Поезії - Франко Иван Яковлевич. Страница 10

ПАТРІОТ

Усе я бист­ро вид­жу,
Все оп­люю, все збрид­жу,
Все сква­шу, все розст­рою,
Всіх гіркістю на­пою.
Де тре­ба, влізу в ду­шу,
Де схо­чу, честь на­ру­шу,
На кож­до­го подвір'я
Посію не­довір'я,
На кож­до­го підсіння
Положу підозріння -
І все те, все бук­вально,
Я вчи­ню так фор­мально,
Спокійно, і при­лич­но,
І вповні ме­то­дич­но,
Що все уй­ду скан­да­лу,
Не нюх­ну криміна­лу.
А хто би мав охо­ту
Назвать мою ро­бо­ту
Яким по­га­ним сло­вом,
Я су­дом го­но­ро­вим
Йому прик­ру­чу ро­ги
І чис­тий, без три­во­ги,
Неначе пес за пло­том,
Все бу­ду патріотом.

Писано 1906 р.

ЗОНІ ЮЗИЧИНСЬКІЙ

Не мов­чи, ко­ли, гор­до пи­ша­ючись,
Велегласно брех­ня го­мо­нить,
Коли, го­рем чу­жим утіша­ючись,
Зависть, на­че оса та, бри­нить,
І си­чить кле­ве­та, мов га­дю­ка в кор­чи, -
Не мов­чи!
Говори, ко­ли сер­це твоє підіймається
Нетерплячкою прав­ди й доб­ра,
Говори, хай слів твоїх ро­зум­них жа­хається
Слямазарність, без­дарність ста­ра,
Хоч би ушам глу­хим, до німої го­ри, -
Говори!

Написано 3 лю­то­го 1916 р.

ЧОМУ НЕ СМІЄШСЯ НІКО­ЛИ?...

Чому не смієшся ніко­ли?
Чи в твой­ому серці зи­ма,
І го­ре змо­ро­зи­ло ду­шу,
Що сміху у горлі не­ма?
Чому не смієшся ніко­ли?
Чи, мо­же, ле­жить який гріх
Великий на твоїм сумлінні
І здав­лює радісний сміх?
Лежить який­сь сму­ток таємний
На твоїм чу­довім чолі,
І усміх твій - на­че під осінь
Всміхається сон­це у млі.

ОТСЕЙ МА­ЛЕНЬКИЙ ІНСТРУ­МЕНТ...

Отсей ма­ленький інстру­мент,
Холодний та блис­ку­чий…
Один ки­вок… один мо­мент…
І крові ключ ки­пу­чий…
Легенький крик… без­сильний шепт,
А там - поклін покірний, -
Отcе весь лік, от­се ре­цепт
На весь мій. біль безмірний.
В от­сей ма­ленький інстру­мент
Кладу ма­леньку ку­лю
І замість люб­ки на мо­мент
Його до сер­ця ту­лю.
Один ки­вок… ле­генький гук,
Неначе свічка зду­та,
І він з моїх упа­де рук,
І з ме­не спа­дуть пу­та.
Один мо­мент - хіба ж се гріх?
І по­що так страж­да­ти?
Марний ко­мар, пус­тий горіх,
Та й по­що за­ва­жа­ти?
Ядро зав­мер­ло - геть мар­ну,
Порожнюю луш­пи­ну!
Один ки­вок! За мить од­ну
Навіки я спо­чи­ну.

ТАК, ТИ ОД­НА МОЯ ПРАВ­ДИ­ВАЯ ЛЮ­БОВ...

Так, ти од­на моя прав­ди­вая лю­бов,
Та, що не суд­же­но в житті їй вдо­вольниться;
Ти най­тай­ніший по­рив той, що бу­рить кров,
Підносить грудь, та ба - ніко­ли не спов­ниться.
Ти той най­кра­щий спів, що в час вітхнен­ня сниться,
Та ще ніко­ли слів для се­бе не знай­шов;
Ти слав­ний под­виг той, що я б на нього йшов,
Коб віра сильная й мо­гу­чая дес­ни­ця.
Як згуб­ле­ну лю­бов, нес­пов­не­не ба­жан­ня,
Невиспіваний спів, ге­рой­ське по­ри­ван­ня,
Як все най­ви­щеє, чим ду­шу я корм­лю,
Як той огонь, що враз і гріє й по­жи­рає,
Як смерть, що за­би­ва й від мук ос­ло­бо­няє,-
Отак, кра­са­ви­це, і я те­бе люб­лю.

