. Сів знову на траву, дістав із речового мішка свій пісковий годинник і поставив його поряд із собою. Світний червоний пісок чарівно заметушився у верхній колбі й полився тонкою цівкою вниз, до землі. Як п'яний, стежив Харитонов за цим пісковим часом і перевертав щоразу годинник, коли все світло скупчувалося в нижній колбі. І вже не думалося йому ні про бронепоїзд, ні про літак. Тупо стежачи за піском, він відчував, як утома, що підбирається до свідомості, вкладає його спати, підказує підсунути під голову речовий мішок і опустити на нього голову. І не додивився він до кінця останній рух часу, що світився вниз. Заснув, відчуваючи всім тілом неголосний пульс землі, на якій лежав.

Заснув і почув давно знайомий голос, який супроводжував його в снах довгі роки мандрів. Тепер цей голос був утомленим, немов належав він безнадійно хворій людині, для якої кожне сказане слово дорівнювало видиху життя з тіла.

– Ну ось і сталось… я помер… і всі мої земні пошуки добігли кінця. Дивно, що я помер удома, в маленькому Такінміллі. Прощай, зелений теплий Девоншире, краси якого я вже не побачу земними очима. Зараз моя черга помирати, покидати цей давній край. Спочатку пішла тітонька з Блекпула, теж перед смертю повернувшись до себе додому. Потім померли мої дідусь і бабуся зі своїми сестрами. Потім батьки. Цих було трохи жаль. Я все мріяв, усе хотів, щоб вони побачили, щоб вони дожили до мого вибуху, але що робити – і сам я не дожив до цього. Не вистачило мені земного відрізка мого життя. А може, і сам я винен, що так безрозсудно іноді витрачав час, вплутуючись у непотрібні мені справи: в торгівлю шкірами, у вуглевидобування, хоча там, мабуть, мене запам'ятають. Дивно, що наприкінці життя може раптом з'ясуватися, що у результаті ти добився зовсім не тих, а протилежних цілей і життя твоє мало протилежний сенс від того, якому ти б віддав перевагу свідомо. Так. Добре, що помирати було неважко, хоча хвороба й затягнулася на два роки. Але до неї я звик швидко, як до собаки, що сподобався. І не гнав її, та й не міг. І не жаль, що помер. Може, саме зараз настане час виконання моїх бажань, і єдине, що засмучує, так це те, що всі мої наступні досягнення залишаться невідомими людству, що продовжує жити далеко внизу. Але бувають і чудеса. Мають бути чудеса, має бути надія, що одного дня я зможу хоч би на годину втекти звідси, крадькома спуститися по невидимих сходах униз і показати цим самозакоханим і самовпевненим живим тілам, чого вони варті з усіма своїми цінностями та прагненнями! Гаразд. Вогонь є і на цьому світі, а якщо є вогонь – є і я. І ми удвох з цим священним полум'ям іще покажемо, на що здатні!

Уранці в Харитонова боліла голова. Він підвівся, кинув прощальний погляд на кістяк бронепоїзда і продовжив шлях по стежині, що вела його далі за невисокі пагорби.

Іти було легко. За пагорбами лежала рівнина, вкрита рідкісними кущами та деревами, що самотньо стояли, але далі суцільною лінією горизонту ріс ліс, і стежина вела до нього напростець.

Поки він ішов до лісу, сонце досягло зеніту й почало свій щоденний спуск. Знову воно світило у вічі, немов збиралося зупинити мандрівця. Але Харитонов продовжував шлях, поки перед ним несподівано не виникла річка. Була вона метрів двадцять завширшки. Стежина, вийшовши на берег, звертала ліворуч і вела до вузького дерев'яного містка, на вигляд дуже ламкого.

На протилежному березі річки все так само тягнулося рідколісся та кущі, але ліс, до якого він ішов, був уже не так далеко, і хоча вже смеркалося, це не зупиняло Харитонова, який вирішив спочатку дійти до лісу, а вже потім влаштовуватися на нічліг. І мандрівець прискорив крок.

Ішло в темряву останнє денне світло, коли Харитонов зупинився перед лісом, здивовано роздивляючись високі смугасті стовпи і натягнутий між ними колючий дріт. На верхівках стовпів були прибиті бляшані герби Радянського Союзу. Спантеличений мандрівець подивився під ноги і прослідкував далі напрям стежини: вона тепер вела вздовж лісу, вздовж цих стовпів.

Дивна загорожа, що перепинила шлях Харитонову, нагадувала державний кордон із якогось фільму. Тепер тільки не вистачало зустріти знаменитого Карацупу з його собакою.

«Куди ж це я вийшов? – гарячково думав Харитонов. – Якщо це кордон, то що за країна там, за дротом?»

Не знайшовши відповіді, Харитонов оглядівся на всі боки, немов сподівався побачити якесь пояснення.

Сутінки були темно-синіми, і весь світ навкруги здавався добрим і казковим. На небі все так само царювала дивна четвертинка місяця, а з космосу нестройовою безладною юрбою світили зірки. Було по-лісовому тихо, тобто всі шуми належали природі, Всесвітньому Лісу, і були для нього природні. Але далі по ходу стежини Харитонову привиділося світло, що пробивалось із-за багатьох дерев, і тому роздроблене і тьмяне.