Поезії - Франко Иван Яковлевич. Страница 6

Написано д[ня] 15 ве­рес­ня 1883, досі не дру­ко­ва­но.

НЕ БЕЗ АЛЕ

Гарна дівчи­но, ти, цвіте роз­ви­тий,
Глянуть на те­бе - зна­чить по­лю­би­ти,
Глянуть в ті очі, як мо­ре без дна,
Вчути той го­лос, дзвінкий, як стру­на,
Вчути той ти­хий сміх,
Сумом по­ви­тий, -
Як же те­бе би міг
Хто не лю­би­ти?
Гарна дівчи­но, бліда­вая зірко,
Думать про те­бе і сум­но, і гірко.

Написано д[ня] 16 мар­та1884 р., досі не дру­ко­ва­но.

ПЕРША ВЧИТЕЛЬКА

Говорить вість, що пер­ша в раю Єва
Згрішила пізнан­ням доб­ра і зла,
Вкусивши плід з за­ка­за­но­го дре­ва,
І пло­ду то­го му­жеві да­ла.
Хто хо­че, мо­же вірить то­му,
Та тут же й за­ко­ви­ка не­ма­ла,
Що в доб­ро­му порівно, як і в зло­му,
Жона для му­жа вчи­телька бу­ла.

Написано д[ня] 10 ве­рес­ня 1884, досі не дру­ко­ва­но.

ПІДГІР'Я ВЗИМІ

"Підгір'я, лю­бов не­наг­ляд­на моя!
Ось ти, пе­ле­ною сніжною
Покрите, не­на­че кра­са­виці труп,
Без ду­ху ле­жиш пре­до мною.
Туманом пок­ри­ло­ся не­бо важ­ким,
Туманом на­су­пи­лись го­ри,
І річка під снігом за­мер­ла, і ліс
Шумні по­за­був роз­го­во­ри.
Морозом тріску­чим зціпи­ло те­бе.
У кри­гу важ­ку оку­ва­ло,
У су­гор­бах снігу заг­лух­ло се­ло,
Життя мов і там вже не ста­ло.
Лиш місяць блідий крізь ту­ман про­зи­ра,
Мов лам­па пос­мерт­на зіхо­дить,
І вовк зго­лоднілий в яру за­ви­ва
Мов п'яная плач­ка за­во­дить.
Невже-таки ви­мер­ло вся­ке жит­тя,
Змагання не бо­реться жад­не
З все­сильною смер­тю, з ту­ма­ном отим,
Невже ж ти нап­рав­ду спиш сном гро­бо­вим,
Підгір'я моє не­наг­ляд­не?"
Так ду­мав я, їду­чи в сум­рач­ну ніч
Невтертим ще шля­хом к неб­лизькій ще ціли,
І фор­ка­ли коні, в зат­вердлім снігу
Санки, мов га­дю­ка, шипіли.
Підгірська до­ли­на, не­мов до­мо­ви­на,
Лежала, мерт­ва, хоч ши­ро­ка, -
В мо­розі, в ту­мані ні крил, ні прис­тані
Для дум­ки, для сер­ця, для ока.
І, ту­ля­чись міцно в не­муд­рий ко­жух,
Я ду­мав не­радісну ду­му
Про край сей, про люд сей, - ту­ман і мо­роз
Ще більше на­во­ди­ли су­му.
Я ду­мав про тьму, що в тих се­лах ца­рить,
Про бідність, про го­лод, про му­ку,
Про хо­рих дітей, що тут сот­ня­ми мруть,
Про ту безп­росвітну роз­пу­ку.
Я ду­мав про ти­сячі людських п'явок,
Що кров ссуть із лю­ду най­луч­чу,
Про ти­сячі кривд, і неп­равд, і ос­корб,
Що рвуть і бру­дять йо­го ду­шу.
І як же тут ду­хові, думці якій
З-під кри­ги та­кої підняться?
І як же тут людським зма­ган­ням жи­вим
У пеклі такім нак­лю­ваться?
Шипіли сан­ки, мов га­дю­ки, в снігу,
І фор­ка­ли коні, груд­ка­ми
Сніг рвавсь з-під ко­пит їх, я мерз і ту­ливсь.
І му­чив­ся ти­ми дум­ка­ми.

Написано в грудні 1885 р.

У ТЕМ­НУ НІЧ Я МІСТОМ ТИ­ХО БРИВ...

У тем­ну ніч я містом ти­хо брив
І в серці ніс своє таємне го­ре.
Кругом жит­тя кипіло, на­че мо­ре,
І блискіт ламп ме­не драз­нив, тіснив.
Кай ме­не шу­га­ли швидкії тіні
В те­атр, на бал, у клуб, в ши­нок, домів,
Фіакри гур­ко­та­ли по камінні,
А в далі дзвін по­ну­ро щось гримів.
Втім тінь од­на шуг­ну­ла по­уз ме­не:
Вся в чорнім, ти­хо, звільна йшла во­на.
Зирнула - і з душі з са­мо­го дна
Знов підня­лось все го­ре утаєне.
Лиш раз зир­ну­ла, і крізь пітьму ночі
Той пог­ляд вбив­ся в грудь мою, мов ніж.
О, щоб бу­ли мої осліпли очі,
Було б в душі ясніш і спокійніш!

МОЇЙ ДРУЖИНІ

Спасибі тобі, моє со­неч­ко,
За промінчик твій - щи­ре сло­веч­ко!
Як промінчи­ка не здо­буть притьмом,
Слова щи­ро­го не ку­пить сріблом.
В сльоту зим­нюю, в дни­ну млис­тую
Я до­ро­гою йду тер­нис­тою;
Кого я лю­бив, ті за­бу­ли­ся,
А з ким я дру­жив - відвер­ну­ли­ся.
Відвернулися та й цу­ра­ються,
З тру­ду мой­ого посміха­ються,
В по­рох топ­чуть те, що мені свя­те, -
А не­до­ля й тьма все рос­те й рос­те.
Важко де­ре­во з кор­нем вир­ва­ти,
Друга давнього з сер­ця виг­на­ти.
Важко в пітьмі йти, ще й гря­зю­кою,
Де брех­ня си­чить вкруг га­дю­кою.
Та як радісно се­ред труд­но­го
Шляху тем­но­го і без­люд­но­го
Вгледіть - світиться десь око­неч­ко!..
Так у горі нам - щи­ре сло­веч­ко.
То ж за дар ма­лий, а безцінний твій,
Що, мов цвіт, скра­сив шлях осінній мій,
За той усміх твій не вдослід журбі
Спасибі тобі! Спа­сибі тобі!