Вовчиха - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 13

- Юзьку! - сказала, опершися коло стола так, що видалася у своїй худощавості вищою.- Одно пам’ятай, що я скажу: заки ви ввійдете до церкви, я одному з вас розіб’ю голову. Або тобі, або їй. Пам’ятай. Щоб ти по­сватав таку пустоту? Я ціле своє життя тяжко працю­вала з татом на тебе, щоб відтак моє добро розволікувала пустота? Вже її мама була добра, як казали, хоч і вийшла пізніше за двірника, а вона ще ліпша!

- Вона одніська дитина у своєї мами,- відказав Юзько поважно,- та й не все має бути по вашій волі. Та й ви кажете, мамо, що працювали ціле своє життя. Воно ще не ціле. Та й батько мав більшу пайку поля, як ви, коли побиралися; а тепер, як ви кажете, «пра­цювали» - то працювали руками і своїх дітей. Руками трьох синів і одної доньки. Доки ви гадаєте нас вола­ми коло себе тримати? Та й воли, як голодні, рикають. Вже-сьте стали, як сушений гриб, пальці ваші покриви­лися, а ви все загарбуєте ними, все скупуєте. Ви по­чорніли, мамо, з хапчивості перед вашими дітьми й марнієте, зближаєтеся до гробу... не зі злиднів, мамо, і з біди та праці... як другі, а зо страху, мамо, що вам замало всього. Хто вас не знав!.. Хапайте й далі, мамо, хапайте, не випускайте. Гадаєте, з собою все на дру­гий світ забрати?.. Гей-гей, я вас не боюся. Був на вій­ні, мамо, не таке видів, як ваш кулак. Не таке чув, як ваш крик. Схочете одному з нас голову розбити? Роз­бивайте, Я не боюся. Ані раз я вас не боюся, ані моя Аничка. Вас ціле село знає. Вашу вечерю сховайте собі, я й деінде її знайду. Їжте собі самі. Та й ти, Сандо! - сказав, обернувся й пішов.

Він ішов скорим кроком назустріч батькові. Зди­бавшись саме посередині дороги, син завів батька до невидної корчми край дороги, і там обидва спочивали.

Випивши по чарці та закусивши, вони вертали удвох додому. Пізно вернули. В хаті було вже світло погаше­не. Коли батько входив у хату, горблячись у низьких дверях, і син йому все розказав, він сказав:

- Так, сину!

І розійшлися.

Кілька день по тім був відпуст у Ч., і Зоя вибрала­ся до нього з Сандою - пішли туди. А Юзько забрав батька на злагоджену фіру, обидва посідали й поїхали до недалекого містечка С., куди ходила Зоя з донькою до суду, і тут Павло записав на вічність своєму середу­щому синові чотири фальчі найкращого свого поля.

Се було з початком вересня й перед якоюсь неді­лею. Зоя знала вже, що батько відділив синові кіль­ка фальчів поля й записав йому навіки, тоді як вона була на відпусті.

- Підмовив старого лис, нічо, лиш підмовив, ото опришок! Боже, скарай його...- відказувала, куди хо­дила, і втирала мовчки сльози. Нічого було діяти. Вже сталося й не відстанеться. Та й на що воно здалося? Коли нападала на чоловіка, чого поспішився з розді­лом землі, він сказав:

- Стільки, що мені буде потрібно на той другий світ, я буду мати.

Вона з погордою і спідлоба дивилась мовчки на нього при тих словах.

- Ая, жінко, яму, яму я буду мати. Хто з нас ос- тане тут, хіба що ти.

Вона підтикала спідницю з одного боку по-дівоцьки, як була звикла се робити роздразнена, і вийшла енергічно з хати.

- Хоч говори, хоч грими, хоч блискай, а він усе той самий...

Як сказано, се було з початком вересня й перед одною неділею. Санда з батьком поралися коло садо­вини, а Зоя біля стіни та, обводячи великим, закупле­ним у місті пензлем сивою фарбою (змішане вапно з глеем) вікна, наново завела суперечку з Юзьком за його женячку, що сидів недалеко хати й щось майстру­вав коло плуга. Робила вона се вже кілька разів і найрадіш тоді, коли ні чоловіка, ні Санди не було межи ними,- пробувала свого любимця прихилити на свій бік, але се їй не вдавалося.

- Коби хоч маєток мала, вже би-м умовкла. А то ні маєтку, ні слави, лиш язики, як ті праники, де б не стали, обмовляють. Але я їх ще розуму навчу, проповім, що треба, чого ще від нікого не чули. Ще вони не знають, хто Жмути. Якби стара та молода чесні,- не приймали би самі дві жіночі душі мужчин у хату.

- Дивіться, щоб не спізнили, коли вже таку охоту маєте,- кепкував собі син, позираючи від часу до часу на матір та усміхаючись.

- Гадаєш, боюся?

