Оповідання - Коцюбинский Михаил Михайлович. Страница 6

- Фатьме!..

І тоді од стін йо­го до­му, що здіймав­ся над кав'ярнею, одділя­лась, мов тінь, за­ви­не­на в пок­ри­ва­ло жінка і ти­хо про­хо­ди­ла че­рез покрівлю до са­мо­го її краю.

Він ки­дав їй на­верх по­рожні мішки або щось на­ка­зу­вав різким скри­пу­чим го­ло­сом, ко­рот­ко і влад­но, як пан слу­жебці, - і тінь зни­ка­ла так са­мо не­помітно, як і з'явля­лась.

Алі раз по­ба­чив її. Він сто­яв ко­ло кав'ярні і сте­жив, як ти­хо сту­па­ли жовті па­тин­ки по кам'яних схо­дах, що єдна­ли Ме­ме­то­ву ха­ту з зем­лею, а яс­но-зе­ле­не фе­ред­же склад­ка­ми спа­да­ло по стрункій фігурі од го­ло­ви аж до чер­во­них ша­ро­варів. Во­на спус­ка­лась ти­хо, по­волі, не­су­чи в одній руці по­рожній ку­холь, а дру­гою прит­ри­му­ючи фе­ред­же так, що тільки ве­ликі дов­гасті чорні очі, ви­мовні, як у гірської сар­ни, міг ба­чи­ти сто­ронній. Во­на спи­ни­ла очі на Алі, відтак спус­ти­ла повіки і прой­шла далі ти­хо і спокійно, як єги­петська жри­ця.

Алі зда­ло­ся, що ті очі пірну­ли в йо­го сер­це і він поніс їх з со­бою.

Над мо­рем, ла­го­дя­чи чов­на та кур­ни­ка­ючи свої сонні пісні, він ди­вивсь у ті очі. Він ба­чив їх скрізь: і в про­зорій, як скло, та, як скло, дзвінкій хвилі, і на га­ря­чо­му, блис­ку­чо­му на сонці ка­мені. Во­ни ди­ви­лись на нього навіть із філіжан­ки чор­ної ка­ви. Він частіше пог­ля­дав на се­ло і час­то ба­чив на кав'ярні, під оди­но­ким де­ре­вом, не­ви­раз­ну фігу­ру жінки, що бу­ла звер­не­на до мо­ря, не­мов шу­ка­ла своїх очей.

До Алі ско­ро звик­ли в селі. Дівча­та, про­хо­дя­чи од чішме, ніби не­на­ро­ком одк­ри­ва­ли об­лич­чя, ко­ли стріча­лись з кра­су­нем тур­ком, по­то­му па­леніли, йшли швид­ше й шеп­та­лись поміж се­бе. Мужській мо­лоді по­до­ба­лась йо­го ве­се­ла вда­ча. Літніми ве­чо­ра­ми, та­ки­ми ти­хи­ми й свіжи­ми, ко­ли зорі висіли над зем­лею, а місяць над мо­рем, Алі вий­мав свою зур­ну, при­ве­зе­ну з-під Смірни, [10] при­мо­щу­вав­ся під кав'ярнею або деінде і роз­мов­ляв з рідним краєм сум­ни­ми, ха­па­ючи­ми за сер­це згу­ка­ми. Зур­на скли­ка­ла мо­лодь, мужську зви­чай­но. Їм зро­зуміла бу­ла пісня Схо­ду, і ско­ро в тіні кам'яних осель, пе­рет­каній бла­кит­ним світлом, по­чи­на­лась за­ба­ва: зур­на пов­то­ря­ла один і той са­мий го­лос, мо­но­тон­ний, не­ви­раз­ний, без­ко­неч­ний, як пісня цвірку­на, аж ро­би­лось млос­но, аж по­чи­на­ло під сер­цем свербіти, й за­па­мо­ро­чені та­та­ри підхоп­лю­ва­ли в такт пісні:

