Оповідання - Коцюбинский Михаил Михайлович. Страница 8

Мемет був п'яний. Він хи­тав­ся на кри­вих но­гах і ви­ма­ху­вав ру­ка­ми, йо­го ру­хи бу­ли безг­луз­ди­ми і зай­ви­ми. Розіпхнув­ши ціка­вих, що тов­пи­лись над тру­пом, він ухо­пив Алі за но­гу і по­волік. За ним ру­ши­ли всі. І ко­ли во­ни йшли на­зад ти­ми са­ми­ми стеж­ка­ми, спус­ка­ючись униз та зла­зя­чи на го­ру, розкішна го­ло­ва Алі, з об­лич­чям Ганіме­да, [14] би­лась об гост­ре каміння і спли­ва­ла кров'ю. Ча­сом во­на підска­ку­ва­ла на нерівних місцях, і тоді зда­ва­ло­ся, що Алі з чи­мось згод­жується і ка­же: «Так, так…»

Татари йшли за ним і ла­ялись.

Коли про­цесія всту­пи­ла врешті в се­ло, всі пласкі покрівлі вкри­лись барв­ни­ми ма­са­ми жінок і дітей і виг­ля­да­ли, як са­ди Семіраміди. [15]

Сотки ціка­вих очей про­во­ди­ли про­цесію аж до мо­ря. Там, на піску, аж біло­му од по­луд­не­во­го сон­ця, сто­яв по­хи­ле­ний тро­хи чор­ний бар­кас, мов ви­ки­не­ний в бу­рю дельфін з про­би­тим бо­ком. Ніжна бла­кит­на хви­ля, чис­та й теп­ла, як пер­са дівчи­ни, ки­да­ла на бе­рег ме­ре­жи­во піни. Мо­ре зли­ва­лось з сон­цем в радісний усміх, що до­ся­гав аж ген да­ле­ко, че­рез та­тарські оселі, че­рез сад­ки, чорні ліси - до сірих нагрітих гро­мад яй­ли.

Все осміха­лось.

Без слів, без на­ра­ди та­та­ри підня­ли тіло Алі, пок­ла­ли йо­го в чо­вен і при три­вож­них жіно­чих кри­ках, що нес­лись із се­ла, з плас­ких дахів, як зойк на­ля­ка­них чай­ок, друж­но зіпхну­ли чо­вен у мо­ре. Шурх­нув по камінцях чо­вен, плюс­ну­ла хви­ля, за­гой­дав­ся на ній бар­кас і став.

Він сто­яв, а хви­ля гра­лась навк­ру­ги йо­го, плюс­ка­ла в бо­ки, бриз­ка­ла піною і по­ти­ху, лед­ве помітно од­но­си­ла в мо­ре.

