Вовчиха - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 11

Санда всміхнулася вдруге.

«Се Юзько, мабуть, до своєї дівчини,- подумала,- добре, що він там, а може, й вона там, та «мала», як він її іноді називав, а якої мама так не любить і раз за разом то «печерицею», то «макітрою» охрещує, бо вже надто дрібна вдалася; а то й «дзявкою» через її спів. Вона, де б не була, де б не опинилася, не могла здержати, щоб не заспівати. Може, обоє зійшлися тут? Але ні. Юзько до всіх так, і всі дівчата до нього при­хильні. Його тяжко було вдержати, щоб аж женився, хоча він не раз, розгнівавшись через що на маму та висварившися з нею, грозить, що відділиться, «як Мико­ла», й покине всіх, тоді побачать усі, хто такий Юзько.

Санда постояла ще часок, розгадувала, але далі схопилася і жваво пішла вгору. Нараз у поблизькості її задзвенів ясний, як дзвінок, дівочий спів і прикував її відразу до місця. Санда стала знов і почала слухати.

Коли спів замовк, Санда зачула за собою шелест. Оглянулася. Попри неї шуркнула, мов серна, дрібна ді­воча постать. Заблиснула їй великими, чорними, май­же циганськими очима в лице й подалася геть, ніби поплила, розділюючи кукурудзу руками, вдолину і щезла.

- Любляться,- сказала уголос Санда й ухопилася за серце. І начеб хто в ту мить руку від тіла відрубав, і вона мало що не крикнула уголос із болю.

«І Юзько, й Юзько... Вона до нього приходила, при­бігала. Тут на горі сходилися. Там мала царинка і згори видко, як хто йде вгору. Можна і сховатись. От-то? А вдає...» Санду вхопила лють і обняв жаль за братом. «І він... і він...- гадає собі вона, і сльози тиснуться до очей.- Лиш вона одна, як сирота, блукає. Тягарі но­сить... ех! Та й ще кого любить Юзько? Юзько! Ту малу ящірку!» І в ній прокидається почуття не то жалю до брата, не то ревнивість, не то ненависть. От-то!.. Недур­но заєць дорогу перебіг. І Санда кривить уста. Се також «заєць».

«Але нічого»,- порішає вона і йде, наче сею хвили­ною здобула щось велике, поважне, йде з якоюсь певніс­тю сміливо вгору.

Йде й поводить очима по кукурудзі. Водить з лю­бов’ю й несвідомо. Підносить руку, гладить її, ніби вкладає все тепло своєї душі в сю високу струнку рос­лину.

«Яка вона тут, на горі, гарна,- говорить у ній дум­ка.- Прядиво з шулька вже темне, схиляється, й можна до неї забиратися жати хоч би й сьогодні». Вона щось шепче, приповідає дівчині, тайком... тайком... Тут зако­лишеться, там пошелестить, а листя її лукувате змійкою з стрункого бадилля спадає, вже золоте, вже дозріле. Санда йде вгору, нараз стає. Перед нею Юзько. Що він робить!

- Юзьку! Що ти робиш? - скрикнула.- Тут, на горі, наша кукурудза... Чого ти її жнеш? Нехай би ще дозрівала... Та ще якби твоя... але ні! Мама казала, що се буде її й моя, а ти...- і їй стала блиском його дів­чина перед душею, що її бачила недавно перед собою. Вона винна! «Ящірка»,- прокинулось їй миттю в душі. І жаль, і лють спалахнули їй нараз у грудях, ба ні... розірвали її.- Злодій! - крикнула з люті, побачивши пишну кукурудзу рядком, мов мерців, зжату на землі.- Крадькома перед нами жне... Зло-дій!.. Кинь зараз!..

Він став перед нею.

- Мені хочеться! - сказав.- А ти йди відси, бо буду бити. Досі працював я для вас... тепер роблю для себе. Марш звідси!

В Санди щось заворушилося з найглибшої глибини й підійшло аж до горла.

- Крадеш, не працюючи! - крикнула, може, перший раз у житті з нечуваним гнівом.- Крадеш! Тепер я вже не така дурна, як давно... я вже не та Санда, я прийшла вже до розуму, злодію... Мо-ой!

- Краду? - спитав і приступив іще ближче.- Краду, Сандо, тебе обкрадаю?

