Месник - Кононенко Олексій. Страница 12

Бергамот перекинув коньяк, примружився, подивився на Саню. Той постарався не здивуватися, кивнув зі значенням.

– Дякую, розберуся.

Вийшли разом, на очах в охоронців потиснули один одному руки, поплескали по плечах – нехай бачать, що боси домовилися.

Повернувшись в офіс, Жабов подивився, хто чергуватиме вночі.

«Семен! От гад! Догрався! Добре. Залишу тобі, Семене, у сейфі документи, а пришиють тебе вдома. Зрадив – треба прибирати!»

…

Охоронця Семена знайшли у власній квартирі наступного дня з обірваною проводкою в руках. Убило струмом хлопця. «Шкода, зараза, – тряс головою на поминках Льолік, – молокосос іще, жив би, баб м’яв…»

Слава Гуляш мріяв. Хто може заборонити меру мріяти?

«Закінчу будувати сауну на дачі. Котел… Куплю нову мобілку. Хоча ні, – подарують. Якого біса на мобілку витрачатися?! Все-таки потрібно поїхати з Мариною за кордон, давно обіцяв показати їй бій биків».

Марина – дочка його однокурсниці, теж Марини. Колись зі старшою Мариною він танцював в інститутському ансамблі народного танцю. І вдень, і вночі мріяв з нею переспати, але Марина вибрала якогось агронома з приміського села.

А через двадцять років, коли Гуляш уже був мером і геть-чисто забув про свою безпорадну студентську любов, на міських урочистих зборах із нагоди якоїсь дати побачив він в ансамблі танцю солістку. Побачив і обімлів – Марина!

Дізнався. Точно, Марина. Дочка його колишньої коханої Усього якихось два-три місяці знадобилося Гуляшу, щоб домогтися свого. Квіти, компліменти, подарунки, а головне посада і гроші зробили свою справу. Стала Марина-молодша коханкою мера. Знала б Марина-старша!

А як же він її домагався. Старшу… Навіть, щоб свого домогтися, на колінах пропонував руку і серце. Слава занурився в ріку спогадів…

Якось інститутському ансамблю страшенно пощастило Ректор інституту комусь сильно пригодився в столиці, а дочка ректора танцювала в ансамблі, отож ансамбль запросили на фестиваль у капіталістичну державу. У ті далекі радянські часи це була фантастика. Слава Гуляш танцював не в першому складі, але був старостою і взагалі правою рукою керівника ансамблю.

Він не тільки поїхав, але до усього ще й жив у окремому номері заміського котеджу, який люб’язно надала чи то секція друзів природи, чи партія захисту тварин. Після заключного концерту фестивалю, що пройшов з великим успіхом; після розкішної пивної вечірки, що теж удалася; після того, коли всі вже розбрелися по номерах, тобто під ранок, Слава вийшов у коридор і зіткнувся з Мариною.

У халатику, з рушником на голові – із сауни. Слава, звичайно ж, запросив до себе. Марина зайшла! У дверях він випадково торкнувся її рукою і відразу ж весь спалахнув бажанням, – дівчина під халатиком була без трусиків, як це і має бути після сауни!.. Дістав пиво, запропонував сигарету. Господи! Не знав, як почати, як приступити. Нарешті підсів до неї на ліжко, обійняв за плечі. Марина з усмішкою сказала, що в них нічогісінько не вийде, що він їй не подобається, що він їй не до смаку і таке інше. Але близькість жіночого тіла доводила Гуляша до божевілля. Він повалив Марину на ліжко, почав мацати, цілувати.

Дівчина пручалася мовчки, рушник злетів з голови, халатик порвався. Вони з’їхали з ліжка на підлогу. Гуляш розвів руки дівчини, розіп’яв на підлозі, втиснувся між ніг Марини. Напружений до неможливості член вискочив з-під спортивних трусів, ковзнув по шовковому волоссю, увіткнувся дівчині в пах і… струмінь густої рідини вдарив їй в живіт. Слава застогнав, навалився на гаряче тіло. Живіт прилип до живота. Марина притихла… Підводячись, Гуляш зустрівся з її очима. Не було гніву, ненависті, навіть глузування, було презирство. Не витираючись, вона підхопила рушник, зняла порваний халат, кинула все це на руку й гола, не дивлячись на Гуляша, так само мовчки вийшла.