ХОЧ ТИ НЕ БУ­ДЕШ ЦВІТКОЮ ЦВІСТИ...

Хоч ти не бу­деш цвіткою цвісти,
Левкоєю па­ху­чо-зо­ло­тою,
Хоч ти пішла се­ред юр­би плис­ти
У оке­ан що­ден­щи­ни й зас­тою,
То все ж для ме­не яс­на, чис­та ти,
Не пе­рес­та­неш буть мені свя­тою,
Як цвіт, що стужі не заз­нав ні спе­ки,
Як іде­ал все яс­ний - бо да­ле­кий.
Я по­не­су те­бе в душі на дні
Облиту ча­ром свіжості й лю­бові,
Твою кра­су я пе­рел­лю в пісні,
Огонь очей в дзвінкії хвилі мо­ви,
Коралі уст у рит­ми го­лосні…
Мов зо­ло­тая муш­ка, в бурш­ти­но­вий
Хрусталь за­ли­та, в нім віки три­ває,
Цвістимеш ти,- покіль мій спів лу­нає.

EX NIHILO [2]

(Монолог атеїста)
I
Нема, не­ма вже гос­по­да на небі!
Немає твор­ця, ані са­мо­держ­ця,
Нема то­го, що все­мо­гу­чим сло­вом
Усе з нічо­го вивів! На­че тінь
Велика, за­ля­гав він світ цілий,
Тьмив моз­ги людські сотні ти­сяч літ.
Стискав сер­ця залізни­ми кліща­ми
Тривоги, шар­пав душі, кров хлеп­тав
І теп­лу па­ру різа­но­го тіла
Хапав в не­ситі ніздрі! Мов опир,
На груді людськості чапів той при­вид
І ви­си­сав її найліпші со­ки.
А нині щез він! Сон­це! Сон­це! Світло!
Нема йо­го! Сво­бо­да! Я, черв’як,
Я, не­зап­римітний атом в при­роді,
Я вбив йо­го, роз­па­на­хав, розвіяв!
Я стріла­ми ду­мок мо­гу­чих, яс­них
Наскрізь про­шиб йо­го і по­ва­лив
Додолу, мов Да­вид той Голіафа.
Мечем знан­ня і досвіду людсько­го
Я го­ло­ву йо­го відсік. Моя побіда!
Його не­ма і не бу­ло ніко­ли!
Я пхнув йо­го у те ніщо безмірне,
З кот­ро­го по­во­ро­ту вже не­має!
Ох, кілько тру­ду, го­ря і терпіння
Се діло стоїло! Як­раз сьогодні
Минає двад­цять літ, як я, вер­нув­ши
Із дов­гих по­до­ро­жей по чу­жині,
Із дов­гих студій, з’їздив­ши Євро­пу,
Пізнавши най­мудріших, най­вченіших
Людей, які жи­ли лиш в тім часі,
Зібравши мудрість всіх віків ми­ну­лих,
Що зло­же­на в ста­рих книж­ках, узявсь
За сеє діло. Двад­цять літ над ним
Сидів я. Мов за­ко­ха­ний ко­ханці,
Йому я відда­вав най­кращі хвилі
Життя, всі по­ри­ви душі, мо­мен­ти,
Коли з дже­рел таємних в нашім серці
Підноситься чут­тя мо­гу­чий при­лив,
А в моз­гу дум ши­ро­ких і блис­ку­чих
Цілі рої сну­ються. Все те я
У ро­зу­мовій кузні нев­то­ми­мо
Варив і пе­ре­ко­ву­вав, ост­рив
І шліфу­вав, і кров’ю сер­ця сво­го,
Слізьми гірки­ми гар­ту­вав, і тут,
В сю кни­гу, все скла­дав, у сю ве­ли­ку
Зброївню ду­ху людсько­го. Во­на
Мій скарб єди­ний і моя зас­лу­га,
Моя Аме­ри­ка, що я відкрив,
Завоював і закріпив навіки
Для всеї людськості. Яка дрібна,
Нужденна і кро­ва­ва та но­ва
Земля іспанська суп­ро­ти моєї!
Чим ті ве­ликі скар­би Мон­те­су­ми
І зо­лоті ко­мо­ри пе­ру­анські
Супроти тих пе­рел не­оцінен­них,
Супроти то­го світла і сво­бо­ди,
Що зло­жені так щед­ро в моїй книзі!
