Месник - Кононенко Олексій. Страница 14

Гість підтягнув широчезні штани, хлюпнув носом, кивнув.

– Привіт, міський.

– Заходь, не пошкодуєш, – усміхнувся Окунь.

– А я на городі був, бачу, ти з панянкою з боку цвинтаря чешеш. Дай, думаю, провідаю, а то нема з ким, розумієш… – відверто підмигнув Модесту, ніби питаючи, «твоя не вижене?»

Мета приходу вимальовувалася, і це було на руку, тільки от пити доведеться.

– Проходь, проходь, у селі нічого не приховаєш, п’ять хвилин як приїхали, а вже всі знають. Ти саме до столу, зараз закуску придумаємо.

З кухні виглянула Лана, вона підібрала волосся і здавалася зовсім юною.

– Це Лана. Лано, це Приймак, сусід. Погодуєш нас?

– Дружина? – безцеремонно запитав товстун.

– Дружина, дружина, – засміялась Лана. – Допоможете – погодую.

– А що там наготовлювати… Цибуля, сало, хліб, – почухав за вухом Приймак.

– Допоможи стіл поставити, – покликав його Модест.

Винесли з кухні стіл, поставили під вишнею, Приймак дістав з глибокої кишені півлітру, впечатав посеред столу. Горілка була міцною, домашньою, Лана надпила, закашлялася.

– Отруїти хочете? – пожартувала крізь сльози.

– Міська, – філософськи відзначив Приймак. – Нічого, звикнеш.

Яким би п’яницею не був сусід, один він ніколи не пив, йому потрібні були співрозмовники. Говорив він сам, а чи слухав інших – компанія! – от що було головним для товстуна-випиваки. Коли обговорили сільські новини і перебрали кісточки всім знайомим, Модя ніби ненароком запитав:

– А як там картинки?

– Які картинки? – мигнув Приймак.

«Пам’ятає. І прийшов не просто випити, переконатися хоче, що куплять, поторгуватися. Ну що ж, поторгуємося!»

Картинками вони між собою називали ікони. Після смерті батька все майно перейшло до Приймака, єдиного спадкоємця. Срібло, деяке золото, недорогі ікони син дячка продав швидко, а дорогі речі приховав. Знав, що на них покупця в селі, та й у райцентрі немає. І Саня, і Модя були в курсі.

Якось п’яний Приймак закликав їх до себе і показав дві великі ікони ХVII століття в сріблі і золоті. Беріг у ковдрах, у підпіллі, раз на місяць діставав, протирав, милувався. «Микола Чудотворець» і «Казанська». А ще похвалився книгою. «Апостол», ХVIII століття. Товста, оклад шитий золотою ниткою, гравюри і напис: «За цю книгу заплатив житель Калкієвського хутора козак Антон Зюмань. Дарунок церкві Преображення Господнього села святого Оболонь за відпущення гріхів своїх ціною 3 карбованці від коїх 1 карбованець Лаврентія Коляті жоною його Уляною і чадо його. За відпущення гріхів червня місяця 1791 року сьомого дня».

Сашко і запропонував тоді мізер за книгу. П’яний то п’яний Приймак, а усміхнувся, склав дулю і послав подалі.

– Не пам’ятаєш, чи що, сусіде? Ми ж з тобою про них говорили, і про книгу Сашко просив нагадати… Ти випадково монастир не ощасливив?

– Давай вип’ємо… Пом’янемо батька твого… Мужик був, що треба… – нахилився, наливаючи, прошепотів: – Потім потолкуємо, без баби…

Випили, дружно хруснули цибулинами.

– Не бійся, – сказав Модест, дивлячись на Лану, – саме ця баба і хоче їх купити.

– ?…

– Для музею. Вона в столиці у музеї працює, а гроші на це держава виділила. Тільки, якщо законно оформити, ти половину одержиш, – податки, брат, – а якщо домовимося, – всю суму на руки.

– Так гроші коли? – видав себе товстун.

– Відразу. Ти їй картинки, книгу, – вона тобі гроші. У моїй присутності. Чи книгу вже збув?

– Ти що?! Ми ж домовлялися, все у мене.

Лана, щоб підтвердити репутацію столичної інтелігенції дістала «Парламент», закурила.

– Можна попробувати? – потягнувся Приймак.

Пару разів затягнувся, спалив півсигарети, скривився, подивився на недопалок.

– Вата! – поліз у штани за своїми, термоядерними.

– Як будемо? – запитав Модя.

– Можу зараз принести, можу вранці.

– Неси зараз.

– А… це… Про ціну ж не домовилися.

– Тобі ж було сказано: подумай.

– Я ж і кажу… Подумав… От скільки моя хата коштує, скільки і заплати…тіть.