- О-ля-ля… о-на-на…

З од­но­го бо­ку дрімав таємний світ чор­них ве­летнів гір, з дру­го­го - ляг­ло долі погідне мо­ре й зітха­ло крізь сон, як ма­ла ди­ти­на, і тремтіло під міся­цем зо­ло­тою до­ро­гою…

- О-ля-ля… o-на-на…

Ті, що ди­ви­лись зго­ри, з своїх кам'яних гнізд, ба­чи­ли ча­сом прос­тяг­не­ну ру­ку, що по­па­да­ла під промінь міся­ця, або трем­тячі у танці плечі і слу­ха­ли од­по­манітний, в'їдли­вий приспів до зур­ни:

- О-ля-ля… о-на-на…

Фатьма теж слу­ха­ла.

Вона бу­ла з гір. З да­ле­ко­го гірсько­го се­ла, де жи­ли інші лю­ди, де бу­ли свої зви­чаї, де ли­ши­лись под­ру­ги. Там не бу­ло мо­ря. Прий­шов різник, зап­ла­тив батькові більше, ніж мог­ли да­ти свої па­руб­ки, й заб­рав її до се­бе. Про­тив­ний, не­лас­ка­вий, чу­жий, як усі тут лю­ди, як цей край. Тут не­ма ро­ди­ни, не­ма под­руг, при­хильних лю­дей, це край світу, не­ма доріг навіть звідси…

- О-ля-ля… о-на-на…

Нема доріг навіть, бо як мо­ре роз­сер­диться, то за­би­рає єди­ну при­бе­реж­ну тро­пу… Тут тільки мо­ре, скрізь мо­ре. Вранці сліпить очі йо­го бла­кить, удень гой­дається зе­ле­на хви­ля, вночі во­но ди­хає, як сла­ба лю­ди­на… В го­ди­ну дра­тує своїм спо­коєм, в не­го­ду плює на бе­рег, і б'ється, і ре­ве, як звір, і не дає спа­ти… Навіть в ха­ту за­ла­зить йо­го гост­рий дух, од яко­го ну­дить… Од нього не вте­чеш, не схо­ваєшся… во­но скрізь, во­но ди­виться на неї… Ча­сом во­но дро­читься: ук­риється білим, як сніг на го­рах, ту­ма­ном; здається, не­ма йо­го, щез­ло, а під ту­ма­ном усе-та­ки б'ється, стог­не, зітхає… Ось як те­пер, о!..

- Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!..

- О-ля-ля… о-на-на…

…Б'ється під ту­ма­ном, як ди­ти­на в пе­люш­ках, а по­то­му ски­дає їх з се­бе… Лізуть уго­ру довгі по­дерті шмат­ки ту­ма­ну, чіпля­ються до ме­че­ту, за­ку­ту­ють се­ло, за­ла­зять у ха­ту, сіда­ють на сер­це, навіть сон­ця не вид­но… Та от те­пер… от те­пер…

- О-ля-ля… о-на-на…

…Тепер во­на час­то ви­хо­дить на дах кав'ярні, при­ту­ляється до де­ре­ва і ди­виться на мо­ре… Ні, не мо­ря во­на шу­кає, во­на сте­жить за чер­во­ною пов'язкою на го­лові чу­жин­ця, не­мов сподівається, що по­ба­чить йо­го очі - ве­ликі, чорні, га­рячі, які їй сняться… Там, на піску, над мо­рем, зацвіла те­пер її лю­би­ма квітка - гірський крокіс…

- О-ля-ля… о-на-на…

Зорі ви­сять над зем­лею, місяць - над мо­рем…

- Ти зда­ле­ку?

Алі здриг­нув­ся. Го­лос ішов звер­ху, з да­ху, і Алі підняв ту­ди очі.

Фатьма сто­яла під де­ре­вом, а тінь од нього вкри­ва­ла Алі. Він спа­ленів і заїкнув­ся:

- З-під… Смірни… да­ле­ко звідси…

- Я з гір.

Мовчанка.

Кров бу­ха­ла йо­му до го­ло­ви, як морська хви­ля, а очі по­ло­ни­ла та­тар­ка й не пус­ка­ла од своїх.