Якийсь час Гуляш уникав зустрічей з Мариною. Але бажання взяти цю сарну не померло, не пропало, воно ставало все сильнішим, нуртувало, навіть дратувало. І от святкування Нового року в інститутській їдальні. І Слава, і Марина закінчували інститут. Усі дівчата ансамблю вирядилися в кремпленові сукні різних кольорів і фасонів, що ледь прикривали білизну. Хлопці, запрошуючи панянок на танець, намагалися танцювати так, щоб трусики «засвітилися». Зала їдальні, вона ж репетиційна зала ансамблю, була вся у дзеркалах. Пацани-першокурсники випали в осадок від «еротичної» вечірки. Усі добре підпили. Слава запросив Марину на танець, і вона не відмовила. Покружляв, вийшли покурити. У порожній аудиторії Гуляш посадив дівчину на стіл, поцілував. «Буде прощальна ніч?» – запитав. «Буде, але потім, зараз ходімо до зали». Гуляш погладив Марину по щоці, сказав, що відлучиться на годинку. А вся справа в тому, що в гуртожитку чекала його односельчанка-першокурсниця, яка пообіцяла в цю новорічну ніч віддатися своєму кумирові. «Сьогодні я доб’юся свого! – шепотів сам собі Гуляш. – Але не можу ж я втрачати можливість переспати з незайманою, яка сама забажала цього». Він поспішав, летів у гуртожиток. Щоб скоротити шлях, поліз через високу гостроносу огорожу. Не звернув уваги, що залізна піка з огорож встромилася під піжонську закордонну куртку, застебнуту на блискавку. Стрибок… Власне, стрибнути не вдалося, Гуляш повис, як сосиска під шкірку. Як не крутився, як не борсався як не чіплявся ногами, – руками дотягнутися не міг, – звільнитися не вдавалося! Через годину почав мерзнути, опустив шапчині «вуха» і що було сили лупив себе руками по всьому тілу, куди тільки міг дістати. Ще через годину побачив недалеко два силуети. Згадав, що вміє свистіти… Марина та її приятель незграбний Ваня-агроном, з реготом, з жартами-примовками звільнили гуляку. Гуляш, злий, змерзлий, метнувся в гуртожиток, навіть не подякувавши. Але першокурсниця, не дочекавшись, так і залишившись у ту ніч незайманою, пішла з друзями і подругами на Центральну площу до міської ялинки.

На випускному вечорі Марина попрощалася із Славою кивком голови…

А пройшов час, повернулася доля до Слави Гуляша, як він сам любив говорити, передом. Відігрався він на Марині-молодшій. Так приручив дівчинку, так привчив до грошей, що іноді боявся майбутніх наслідків. Поки все, слава Богу, ладненько. «От з’їжджу з нею на кориду, а там… Оберуся в депутати й у столицю! Марина тут залишиться, згодом усе залагодиться, так і викручуся».

Слава Гуляш мріяв. А що, хіба мерам заборонено мріяти? Тим більше що бабки у Слави були: виходить, мрії реальні.

«Мало платять, в інших містах серйозніше, колеги просвітили. Правда, і місто у мене не дуже велике… Нічого, спочатку в депутати, а звідти придивлюся».

На кільцевій біля соснового бору Слава пригальмував. Умовлене місце, клієнт завжди чекав тут, а сьогодні щось спізнюється. «Негаразд! Наперед заряджу більше. Покараю… Що там? На кінцевій тролейбусів робітники ремонтують колію… Ага! От і клієнт».

Синій «жигуль» пригальмував біля припаркованої на узбіччі машини мера, одночасно опустилися шибки, з «жигуля» висунулася рука з конвертом. Конверт умить перекочував у машину мера. Гуляш відразу ж відкрив бардачок, сховав конверт, повернувся до віконця і побачив негарний блиск в очах клієнта. Відразу тишу розірвало – виття сирени, вереск гальм, якийсь лемент… Дверцята різко відчинили.

– Вийти з машин! Швидко!

«Мля! Рубоповці! Заступник начальника УВС! Ого! Влип, чи що?»

– Провокація! – спокійно і чітко сказав Гуляш, виходячи з машини.

Підняв очі, оглянув усіх і, зустрівшись очима з міліцейським полковником, зрозумів, що не скоро він побачить бій биків.

І ще одні очі видалися йому пророчими. На кінцевій зупинці самотньо стояла дівчина. Погляд Гуляша зупинився на її тонкій фігурі в чорному облягаючому костюмі. А очі… Вони, ці очі, здавалося, чекали моменту зустрічі з його очима. Дочекалися і ніби промовили: «Все, спасибі тобі, Гуляш, що попався, саме це мені й було потрібно». Уже біля Управління внутрішніх справ мер згадав, що панянка заходила до нього із Сашком Жабовим. Розмова у них з Сашком тоді не вийшла, а дівчину-азіатку Гуляш запам’ятав. «Чорт! Невже Жабов?! Цілком можливо…»