Алі плив на­зустріч Фатьмі…

Чернігів, січень 1902

ПІД МІНАРЕТАМИ

Як опи­нив­ся Абібу­ла сьогодні вранці на кла­до­вищі, він і сам не міг би ска­за­ти. Завж­ди в ті дні, які кінча­лись ве­ли­ким бла­ган­ням Ал­ла­ха, мо­ло­дий дервіш був сам не свій. Йо­го тіло на­че втра­ча­ло ва­гу і злег­ка тремтіло, ду­ша ста­ва­ла про­зо­рою, мов во­да річки, на дні якої ба­чиш каміння, або як скло, що дзве­нить від кож­но­го ру­ху. Йо­му не хотілось сьогодні ро­би­ти, і він не пішов до шев­ця, а по­дав­ся отак, нав­ман­ня, й забрів на кла­до­ви­ще. Зла­зив на го­ру, ру­ду, спа­ле­ну, вкри­ту су­хим ба­дил­лям, за­сад­же­ну гус­то надг­роб­ни­ка­ми. Ми­нав сірі пли­ти, по­то­чені до­ща­ми та вітром. По­ли йо­го ха­ла­та розвівав вітер і за­ки­дав на надг­роб­ни­ки, що сто­яли сторч, не­мов здійма­ли уго­ру кам'яні чал­ми і фе­зи. Зда­ва­лось, мерці про­би­ли твер­ду шка­ра­лу­щу землі і посіда­ли попліч у бур'янах. Роз­биті пли­ти ле­жа­ли долі, за­си­пані пи­лом, зап­лу­тані у бу­дя­ки та па­ву­тин­ня. Кам'яні го­ло­ви ва­ля­лись ок­ре­мо. Мар­му­рові скрині над знач­ни­ми покійни­ка­ми, з пишніша арабськи­ми на­пи­са­ми, над яки­ми пра­цю­ва­ла фан­тазія по­етів, теж мерт­вих уже, по­об­си­па­лись та за­ва­ли­лись від ча­су. Абібу­ла знав, що по­ле смерті, роз­ло­ге, за­пу­ще­не, ди­ке, не­мов роз­ва­ле­ний го­род, не­мов руїна руїни, по­ма­га­ло йо­му за­бу­ти зем­лю і зня­ти ду­шу у не­бо. Щоб ма­ти радість, яку да­ва­ло єднан­ня з Бо­гом, тре­ба наст­рою. І от для сього він йшов се­ред мерт­вих, які вже, пев­но, тіши­лись раєм. Підняв блідий вид і підве­дені очі до синього не­ба і ти­хо співав іля­ги [16].

Ах, ко­ли б Ізрафіл [17] швид­ше взяв йо­го ду­шу, вря­ту­вав від гріхів, від шкідли­вих ба­гатств землі, від зазіхан­ня на чу­жу пра­цю! На­що ти ду­риш се­бе цим світом? Хіба ж мож­на не вмер­ти, хіба ж є спосіб утек­ти від са­ва­на й жит­тя до­час­но­го на чорній землі? Ду­ше, з то­бою завж­ди Ізрафіл!… Страш­ний міст Аль-Си­рат - не­ми­ну­ча до­ро­га нам усім, та хто прой­шов че­рез йо­го - ма­ти­ме вічну утіху…

Абібула йшов далі. Йо­го жов­тий ха­лат летів за ним і об­гор­тав надг­роб­ни­ки, чер­во­ний фез горів на сонці, як і ди­кий мак, а очі бли­ща­ли вог­нем. Сло­ва­ми пісні він пла­кав над грішним світом, бо те­пер хаджі [18] навіть за­бу­ли до­ро­гу честі, шей­хи - своїх батьків, а судді - прав­ду і спра­вед­ливість. Уче­ний соф­та хо­дить у зневір'ї, на­род відки­нув пра­ву на­уку, а лю­ди письменні не кращі за йо­го. Ось який жах па­нує на нашій землі!…

Побожні пісні гой­да­ли Абібулі сер­це, розк­ри­ва­ли, як ча­шу, в яку ма­ла спли­ну­ти нині лас­ка Ал­ла­ха…

День відійшов. Три­вож­ний, нес­покійний, в ясній одежі і га­лас­ли­вий. Зай­шов за го­ри ра­зом із сон­цем - і ста­ло ти­хо. Спокійна, ти­ха, як бо­гомільна чер­ни­ця, з'яви­лась ніч. За­мовк­ла сіра зем­ля, здрімну­ли ха­ти, то­полі і по­ле.

Сумно, без­люд­не в свя­то­му місці - Азізі. Пишні “тюр­бе” - мав­зо­леї - самітно сіріють на полі між бу­дя­ка­ми і гру­зом, важкі, ве­ликі, бай­дужі, як ті святі та ха­ни, що спо­чи­ва­ють під ни­ми. Чор­ною ку­пою зас­нув на землі мо­нас­тир - “те­ке”, а над ним стоїть міна­рет, як білий при­вид. Не сплять лиш цвірку­ни і фон­та­ни, та кліпа очи­ма-зо­ря­ми не­бо.