Ті скар­би зслиз­ли, на­че дим, лиш крові
Потоки по­ли­ли­ся зад­ля них,
І го­ре без­ко­неч­ним лан­цю­гом
За ни­ми тяг­неться; мій скарб дає
Всім во­лю та но­ве жит­тя. Сей світ,
Де досі ми жи­ли мов гості, на­че
Убогі си­ро­ти, що батько з до­му
Прогнав в чу­жи­ну, - світ от­сей віднині
Робиться наш, і ми йо­го па­на­ми!
Не по­за ним, в нім на­ша вітчи­на!
Не по­за ним, а в ньому вічні ми.
Не по­за ним, а в ньому тре­ба нам
Устроювать собі жит­тя і щас­тя.
Все інше - бай­ки, дим, ма­на і сон,
Сон дітської уяви…
Як же бідні,
Нужденні ті каз­ки жидівські, що нам
Накинено як дог­ми, що відмал­ку
Кормлять нас ни­ми, си­лою вби­ва­ють
Їх в мо­зок наш і ви­да­ють за верх
Премудрості, за відкрит­тя са­мо­го -
Самого бо­га! Як же бідні, глупі
Дитинячі каз­ки, зовсім під па­ру
Тим, що у нас старі ба­би го­во­рять!
Світ ще не має шес­ти ти­сяч літ,
Сотворений од­но­го тиж­ня! Лю­ди
Були ро­зумні зра­зу і святі,
Невинні і безс­мертні! Зем­ний рай
Був їх жит­лом. Змія зве­ла їх. Бог
За не­су­раз­ну, дітськую про­ви­ну
Прогнав їх з раю і прок­ляв навіки
Їх і весь рід їх, пом­ра­чив їх ро­зум
І сер­це поп­су­вав, а потім, потім
За шти­ри ти­сячі років пос­лав
Їм сво­го си­на - і по­що? щоб той
З рук тих са­мих лю­дей при­няв страш­ну,
Ганебну смерть, і тим, що би по­вин­но
Ще більший гнів, ще тяж­чеє прок­лят­тя
На рід весь людський на­вес­ти, тим він
Мав бо­жий гнів пе­реб­ла­гать за те,
Що яб­лу­ко Адам у раю з’їв!
Безглузда каз­ка й не за­бав­на навіть,
Бо з неї кров’ю пах­не, без­сер­деч­ним
Гнівом, заїлістю сліпою.
Бог, -
Говорять наші вчи­телі пре­мудрі, -
І най­святіший, най­мудріший дух,
І ми­ло­серд­ний враз, і спра­вед­ли­вий,
І доб­рий, і страш­ний, отець і кат.
Він лю­бить всіх лю­дей не­мов дітей,
Він знає вся­ке сер­це, вся­ку дум­ку,
Все зна, що єсть, бу­ло і бу­де. Він
Держить весь світ і вся­кую пи­лин­ку,
І все, що діється, те діється лиш ним.
Без волі бо­га во­лос з го­ло­ви
Не спа­де чо­ловіку! Бідні, бідні,
Нещасні лю­ди, не­до­дум­ки вбогі!
Вас сотні літ безг­луз­ди­ми, пус­ти­ми
Словами за­ту­ма­ню­ва­ли! Як
Ваш бог ро­зум­ний, по­що ж сот­во­рив
Дурних лю­дей? Як доб­рий, по­що ж злу
Дав па­ну­ва­ти в світі над доб­ром
І по­що зле те сот­во­рив? Як лю­бить
Людей і всі їх по­мис­ли і вчин­ки
Наперед знає і в ру­ках дер­жить,
То по­що ж лю­дям поз­во­ля гріши­ти
І по­що за гріхи ті - незміри­мо
Дрібні, ма­лоз­на­чучі і ди­тинні -
Ображен гірше дес­по­та ли­хо­го
І прок­ли­на дітей на вічні віки,
Вкида в огонь пе­кельний, в лю­ту му­ку?
Огидні, не­су­разнії каз­ки!
Фантазії яки­хось лю­до­жерців!
А нам го­во­рять, що се й єсть най­ви­ща
Христова прав­да, оди­но­ка прав­да,
Котра спас­ти нас мо­же!
Але годі!
Пора каз­кам у дітськії запічки!
