Іще ніч... - Ведмеденко Олег Валентинович. Страница 31

Призначення людини – стати ангелом. Біологічне (грубо фізичне) тіло її – суть “утроба матерня”, в якій і відбувається процес розвитку душі: внутрішньої, духовної людини, створеної на образ і подобу Божі. Момент же смерті фізичного тіла це не що інше як народження людини в новій якості – у т.зв. невидимому світі, – момент воскресіння в тілі духовному. Планети всесвіту (маються на увазі населені світи, згідно зі Словом: “Господня земля, і все, що на ній, вселенна й мешканці її…” (Пс. 23.1)) в дійсності являються лише “колисками” ангельськими – створені для обоження тварі, у чому і полягає насправді сенсом усього буття.

Таким чином найбільш вірогідний розвиток подій виглядає так: до створення Землі уже існували планети з розумним життям – планети-“кухні”, планети-“колиски”, які й утворили духовний (не фізичний у грубому розумінні цього слова, але тонкофізичний, невидимий, ангельський) світ. Згадаймо лишень такі Богом дані вірші:

“Він над порожнечею північ простяг , на нічому Він землю повісив …” (Йова 26.7);

“Він Той, Хто сидить понад кругом (кулею) землі, а мешканці її – немов та сарана…” (Іс. 40.22);

“Де ти був, коли землю основував Я? Розповіж, якщо маєш знання!

Хто основи її поклав, чи ти знаєш? Або Хто розтягнув по ній шнура (чудесно виміряв і встановив усі необхідні для життя параметри)?

У що підстави її позапущувані (що є гравітація не знають учені й донині!), або Хто поклав камінь наріжний її (як Слово стало творінням, як утворилась матерія “з нічого”?),

коли разом співали всі зорі поранні та радісний окрик здіймали всі Божі сини (Здіймали всі ангели Небесні, радіючи народженню іще однієї колиски розумного, духовного життя. Це ті старші брати наші, які й самі були створені Господом не інакше, як тільки шляхом тієї-таки еволюції, що відбулась свого часу на інших, прадавніх планетах...)?” (Йова 38.1–7);

“І сказав Бог: « Нехай видасть земля живу душу за родом її…

І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив…

І створив Господь Бог людину з пороху земного…” (Бут. 1.24–2.7);

“На початку Бог створив небо та землю…” (Бут. 1.1);

“Чи ви не тому помиляєтесь, що не знаєте ані Писання, ані Божої сили?

Бо як із мертвих воскреснуть (як скинуть мертвість біологічного тіла), то не будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть немов ангели ті на Небі” (Мк. 12.24–25);

“…то що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, про якого Ти згадуєш?

А проте вчинив Ти його мало меншим від Бога (синодальний переклад: “Не набагато меншим від ангелів”)” (Пс. 8.5–6);

“І зміряв він мура його (Нового Єрусалиму, Церкви оновленої) на сто сорок чотири лікті (12 · 12 = 144. Повнота повноти людської натури) міри людської, яка й міра ангела (!)” (Об. 21.17)…

Отже, іще до сотворіння Землі вже існували і пекло і рай, Небо і піднебесся: так би мовити “високочастотний” і “низькочастотний” невидимий, ангельський світ. І створений він був, повторюся, природнім шляхом – шляхом розвитку, шляхом еволюції творива згідно з Божественним Законом світобудови. Сукупність духів злоби піднебесних, які утворились від падших “ангелів во плоті” – адамів прадавніх планет, тих “люциферів всесвіту”, які ще від початку піддалися голосу своєї плоті (змія) і позбавили себе слави Божої (позбавили себе богоєднання), – отримала назву “диявол і сатана”, ворог і супротивник. “Диявол” – “обманець”, – тут теорія зла, лжа, неправда. А “сатана” – “супротивник”, – супротивний Божому Духу любові дух насильства, дух злоби. І змій той великий, “вуж стародавній, що зветься диявол і сатана” (див. Об. 12.9), – це всезагальний дух неправди й насильства. Він натхненням своїм і підштовхнув земних Адама та Єву (мовою символів – першу цивілізацію людей) піддатися голосу плоті (успадкованим від матері-природи звірячим інстинктам), долучивши й частину людства до своїх лав.