Він усміхнувся й нa хвилинку показав із одного боку уст свої білі зуби, й очі потопив у неї. І в ту ж мить він ударив її так сильно в лице, що вона захиталася, з зойком зсунулася на землю, з її носа пішла кров - і во­на заридала.

- Чекай, чекай! - заголосила.- Піду я додому... піду я додому, чекай!

- Я чекаю,- сказав він і, обернувшись, забрався знов до своєї праці.

Плачучи, з голосним наріканням, збігла Санда вдолину. По дорозі стрінула Касандру, що завертала вже товар із пасовиська.

- Так, та й так,- оповідала з жалем, втираючи кров і сльози.- Ади, Касандро, аби-сь знала - рідний брат. Не доста, що краде, та ще й побиває. Ти не маєш нікого,- казала схлипуючи,- але хоч ніхто з тебе і кров не випиває. А я... на всі боки...- і знов гірко зари­дала.

Касандра успокоювала її, і обидві майже бігом вер­нули додому. Дома Санда вибухла новим плачем.

- Я би лиш хотіла знати, мамо, за що мене Юзько бив,- хлипала вона.- За що він мене бив... Чи так се має бути?

Зоя каменем стала. Вона саме внесла в хату перед піч дрова і стояла саме з ними на руках.

- Та-а-к? - скричала.- Зжав уже, крав? Сандо, до суду, ходім до суду! - і з тими словами гримнула по­лінами перед піч.- За-раз до суду.

Санда оглянулася. її очі впали на корито з тістом на хліб, що ждало руки, щоб його виробила.

- Хліб, мамо,- закинула і якось борзо почала ви­тирати лице й очі втиральником, умочивши його швидко в зимну воду.

- До суду, кажу! Що там тісто! Жав кукурудзу, яким правом?

- І дав поличник, мамо. Коби хоч був не бив!

- Крав, кажеш, Сандо? - повторяла гостро, різко розмахуючи руками та бігаючи по кухні.- До суду! За­раз... зараз ходім!

Але тісто, хліб, мамо, його треба виробити, а як ні, бодай перемісити, вже й так перекисло. Чого з ним так спізнилися? Якби я так, ви б...- і урвала.

Зоя станула перед Касандрою.

- Вмієш хліб пекти?

- Вмію, але... з петльованої муки; з разової не знаю, чи вдам. Давно не пекла,- відповіла несміливо Касандра.

- Я перемішу ще борзо тісто, мамо.

- Лиши! Біжім до суду, щоб не спізнилися. А Ка­сандра...- й не договорила.

Як стояли, так вибігли. Зоя з підтиканою з одного боку спідницею, з недбало закиненою на голову хуст­кою; Санда так само розхристана, з носом, як опісля оповідала, удвоє грубшим, бо спух від поличника, і так погнали обидві вони. Недалеко було те містечко, куди бігли, щоб «не спізнитися», де був суд, податковий уряд, невеличка пошта, аптека, цирульник-голяр і кілька крамниць.

Добігли.

В Зої з надто енергійних рухів голови хустка зсу­нулася на одне вухо забагато, Санда ж натягнула свою глибоко на очі, бо соромилася, що в неї заплакані очі, і тим-то з її лиця видко було лиш один великий ніс.

В суді не було багато партій. Швидко припустили й їх. Санду опустила енергія, десь і біль загубився, лиш мати ввійшла гостро, різко, як конопля.

- Яка в вас справа? - спитав суддя, молодий іще чоловік, і вигребуще вп’ялив свої блакитні очі на жі­нок.

- Так і так,- оповідала Зоя живо, голосно, мов здавала воєнний рапорт,- жав кукурудзу... крав... як мерці лежали,- каже вона.

- Хто? - спитав суддя.

- Вона, Санда, оця донька моя. Вона лише одна в мене.

- І далі...

- Так і так, пане судіє,- оповідала й пояснювала.- Крав, та й ще й ударив.

- Хто?

- Таж мій син, Юзько, без мого дозволу!

- Бив чи крав?..- питає спокійнісінько суддя.

- Крав, паноньку, крав, та й бив. Юзько... то вели­кий лайдак. Сам каже. Де може, збитки робить.

- Скільки йому років?

- Тридцять і три, без одного...

- Він має вже своє окреме від вас поле?

- Ні. Ще йому не відділили.

- Хто?

- Я й мій чоловік.

- А хто те поле обробляє, де він жав кукурудзу?