Лірникові думи - Руданський Степан Васильевич. Страница 14

VII

Три і штири проминуло,

П'ятий наступає,

Соломон жиє на світі

Да й, не умирає.

В, літ п'ятнадцять і шістнадцять

Виріс він, на диво.

Хто поглянув, то сказав би-

Двадцять літ пробило.

І згадав він свою неньку,

Шо хотіла вбити.

І задумав, чим не було б,

Неньці відплатити.

Лиш Давид їдного часу

Виїхав з столиці,-

Взяв товару штири вози,

Іде до цариці.

Приїжджає під ворота,

Коні випрягає,

Лиш виходить і цариця,

Купчика вітає.

Роздивилася товари:

Всі до сподобання.

Да й сам купчик молоденький

Здався б до кохання.

«Що ти хочеш за товари?» -

Цариця питає.

«Тілько дівчину на нічку»,-

Купчик відвічає.

І цариця попросила

Сутки почекати.

А тим часом йому стала

Дівку добирати.

VІІІ

От настала ніч темненька.

Постіль застелили

І на постіль на пухову

Купчика вложили.

Йде дівчина, як калина,

Серце страшно б'ється:

Хто то знає, що там буде?

Що там доведеться?

А купець лиш тілько глянув -

Каже: «Не годиться!»

Да і просить, щоб прислала

Другую цариця.

Входить друга, як та ружа,

Серце обкипає:

Хто там знає, що там буде,

Що її чекає!

Но купець собі байдуже:

Не пускає спати,

А в цариці таки просить,

Щоби дівку дати.

Щой не слала лиш цариця,

Все то не годиться.

На остаток - що робити?

Йде сама цариця.

Йде цариця, чепуриться,

Б'ються мило груди:

Вона знає, що чекає,

Що там з нею буде.

Лиш приходить - гарний купчик

Став до себе звати.

І цариця коло него

Положилась спати.

ІX

Положилася цариця

Без жадного фуку,

І купець підняв над нею

Свою праву руку.

І підняв він свою руку,

Положив на груди

І промовив: «Ой, колись-то

Грав я в сії дуди».

Потім знову синок каже

До рідної мами:

«Ой, колись-то я виходив

Через сії брами!»

Но цариця того всього

Та й не розважає;

Чи зшаліла, чи заснула,

Чи бог її знає!

От цариця захропіла,

Соломон піднявся,

Зібрав все своє, що було,

І приладнувався.

І цариця не проспиться,

Спить і тяжко дише.

А купець на стінах всюди

Діамантом пише:

«Коли мати з сином спала,

Голова жіноча-

Видить бог і видять люде -

Не варт жмені клоччя!-

Написав він і поіхав,

Куди - сам лиш знає.

Аж тут рано, до схід сонця,

Давид приїжджає.

Спить- цариця, не проспиться.

Давид походжає,

Походжає, поглядає

І письмо читає:

«Коли мати з сином спала,

Голова жіноча -

Видить бог і видять люде -

Не варт жмені клоччя!»

І забились його жили,

І ожили кості: -

Давид зразу догадався,

Хто приходив в гості.

Догадався, що ще в світі

Соломон гуляє.

І як сина відпитати -

Думоньку гадає.

«Га! - подумав,- зроблю плуга,

Плуга золотого.

Може, плугом відпитаю

Соломона свого!»

І зібрав він своє злото,

Казав збити, злити

І із того злота всього

Цілий плуг зробити.

І зібралися цигане,

Золото- стопили

І, на диво всьому світу,

З него плуг зробили.

І послав Давид по світі

Той плужок возити,

І питати, і писати,

Як будуть цінити.

І цінили того плуга,

І ціну писали:

Скрізь від тисячі червоних

Менше не давали.

От додому повертають,-

Видять: під горою

Парубок якийсь обдертий

Ходить з чередою.

І ходить він з чередою,

Чорний хліб жвакає

І череду на дорогу

З поля виганяє.

Слуги й того не минули: -

Зачали просити

Подивитись на їх плуга,

Ціну йому збити.

І прийшов він. Зачинає,

Плуга оглядати.

«Да, плуг гарний, - промовляє,-

Нічого казати.

І чересло, і полиця,

І леміш хороший.

Кого злидні їдять три дні,

Дав би купу грошей.

І як дощики, на щастя,

В маю перепадуть,

Тогді плуг йому придасться,

Й гроші не пропадуть.

А не будь дощу ні разу-

Він не варт нічого:

І не тілько хліба сего -

Сухарця цвілого!»

Записали й се ті люде

На папері свому

І поїхали, сердиті,

До самого дому.