- Та де гадаю! Де мені гадати про таке. Я вас добре знаю. Лиш дивіться, щоб не пішов сміх про вас селом. Вже й так вас називають «вовчицею».

Зою мов змій тим словом уколов. Вона прокину­лася.

- Так кажуть на мене?

- Так,- сказав Юзько, прибиваючи далі клевцем цвях до плуга.

Зоя не отворила більш уст. Кінчала роботу надзви­чайно швидкими рухами, сквапно збиралася кудись від­ходити. Сонце саме клонилося до заходу і скрізь пану­вав якийсь спокій закінчення.

- Вам куди, мамо?

- Куди треба.

- То не гайтесь.

Вона станула, підкинувши бистро голову.

- Або що?

- Бо часу шкода. Завтра неділя, краще йдіть за­втра.

- Я сьогодні мушу.

- Ага... аби не спізнитися, мамо, правда? - спи­тав, звертаючи до неї голову через плечі, й усміхнув­ся.- Аби не втекло?

- Так, так. Аби не втекло... Аби-сь знав, аби не втекло! - і з тими словами вже кудись щезла з його очей за ворітьми.

Юзько клепав далі, а Зоя, підбігши до будучої сво­єї свахи Журавлихи, що ясила десь там, мов цигани, на кінці села (хоча, по правді, зовсім не на кінці), стала коло порога хати і, вчепившися обома руками одвірка, кликнула наказовим голосом досередини:

- Ви дома, кумо Єлено?

- Ая! А вам що, Зоє? Ввійдіть у хату! - зачувся привітливий голос ізсередини, і в вікні показалася голова старої Журавлихи.- Боїтеся «межу» переступи­ти? Дуже давно не були. Не бійтеся. Входіть сміливі­ше. В мене свіжий хлібець, слава богу, вже з нового, кислячок не согірший.

- Ая,- відповідала однаково гострим, на одну ок­таву піднесеним голосом Зоя.- Гадаєте, я лишила ро­боту? А, гадаєте, на кого? На мого Юзька? Гай-гай, та й прийшла посьорбати вашого кислячку або погриз­ти вашого нового хлібця, так як би в мене ні одного, ні другого не було? Я прийшла вам сказати, аби-сьте собі коштів та видатків на весілля не робили, бо я сво­го Юзька за вашу «печерицю» не дам! Ой бігме, не дам, аби-м так жива додому не дійшла, що не дам. Мені не треба макітри в хаті, аби-сьте се собі затя­мили!

Мати названої макітрою, що так само була тоді обхляпана вапном, як її гостя, що недавно що лиш ки­нула з рук пензель і щітку, як і інші газдині сьогодні, скочила, мов роз’юшена квочка, вилетіла з криком з кімнати і станула перед Зоєю.

- «Макітри» не потребуєте, «печериці»? Я знаю, що ви її так охрестили, бідну сироту, осоромили. Так? - сказала, потираючи обома руками свою сиву голову, обвиту рушником, та зсуваючи тими дикими рухами кирпу під рушником зі свого місця, що надало старій жінці комічний вигляд.- Ото я тим згризла­ся! - пищала, кидаючись на всі боки.- Ото я з жалю почорніла, аж плачу та сльози втираю. Ваш Юзько має вже гроші на горілку, вже і бочка пива замовлена в Янкеля,- додала, збиваючи злорадно п’ястуки доку­пи,- завтра вийде перша заповідь. А ви кажете, Юзько не візьме моєї Анички? Вашими кіньми перевезе «дзестру» [3] моєї доньки до вашої хати... коли моя донька схоче жити з вами в одній хаті. Вашими кіньми! А ви кажете - не візьме? Ви не допустите? Ви-и-и?

Вона перебігла голосом цілу шкалу.

- Овва! - сказала, підскочила, як ворона, хоч і яка була стара, й обкрутилася веретеном на одній нозі. Ображена, сипала всі оці слова так швидко, що Зої не стало й шпильку місця, щоб усунути між слова про­тивниці хоч би одне яке з тих слів, що вуглем горіли на її язиці.

Вона вмовкла. Вона відчула нараз, що щось пода­валося, що щось важило на противний бік. Вона від­дихала важко. Затиснула зуби та пронизувала против­ницю страшними очима.

- Ви старша від мене жінка,- тягла далі роз’­юшена мати будучої невістки, станувши рівно проти ви­сокої «куми» й підсуваючи вище підсукані рукави, мов гладіатор.- Ви старші, Зоє, але, як мені стане вашого язика забагато, то будемо правуватися. Ой, будемо. Але не в суді! Як ви мою дитину кривдите та визиваєте, та я вашу хату, хоч ви в ній позачіплювали на вікнах панські білі шмати, так їй понаставлюю на все село червоні знаки. Печатку, що будуть обминати «вовчиху» з її Сандою, що їй відхочеться визивати «макітри» та «печериці». От так! А ваш Юзько таки візьме мою ди­тину. Таки візьме, бо ми вас, кумко-любко, не боїмося!