Не бу­ти їм ву­гольним ка­ме­нем
Всесвітньої бу­до­ви! Мов бджо­ла та,
Дрібна та нев­то­ми­ма, по безмірних
Лугах ми­нув­ши­ни і людських дум
Я двад­цять літ літав і вся­ку яс­ну,
Свобідну дум­ку крап­лю до крап­ли­ни
Збирав. Де тільки людський смілий дух
Вривався на за­ка­за­неє по­ле
Релігії, де тільки бун­ту­ва­лось
Гарячеє чут­тя про­ти ти­ранст­ва
Містерій, це­ре­моній, догм, де тільки
Найвища та людськая здібність-сумнів
До брам свя­ти­лищ тер­мо­си­лась, тай­но
Основи їх підко­пу­ва­ла, - всю­ди
Я вслід їх біг, лю­бов­но їх леліяв,
Мов пер­ли мно­гоцінні, їх зби­рав
В один вінок. Лук­рецій і Джор­да­но,
Сервет і Таціт, Соцін, Ціце­рон
І Лукіан і многі-многі інші.
Старі й новії вільно­думці, чесні
Борці свобідної, плідної мислі,
І їх ве­ликі спільни­ки - учені -
Відкривачі, дослідни­ки при­ро­ди -
Колумб, Ко­пернік, Кеп­лер, Тіхо Бра­ге -
Ось спільни­ки мої, мої май­ст­ри
І вчи­телі!
Та я не вдо­вольнив­ся
Їх світлим то­ва­рист­вом, їх сло­ва­ми,
Що покріпля­ють ду­ха, мов уліті
Вода по­го­жа. Мов шпіон воєнний,
Розвідав я безст­раш­но і ста­ран­но
Табор во­ро­жий, про­ко­павсь терп­ли­во
Крізь ту го­ру ту­ма­ну та безг­луз­дя,
Що звесь тра­диція цер­ков­на. В’ївся
В отих прос­лав­ле­них отців цер­ков­них -
Тертулліана, Йва­на Зла­то­ус­та,
Григоріїв аж трьох і Ав­густіна,
Єроніма й Аквінсько­го То­му.
Провчив со­бо­ри їх і ри­ту­али,
Слідив єре­тиків ос­тан­ки, з жа­лем
Поклонювався тіням Бар­де­за­на
Та Ма­не­са, Пе­лагія та Цельза,
Своє зав­зят­тя гар­ту­вав у крові
Вальденсів, альбігой­ців та мо­рисків,
При сто­сах, на кот­рих горіли ясні
Зірниці дум­ки вільної - Мо­лей,
Джордано та Сер­вет і мно­го інших.
Та й се ще все ме­не не вдо­вольни­ло,
І по­за світ жидівсько-хрис­ти­янський
Я ви­летів, пров­чив Ко­ран ту­рецький,
Хапав звістки про Буд­ду, Зо­ро­аст­ра,
Ваала і Мелькар­та, Озіріса
Й Ізіду, про Кон­фуція і Тао
І про ті темні, ди­вог­лядні віри
Людей півди­ких, що га­дю­кам слу­жать,
Медведів, риб та кро­ко­дилів чтять,
Що мо­ляться до птахів, до каміння,
Дерев та рік, що бо­га сво­го б’ють,
Коли їм просьби не спов­ня. Усе те
Я прослідив, наскільки міг. Я пильно
Прислухувався повіркам лю­дей
Освічених, що, мов не­до­бит­ки
Замерклого по­ганст­ва й ди­кості,
Осталися до на­ших ще часів.
І ба­чив я, як лю­ди вірять в сни,
В приміти, в добрі й злії дні, у вплив
Планет і зір, у ча­ри і зак­лят­тя.
І ось се все я звів уку­пу, стяг
Всі до­ка­зи, яки­ми спо­конвіку
Змагались лю­ди до­ка­зать собі
Існування богів, од­но­го бо­га, -
І всі ті до­ка­зи на прах роз­бив.
У сімде­сят сім тез зібрав я їх,
І кож­да з них, на до­ка­зах опер­та,
Кінчиться ок­ли­ком гор­дим, побідним,
Мов го­лос труб воєнних: N o n e s t D e u s [3].