- Чого за­бив­ся сю­ди? Тобі тут сум­но?

- Я бідний - ні зірки на небі, ні стеб­ла на землі… за­роб­ляю.

- Я чу­ла, як ти граєш…

Мовчанка.

- Весело… У нас у го­рах та­кож ве­се­ло… му­зи­ки, дівча­та ве­селі… у нас не­ма мо­ря… А у вас?

- Близько не­ма.

- Йохтер? [11] І ти не чуєш у хаті, як во­но ди­хає?

- Ні. У нас замість мо­ря пісок… Не­се вітер га­ря­чий пісок, і рос­туть го­ри, не­мов гор­би верб­люжі… У нас…

- Цсс!

Вона на­че не­на­ро­ком ви­су­ну­ла з-під фе­ред­же білий, ви­пе­ще­ний вид і пок­ла­ла з фар­бо­ва­ним нігтем па­лець на повні ро­жеві ус­та.

Навкруги бу­ло без­люд­но. Бла­кит­не, як дру­ге не­бо, ди­ви­лось на них мо­ре, й лиш біля ме­че­ту про­су­ну­лась якась жіно­ча пос­тать.

- Ти не боїшся, ха­ним, [12] роз­мов­ля­ти зо мною? Що зро­бить Ме­мет, як нас по­ба­чить?

- Що він схо­че…

- Він нас заб'є, як по­ба­чить.

- Як він схо­че…

Сонця не бу­ло ще вид­но, хоч де­які шпилі яй­ли вже ро­жевіли. Темні скелі виг­ля­да­ли по­ну­ро, а мо­ре ле­жа­ло вни­зу під сірою по­во­ло­кою сну. Нур­ла спус­кав­ся з яй­ли і сли­ве біг за своїми буй­во­ла­ми. Він поспішав­ся, йо­му бу­ло так пильно, що він не помічав навіть, як ко­пи­ця свіжої тра­ви зсу­ва­лась із гар­би на спи­ни буй­во­лам і розт­ру­шу­ва­лась по дорозі, ко­ли ви­со­ке ко­ле­со, за­че­пив­шись за камінь, підки­да­ло на бігу пле­те­ною гар­бою. Чорні при­сад­ку­ваті буй­во­ли, пок­ру­чу­ючи мох­на­ти­ми гор­ба­ми й ло­ба­ти­ми го­ло­ва­ми, звер­ну­ли в селі до сво­го обійстя, але Нур­ла опам'ятав­ся, по­вер­нув їх у дру­гий бік і зу­пи­нив­ся аж пе­ред кав'ярнею.

Він знав, що Ме­мет там но­чує, і шарп­нув двері.

- Мемет, Ме­мет! Кель мун­да! [13]

Мемет, зас­па­ний, ско­чив на но­ги і про­ти­рав очі.

- Мемет! Де Алі? - пи­тав Нур­ла.

- Алі… Алі.. тут десь…- і він обвів зо­ром по­рожні лав­ки.

- Де Фатьма?

- Фатьма?.. Фатьма спить…

- Вони в го­рах.

Мемет витріщив на Нур­лу очі, спокійно пе­рей­шов че­рез кав'ярню і виг­ля­нув надвір. На до­розі сто­яли буй­во­ли, за­си­пані тра­вою, і пер­ший промінь сон­ця ля­гав на мо­ре. Ме­мет вер­нув­ся до Нур­ли.

- Чого ти хо­чеш?

- Ти бо­жевільний… Я тобі ка­жу, що твоя жінка втек­ла з дан­га­ла­ком, я їх ба­чив у го­рах, як по­вер­тав із яй­ли.

Меметові очі полізли на­верх. Дос­лу­хав­ши Нур­лу, він одіпхнув йо­го, вис­ко­чив з ха­ти і, ко­ли­ва­ючись на своїх кри­вих но­гах, поліз по східцях на­верх. Він оббіг свої по­кої і вис­ко­чив на дах кав'ярні. Те­пер він справді був як бо­жевільний.