Месник - Кононенко Олексій. Страница 10
– ?!
– Оберігаєш її? А вона зможе. Навчена. Скільки ж я тобі втокмачувати буду, що багато речей у житті зручніше і безпечніше робити чужими руками?! Що свідки й учасники – це провал на дев’яносто дев’ять відсотків…
Шеф в емоційному пориві скинув чарку зі столу.
– Як ти розумієш, живі свідки й учасники… Я завжди вважав тебе одним із кращих, Олександре.
– Я зрозумів, Валентине Валентиновичу. Скільки у мене є часу, щоб усе підготувати?
– А от приїдеш і будеш готувати. Зателефонує господар АЗС, назове годину «х», – із цього моменту все і закрутиться. Ти, головне, розумно і чітко поясни все азіатці. Краще зроби це в ліжку, там вона заперечувати не буде, – реготнув шеф. – Будь-яка закохана лялька під час сексогону погоджується на все.
– Я… так… ми… завжди все…
Шеф уважно подивився на співрозмовника, налив коньяк.
– Давай, Олександре, вип’ємо за нас. Якщо ми зараз за нас не вип’ємо, жодна сволота цього не зробить. З розумом будемо справу робити – все облаштується і жити будемо довго…
Виїхали рано. Мовчали. Сашко безперервно курив, видно було, що не виспався. Модест спробував було розпитати про розмову з шефом, але він тільки буркнув:
– Потім!
У затишному кемпінгу припаркувалися випити кави.
– Ех, Модю, не тільки тобі поставили задачу! – дивлячись в одну точку, простогнав Жабов.
– Так що, і на тебе, й на мене чекають великі справи? – спробував пожартувати Окунь.
– Ти собі уявити не можеш, які справи на нас чекають…
Сашко різко підвівся, швидко сів у джип, сильно хряснув дверцятами, чого собі ніколи не дозволяв.
Коли вечірні вогні рідного міста намалювалися вікнами, вітринами і світлофорами, Модест не витримав:
– Та що ж ти мовчиш? Чим ти так стурбований?
Сашко видихнув дим.
– Тепер, Модю, перш ніж крок зробити, ой як подумати треба. От цим я і займаюся.
– Думай, думай.
– Я думаю і тобі, між іншим, раджу, – кивнув однокласник, підрулюючи до офісу.
Зустрілися, немов не бачилися вічність.
– Не розумію, як я жив без тебе.
– Ти не жив, ти, нещасний, жалюгідно існував.
– Ну як тут?
– Тепер нормально.
– А було?
– По-всякому…
– Розказуй.
А що розказувати? На офіс ніхто не нападав, хоча чужі були помічені – щодня на годинку-другу паркувалась недалеко тачка з гоблінами. Які претензії? Зупинилися хлопці поговорити. Усі ходили озираючись, але ніхто нічого не примітив. Ніхто, окрім Лани. У той же день, коли Модест виїхав, їй подзвонили, помовчали в слухавку. А коли вийшла з будинку, примітила високого хлопця в джинсовому костюмі. Вів її у місто й назад. Обережно визирнула через фіранку, хлопець сидів на приступці з газетою. Пізно увечері вимкнула світло, подивилася знову. «Джинсовий» саме передавав пост носатому білявому пацану. Зібрала необхідне, через горище перебралася в сусідній під’їзд і, вибравши момент, прошмигнула під стінкою за будинок. Біля будинку Модеста озирнулася – нікого.
«Або не знають, де живе, або знають, що виїхав…»
Ще декілька разів зникала. Не боялася, уміла постояти за себе, не бажала просто весь час бути на очах у супротивника. В офіс приїздила на таксі з різних точок міста. Увечері водила за собою хвіст по магазинах і кафе, а потім уміло позбувалася.
– Я міцно спала у твоєму ліжку, твій запах мене заколисував.
– Пасли тебе, маленька моя? – здогадався.
– Угу… Лопухи. Зникала без зайвих рухів.
– Ні, треба розібратися раз і назавжди. І бійки тут не допоможуть, треба домовлятися. Якщо Саня не зможе, сам буду шукати цього з кривою шиєю.
– Він непростий, навряд чи з тобою говоритиме.
– Подивимося, ранок покаже.
Наступного дня Жабов проводив нараду за нарадою Охоронців, що тинялися в офісі, покликав перед обідом.