– Це скільки ж?

– Двадцять тисяч і п’ятсот! – випалив одним духом Приймак і озирнувся.

– Доларів? – уточнила Лана, нітрохи не сумніваючись у позитивній відповіді.

– Тихо-тихо-тихо… – спробував втрутитися Окунь, але сусід сам розрядив ситуацію.

– Чому доларів? – навіть образився. – Наших грошей! До чого тут долари? У нас у селі доларами не платять!

Впала мовчанка. Лана переварювала несподівану вдачу. Приймак боявся злякати свою вдачу – така сума грошей відразу! Модест ледве стримувався, щоб не реготати з обох.

– Ми чекаємо, сусіде…

– Гроші… покажіть. По-іншому не буде!

Лана пішла в хату, повернулася з невеликою дамською сумочкою, – Модест віддав їй гроші ще в місті. Дістала стос, відрахувала, декілька купюр поклала назад.

– Двадцять тисяч і… п’ятсот. Як домовлялися.

– Я миттю! – Приймак вислизнув з-за столу, – при цьому вхитрився нічого не зачепити, – зник на городі.

– Поквапилася ти, поторгувалися б…

– Бійся Бога, Модю! Ми на ньому і так пристойно заробили. Головне, що вже сьогодні дещо зробили.

– Завтра піду до баби Насті, там важче буде.

– Підемо разом, я приношу вдачу.

Приймака вони почули швидше, ніж побачили. Товстун хляскав «христосиками» так, що собаки підняли гавкіт на далекому хуторі.

– От, – видихнув і обережно опустив на табуретку згорток, – книга.

– А…

– Сам не донесу… Важкі… Ходімо, сусіде, підмогнеш… Десятку скину…

Лана і Модест від душі розсміялися.

Ікони акуратно по одній занесли в хату. Приймак двічі, плюючи на пальці-сосиски, перерахував гроші, дістав сіру величезну носову хустку, загорнув, опустив у бездонну кишеню і, як фокусник, дістав звідти півлітра.

– Цю справу треба обмити!

У Лани очі полізли на лоба:

– Ні! Без мене! Я спати.

Засиділися за північ. Від горілки і з радості Приймака розвезло. Хоча він не забував час від часу мацати рукою згорток у кишені. Окунь теж похитувався і відчував, що гарненький. Відвів сусіда додому, поставив у сіни, прибрав на столі… Двері в хату були замкнені! Пошкрібся у вікно виникло ледь помітне в темряві обличчя Лани.

– Я тебе п’яного не хочу!.. – скоріше прочитав по губах ніж почув.

Зрозумів, що так і буде, спробував образитися, але висловити образу було нікому, а тому кинув у кухні на підлогу пару старих курток і пропав у тяжкому, але міцному сні. Прокинувся рано, приніс із криниці два відра води, покрякуючи, обмився. Організм відгукнувся, повертаючись до життя. Проходячи повз хату, штовхнув двері. Відчинено!

Лана розметалася на великому низькому ліжку, розкидала руки, по-дитячому сопіла. Нахилився, обережно доторкнувся губами до щоки. Відкрила очі, впізнала, потягнулася руками, обійняла за шию.

– Холодний! Йди, зігрію. Скучила…

Заснути й не намагалися…

– Якщо хочеш, щоб я з тобою була, не пий, це єдине, про що прошу…

До баби Насті пішли вдвох. Стара їм зраділа, Лану не знала де посадити, взялася пригощати молоком, домашніми коржиками. Коли Модест попросив показати намисто, не роздумувала і не відмовлялася, принесла із спальні, подала Лані. Прикраса стародавньої роботи зачаровувала, заворожувала.

– Скільки ж коштує таке диво? – вирвалося в дівчини. Баба Настя піджала губи.

– Продавати не збираюся!

Забрала намисто, віднесла в спальню.

– Мене, дочко, про нього вже питали, просили, щоб ціну склала. Я онучці передам, бо дочок у мене немає. Синовій Жені подарую, коли шістнадцять стукне. Дасть Бог, доживу…

Модест провів Лану в двір, сам мотнувся в контору, подзвонив, щоб прислали машину, – мобілка в селі була безпорадною.

– Відвезу і повернуся, дочекайся мене тут.

– Без тебе вночі буду боятися…

– Зачинишся в хаті. Кого в селі боятися? Та й повернуся я до ночі.

– А раптом…

Поки чекали машину, прийшов ще один гість, Єгор Ігорович, лісничий. Баба Настя в магазині всім повідала, що Дмитро Марсович Окунь до неї заходив з молодою дружиною-кралечкою. Єгор Ігорович дружив з Марсом. Обнялися, присіли під вишнею, лісничий позітхав про минуле життя.