Земля під час свого народження уже була під впливом світу невидимого (ангельського). Втім, людина сотворена вільною, а отже завжди знаходиться у стані рівноваги (добрі й злі духи нарівно впливають на неї). Таким чином, вибір шляху усе одно був (і залишається!) за Адамом, який послухався (та й до сьогодні слухається) голосу своєї плоті – власне диявола в собі.

Як уже було сказано на внутрішньому, особистісному рівні “змій” той, що “хитріший над усю звірину польову”, – це не що інше, як закон плоті в нас, звірячі інстинкти поля наших сердець! “Гріх лежить біля порогу” серця – а ми повинні панувати над ним, царити над звірячими думками, бажаннями, пристрастями, пожаданнями плоті. Земля духовно – це серця людські. Багато “звірів польових” мешкає у ній. Це й хижі вовки і улесливі лисиці; ненажерливі ведмеді і колючі їжаки; лякливі зайці і підступні скорпіони… Та найхитріший серед них – змій: лукавий дух гордині самозвеличення нашого, що сіє недовірство, безнадійність і нелюбовність в серцях синів людських. А хитрість його – в гнучкості, у виверткості його. У здатності іти на будь-що задля досягнення власної мети. І донині він в нас! І сьогодні він стиха нашіптує нам: “А чи правду сказав Бог?.. Ні, не вмрете… (не вмрете духовно – мова тут не про смерть біологічного тіла, але про смерть духовну, як і тлумачить це святий Макарій Єгипетський: “Коли впав Адам, і помер для Бога…”)”.

Як бачимо, змій, зображений у третьому розділі книги Буття, – це змій духовний. Він діє усередині нас як плотський наш розум, як закон плоті в людині. Воює він проти людини і ззовні – як сукупність сутностей духовних, як “князь темряви”, як вселенський дух злоби, первісно породжений тим же таки законом плоті.

Тож відкиньмо, як каже апостол, усілякі “бабські байки” про крилатих кобр, вужів чи анаконд, але краще зміцняймося вірою для внутрішньої й зовнішньої боротьби нашої, щоб стати нам “здатними служителями Нового Заповіту, не букви, а духу, – бо буква вбиває, а дух оживляє” (2Кор. 3.6).

КОЛИ СТАЛАСЬ БІДА...

Запитання: Як діяти християнину в екстремальній ситуації, коли є пряма загроза життю, здоров’ю, добробуту? Скажімо, в двері вашої оселі удираються злочинці з метою пограбування. Оборонятися силою, чи повністю покластися на Господа, за словом Божим: “Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваоф” (Зах. 4.6)?

Відповідь: Любомудріє Боже стверджує одну об’єктивну і абсолютну Істину, яка полягає в єдиній Заповіді: “Возлюби!” Але передбачає воно й істину відносну, тобто суб’єктивну, згідно з тим, хто скільки може вмістити (див. Матвія, 19 розділ, 12 вірш)...

Подібних запитань я отримую дуже багато. Як діяти під час тяжкої, можливо смертельної хвороби: гарячково шукати порятунку у лікарів, чи покласти усю надію на Господа? Шофер-лихач скоїв аварію в якій загинула близька людина, а суд призначив йому занадто м’яке покарання. Усіма засобами домагатися пересуду, чи простити за словом Господнім: “І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим” та “Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь” (Римлянам, 12 розділ, 19 вірш)? Іти на компроміс з начальником чи, ризикуючи втратити роботу, до кінця відстоювати свої переконання? На твоїх очах покидьки гвалтують дружину. “Не противлячись злому” віддати й дочку їм, чи вжити “адекватних” заходів, волаючи: “Допоможи мені, Господи!”?

Запитання, запитання... Їх підкидає нам світ, у якому панує дух злоби піднебесний, і богом якого є “змій, вуж стародавній, що диявол він і сатана”. І нам, християнам, необхідно мати чіткі відповіді на ці лукаві запитання, зодягнутись “у повну Божу зброю, щоб могли ми стати проти хитрощів диявольських...” (див. Ефесянам, 6 розділ, 10–17 вірші).