– Так. Ситуацію я постараюся вирівняти найближчим часом. Те, що сутичок не було, добре, – підбив підсумок вислухавши всіх. – Нічого не змінилося, працюємо далі, як і працювали. Модесте, залишися, Лано, зайдеш пізніше…
І по тому, як Лана вийшла:
– Модю, поки походиш зі мною. Поки – це поки улагодимо з Бергамотом, поки деякі справи поробимо, два-три дні може, тиждень. За цей час команду підбери, чоловік п’ять.
– Навіщо команду?
– Браслет шукати. Може, копати доведеться. Ікони ти і сам збереш.
– Ми з Ланою справимось.
– Добре, я сам призначу людей.
Лана в шефа сиділа довго. Вийшла стурбована, а поговорити не встигли.
– Їдемо, – на ходу кинув Сашко.
Додому дістався опівночі. Лана під теплою ковдрою читала свою улюблену японську поезію.
– Там хвостик, – кивнула на вікно, вимкнула світло.
Визирнув крізь штору, оглянув двір.
– У зелених «жигулях».
Побачив вогник сигарети.
– Вони мене нервують. На вулиці приставати не будуть і в квартиру не підуть, де-небудь у кафе чи в барі…
– Може, піти поговорити?
– Нерозумно.
– Їсти будеш?
– Я тебе не дочекалася, голодна була…
– Про що так довго з Сашком?
– Шеф Сашкові таких завдань поручив! А Сашко акуратно на мене їх усі переклав.
– Розповідай.
– Та що розповідати…
Лана вибралася з-під ковдри, пройшлася по кімнаті, закурила, сіла в крісло. Перехопила погляд Модеста, що не піднімався вище її стегон. Усміхнулася, натягнула футболку на коліна.
– Ти не готовий слухати!
– Весь увага!
– Дурнику, одне на умі… У столиці задумали позбутися нашого мера. Він сам прийде в пастку. Один бізнесмен буде передавати хабар, а грошики помічені. Отут саме рубоповці і накриють. Відразу ж газети, телебачення – все готове. І буде політичний труп. А через декілька днів у нашому місті буде ще один небіжчик. Уже конкретний. Персона відома. От усім цим Жабов і доручив мені займатися. Тобто я – центр, координатор, до мене все стікається, я усіх знаю. Усі механізми між собою ні-ні, тільки через мене.
Лана вистрілила все одним духом.
– Мені це не подобається!
– Мені теж. Тільки вийти я не можу, знаю багато… Вийти не дадуть.
– А потім?
– От це «потім» мене і турбує, якраз воно мені й не подобається…
Проговорили майже до ранку. Коли Окунь на світанку в черговий раз заварював чай, Лана задрімала.
«Вихід один: по можливості весь час бути поруч з нею А тільки Саня відправить у село, забирати її із собою і як можна довше тягнути з пошуками цього міфічного браслета Проясниться, час усе розставить на свої місця».
Семен був порожній, без грошей. У казино сидіти не було за що. Ганяв кулі з маркером. Для нього, як для постійного клієнта казино, гра на більярді була безкоштовною.
Семен уже рік працював в охороні Сашка Жабова. В основному сидів на офісі, робота не обтяжлива і гроші платили непогані, вистачало. Тобто вистачало б, якби Семен не «присів на казино». Йому пофортунило, – підняв відразу штуку баксів, потім ще, потім… Усе вульгарно повернулося навпаки, на користь казино. Семен гарячкував, програвав усе до копієчки, позичав, знову програвав, знову позичав… «Колись же я повинен відігратися!» – з цією думкою засинав і прокидався.
– Семене, до тебе там, – покликав бармен, показуючи очима на двері.
Прямо біля порога казино, не виходячи з машини, Семена чекав Мішич. Мішича в місті знали. Сам він ніколи нікому гроші не позичав, але винні йому були багато. Мішич перекупляв борги. Він нікого не кликав, до нього приходили самі.
– Те, що ти без грошей, я знаю, що мені порадиш робити?
– Мішичу, я поверну! Дай ще тиждень…
– Ні, Семене, більше ні дня! У тебе був місяць, ти грав і вліз іще глибше.
– Я виграю! Мля буду…
– Хлопчику, ти в такій халепі, що навіть уявити собі не можеш. Садити тебе на відсотки?
– Мішичу, як батька рідного прошу, дай тиждень!
– Тиждень не дам, – Мішич клацнув дорогою запальничкою, – а борг можу списати.