Тунель - Келлерман Бернгард. Страница 22

4

Запрошення до підписки, отже, було опубліковане, і тунель почав ковтати гроші!

Акції коштували по тисячі доларів, пайові свідоцтва — по сто, двадцять і десять доларів.

У величезній голій залі нью-йоркської фондової біржі в день випуску цінних паперів стояв страшенний галас. Уже багато років на ринок не викидали паперів, долю яких так важко було передбачити. Їх могло чекати блискуче майбутнє, а могло й виявитись, що вони не варті жодного цента. Спекулянтів аж трясло від хвилювання, але вони принишкли й вичікували — ніхто не важився зробити перший крок. Проте С. Вулф перед цим кілька тижнів провів у спальних вагонах, зондуючи позицію, яку велика промисловість — а вона в тунелі була зацікавлена найбільше — зайняла щодо синдикату. Він не затверджував жодного замовлення, не переконавшися, що має діло з надійним партнером. Тим-то рівно о десятій годині агенти важкої промисловості перейшли в рішучий наступ. Вони закупили акцій майже на сімдесят п'ять мільйонів доларів.

Греблю прорвало...

Та Аллан прагнув насамперед одержати гроші від простих людей. Тунель мала будувати не ватага капіталістів та спекулянтів — він мав стати власністю народу, Америки, всього світу.

І народні гроші не примусили себе чекати.

Люди завжди захоплювалися сміливістю й багатством. Сміливість — це перемога над смертю, багатство — перемога над голодом, а люди нічого не бояться так, як смерті й голоду.

Самі безплідні, люди споконвіку накидалися на чужі ідеї, щоб коло них погрітися, захопитись ними, забути про власне невігластво і скніння. То була армія читачів газет, які тричі на день зігрівали свою душу долями невідомих їм людей. То була армія глядачів, які в тупому гніві на власне безсилля й нужду годинами втішалися карколомними стрибками й смертоносними падіннями тисяч і тисяч таких, як вони самі. Тільки обранці долі могли дозволити собі велику розкіш — пережити щось своє, особисте. Решті не вистачало на це ні часу, ні грошей, ні мужності — життя їм нічого не дало. Їх підхоплював велетенський пас, що зі свистом обертався навколо земної кулі, і в кого перехоплювало дух, хто починав тремтіти, той падав, розбивався вщент, і нікому не було до нього діла. Ніхто не мав ні часу, ні грошей, ні мужності ним клопотатися — співчуття теж стало розкішшю. Давня культура збанкрутувала, та й чи багато потрібно було масам? Трохи мистецтва, трохи релігії, «християнської науки», армія спасіння, теософія та спіритичний дурман... Ну, це не задовольнило б духовних запитів і жменьки людей. Небагато дешевих розваг — театр, кіно, бокс і вар'єте,— щоб перебороти запаморочення, коли отой шалений пас на кілька годин зупиниться. А багато хто цілком присвятив себе тренуванню свого тіла — щоб назавтра знов кинутися в загальну веремію, треба мати достатньо сили... Таке тренування вони називали спортом.

Життя було кипуче й стрімке, божевільне і згубне, пусте, безглузде. Тисячі відкидали його. Годі давніх вуличних пісеньок! Чи не можна завести нову мелодію?

І Аллан її завів. Він дав людям пісню з металу й тріскотіння електричних іскор, і вони зрозуміли: це пісня їхньої доби; й вони чули її невблаганний ритм у гуркоті поїздів надземної дороги, що мчали над їхніми головами.

Цей чоловік не обіцяв вигідних місць у царстві небеснім, не запевняв, що людська душа має сім поверхів. Цей чоловік не жонглював речами з давно забутого минулого чи невиразного майбутнього,— цей чоловік був сама сучасність. Він обіцяв відчутне й усім зрозуміле: він хотів прорити в земній кулі дірку, ось і все!

Та хоч проект цього чоловіка був і простий, кожен усвідомлював, який він усе ж таки надзвичайно сміливий. До того ж його оточувало сліпуче сяйво мільйонів!

Спочатку гроші «маленьких людей» текли бідненько, але потім вони потекли рікою. Нью-Йорк, Чікаго, Сан-Франціско, вся Америка повторювала слова «тунельні акції». Люди говорили про акції компаній «Вікторія-рендмайн», «Контіненталь-радіум», які зробили своїх власників багатіями. Тунельні акції мали перевершити все, що було досі. Хто хотів, той... Та що там казати, без них, акцій, просто не можна було обійтися! Йшлося ж бо не про гроші — тисячею доларів більше, тисячею менше,— йшлося про те, щоб забезпечити собі старість, поки ще «кусали зуби».