Та не до­сить, що ту свя­ту, най­ви­щу
І все­мо­гу­чую істо­ту я
Зіпхнув з прес­то­лу, що й прес­тол її
І не­бо все у безмір світо­вий
Розвіяв, - я на тім не зу­пи­нив­ся.
Я й при­вид сам най­ви­щої істо­ти,
Ту фікцію зловіщу та кро­ва­ву,
Що звуть Єго­ва, Ал­лах, Бра­ма, Зевс,
Ра, Ба­аль, Фе­тиш, Бог, - я розібрав
Її по ни­точці і по­ка­зав,
Що не ся фікція, не жа­ден бог
Не сот­во­рив з нічо­го чо­ловіка
На об­раз свій і на свою по­до­бу,
Але про­тив­но, чо­ловік тво­рив
Богів з нічо­го, все на об­раз свій
І на свою по­до­бу. Чор­ний негр
Творив їх чор­них, лю­доїдів бог
Був лю­доїдом, мно­го­женців бог
Був мно­го­жен­цем, бог злодіїв крав,
А бог філо­софів ви­сокі ду­ми
І за­гад­ки ви­ду­му­вав, ро­бив
З людьми екс­пе­ри­мен­ти ра­хун­кові.
Non De­us ho­mi­nem sed ho­mo De­um
Ex ni­hi­lo cre­avit [4], - в сих сло­вах
Лежить здо­бу­ток весь моєї праці,
Науки й дум­ки. В них Аме­ри­ка
Моя, і з ни­ми пе­рей­де в по­томність
Ім’я моє. За них ко­лись по­том­ки
Благословить бу­дуть ме­не, пос­тав­лять
В ряді побідників ве­ли­ких, що
Помалу, крок за кро­ком, увільня­ли
Людей від спо­конвічних пут, від тьми
І вар­варст­ва. О, щоб хоч в віщім сні
Я міг зир­нуть на ті ча­си, ко­ли
Се ви­леліяне ди­тя моє,
Сей скарб душі моєї бу­де міг
Свобідно, яр­ко в со­няч­но­му світлі
Пишатися! Ко­ли у шко­лах діти,
На тор­жи­щах до­рослі мужі яв­но,
Свобідно змо­жуть пов­то­рять те сло­во!
Ох, та да­ле­кий ще, ма­буть, той час!
І не Мой­сей я, щоб з верш­ка го­ри
Зирнути міг в обіця­ную зем­лю,
В кот­ру ве­ду лю­дей, а сам ніко­ли
Ввійти не мо­жу. Скорб­на до­ля на­ша,
Людей, що прок­ла­да­ють но­вий шлях
Будущини, відвічні ска­ли лом­лять,
Обалюють відвічнії за­по­ри.
Вони зви­чай­но, як Сам­сон той, ги­нуть
В мо­мент побіди і не ба­чать навіть
Побіди тої. Хрис­то­фор Ко­лумб
Вертав в кай­да­нах із Но­во­го світу,
Котрий відкрив. Та він ще щас­ливіший
Сто раз від ме­не. Він відкрив та­ке,
Що міг усім невірним по­ка­за­ти,
Чого ніяка зло­ба ні не­на­висть
Сховати не мог­ла. А я? Моє
Відкриття - пус­то­та, ніщо в тім місці,
Де досі всього ба­чи­ли ос­но­ву.
Моє відкрит­тя - во­ля і простір,
Котрий за­пов­ню­ва­ти тре­ба тру­дом
І дослідом століть. Моє відкрит­тя -
Се не ме­та, лиш шлях, кот­ро­го краю
Не вид­но; не спокій для втом­ле­них,
Але тов­чок мо­гу­чий для міцних,
Для ру­ху й пос­ту­пу; не певність та
Лінива, що ха­пається од­но­го
Й ле­жить на тім, не­на­че пес на сіні, -
А сумнів, кри­ти­ка і дослід прав­ди,
І дум­ка та, шо всеї прав­ди нам,
Дрібним ато­мам, не вло­вить ніко­ли.
вернуться

2

2 - З нічо­го (лат.).

вернуться

3

3 - Не­ма бо­га (лат.).

вернуться

4

4 - Не бог лю­ди­ну, а лю­ди­на бо­га з нічо­го ство­ри­ла (лат.).