Легко, мов тінь плив­ла, сту­пав по Азізі Абібу­ла. Не­мов бо­яв­ся топ­та­ти місце, по­ли­те кров'ю свя­то­го. А мо­же, до сього місця тор­ка­лась но­га Аджідер-ме­лек сул­та­на, ко­ли він, у дав­ню дав­ни­ну ще, ніс свою го­ло­ву попід пах­вою та по­ли­вав кров'ю шлях до мо­ги­ли. Ко­жен раз, ко­ли Абібу­ла ти­хи­ми но­ча­ми прос­ту­вав у те­ке на мо­лит­ву, він уяв­ляв собі лю­ди­ну без го­ло­ви, з кри­ва­вим гор­лом, а з-під пах­ви у неї ди­ви­лась на нього страш­ни­ми очи­ма відтя­та го­ло­ва.

І ко­жен раз, як і те­пер, бу­ло йо­му страш­но і се­ред тиші ка­ла­та­ло сер­це. Влас­ти­ве, се бу­ло доб­ре. Він сам вик­ли­кав ту уяву, оберігав той страх і той настрій, во­ру­шив йо­го, не­мов бо­лю­чий зуб. Він хотів, щоб ду­ша в йо­го гой­да­лась, як хиб­кий чо­вен на морі, тремтіла, як лист на вогні, щоб ста­ла про­зо­рою, лег­кою й мог­ла зли­ну­ти в не­бо. Так щи­ро він праг­нув єднан­ня з Бо­гом.

Абібула підійшов до те­ке; ще ніко­го не бу­ло. Скрізь ти­хо й тем­но.

Абібула став під то­по­лею. Че­кав. Ди­вивсь на зорі і вби­рав у се­бе таємну ти­шу свя­то­го місця. Йо­му бу­ло так доб­ре, в го­лові тро­хи кру­ти­лось, ду­ша сподіва­лась роз­кошів мо­лит­ви і тріпа­ла, як пти­ця кри­ла­ми.

Нараз від стіни відділи­лась біла фігу­ра.

- Ахшам хаір ол­сун! [19]

- Ахшам…

Те «ахшам» бра­та, ти­хе, як нічне ше­лестіння то­полі, зда­лось нез­ви­чай­ним, таємним. Дервіші по­ма­лу зби­ра­лись.

ї мо­ро­ку ночі, як із ту­ма­ну, вип­ли­ва­ли фігу­ри у дов­гих ха­ла­тах, у білих чал­мах, мов­чазні й по­важні.

- Ахшам! Ах­шам!… - ше­лестіли сло­ва, як су­хе лис­тя, й ги­ну­ли се­ред ночі.

В вікні те­ке блим­нув несмілий вог­ник.

Тихо сту­па­ючи, гор­до прой­шов у те­ке шейх, [20] ви­со­кий, пиш­но зо­дяг­не­ний. Пішов, по­ди­вив­ся і знов вер­нув до­до­му. Ні до ко­го не обізвав­ся, ніхто до нього. Він те­пер пос­тив і дав зарік мов­ча­ти.

Серед тиші чут­но бу­ло, як десь да­ле­ко то­рохтів віз.

Дервіші схо­ди­лись. Ки­да­ли сло­во-два, ти­хо, по­шеп­ки, й мовк­ли. Дзвінко дзюр­ча­ла во­да. Ви­сокі то­полі все ше­лестіли. Біліли в тем­ряві чал­ми і бо­ро­ди.

Підкотивсь до те­ке віз і став. Ко­ня­ка форк­ну­ла. Два чо­ловіки ско­чи­ли з во­за, мовч­ки підня­ли ко­жух, під яким щось стог­на­ло.

- Меджін… меджін… [21] - хтось ска­зав сти­ха.

Зняли сла­бо­го на ру­ки і по­нес­ли у те­ке. Но­ги висіли в нього безв­лад­но, як пе­ре­биті.