Тижнями людський потік затоплював гранітні сходи перед будівлею синдикату. Бо хоч акції можна було спокійно купити в сотні інших місць, кожному хотілося одержати їх «свіженькими» тут, із першоджерела. Приходили візники, шофери, кельнери, ліфтери, службовці, продавщиці, ремісники, злодії, євреї, християни, американці, французи, німці, росіяни, поляки, вірмени, турки — всі нації і всі відтінки шкіри. Вони юрмилися перед входом до синдикату, гаряче сперечалися про акції, копальні, дивіденди, прибутки. У повітрі пахло грішми! Здавалося, ніби з сірого зимового неба на Уолл-стріт падає рясний доларовий дощ — солідними банкнотами.

У деякі дні наплив людей був такий великий, що службовці навіть не встигали складати зібрані гроші. Їй-богу, це було як у давноминулі часи франклінівського синдикату, часи блаженної пам'яті «520-процєнтного Міллера». Касири просто кидали гроші на підлогу позад себе. Вони ходили по кісточки в банкнотах, і чорнороби тільки те й робили, що виносили гроші в кошиках для білизни. Цей потік грошей не припинявся, а навпаки, дедалі наростав, І від нього очі в людей, які пхалися до віконець, зблискували божевільною жадобою. Досить було однієї жмені (стільки, скільки їм щастило затиснути в кулаці), і вони — номери, мотори, автомати, машини — ставали людьми. Очманілі, мов після пиятики, сп'янілі від мрій, з нездоровим блиском в очах ішли вони додому, відчуваючи себе мільйонерами.

У Чікаго, Сент-Луїсі, Сан-Франціско, в усіх великих і малих містах Сполучених Штатів відбувалися такі сцени. Не було фермера, ковбоя, гірника, який би не спекулював акціями С. А. Т.

А тунель ковтав, тунель пив гроші, немов велетенське чудовисько, що не може погамувати своєї тисячолітньої спраги.

5

Могутній механізм працював на повний хід, і Аллан дбав про те, щоб він не збавляв обертів. Аллан додержувався правила: будь-яку справу можна зробити вдвічі скоріше, ніж звикли вважати люди. Всі, хто з ним стикався, мимоволі переймалися його темпами. У цьому полягала сила Аллана.

Тридцятиповерховий людський вулик із заліза й бетону від підвалів з вогнетривкими шафами до радіостанції на пласкому даху був просякнутий потом і працею. У восьмистах його чарунках роїлися службовці, діловоди, друкарки-стенографістки. Двадцять ліфтів цілісінький день снували вгору і вниз. Тут були відкриті ліфти, що рухалися, не зупиняючись, і в них можна було вскочити на ходу. Були ліфти-експреси, що не зупинялися до десятого чи двадцятого поверху, а один злітав відразу на останній поверх. Жоден квадратний метр на тридцяти двох поверхах не гуляв. Пошта, телеграф, каси, управління надземного і підземного будівництва, електростанцій, міського будівництва, автомобільного і морського сполучення, постачання залізом, сталлю, цементом, деревом. До пізньої ночі ця споруда здіймалася, немов освітлена казкова вежа, серед строкатої, дзвінкої метушні Бродвею.

На всю ширину чотирьох верхніх поверхів тяглася здоровенна картина-реклама, зроблена за ескізом Хоббі з тисяч різнобарвних електричних лампочок. Величезна карта Атлантичного океану, обрамлена зоряно-смугастими прапорами. Океан із блакитних хвилястих ліній, які весь час погойдуються; ліворуч — Північна Америка, праворуч— Європа з Британськими островами: густі, яскраві нагромадження зірок. Тунельне місто, Біскайська затока, Азорські острови, Бермудські острови і мис Фіністере — скупчення рубінових вогнів, що сліплять, мов прожектори, зір. В океані, трохи ближче до Європи,— чітке зображення пароплава з різнокольорових вогнів. Але пароплав стоїть па місці. Під блакитними хвилястими лініями плавно тягнеться крива з червоних лампочок; вона проходить через Бермудські й Азорські острови до берегів Іспанії та Франції. Це — тунель. А тунелем від континенту до континенту безперервно мчать туди й сюди вогненні поїзди. Щоп'ять секунд — шестивагонний поїзд! Ясний туман здіймається від блискучої картини, яку підпирають спокійні, горді, широкі, молочно-білі гігантські літери: «Атлантичний тунель».