Лірникові думи - Руданський Степан Васильевич. Страница 5

І співали, і скінчили

Пісню ту святую.

І бог каже їм принести

Чашу золатую.

І говорить: «Ви зберіться.

Ангели святії,

І стріпніте над ту чашу

Крила золотії».

І стріпнулись над ту чашу.

Бог їх посилає

На схід сонця в праву руку,

Де роса спадає.

Полетіли слуги божі,-

I їх ясні крила

Роса чиста, як діамант,

В десені [4] покрила.

І до бога прилетіли

З чистою росою,

І іще раз стрепенулись

Над чашею тою.

І зійшов бог з свого трону,

І зачав місити.

Замісив - і чоловіка

З того став ліпити.

Виліпив, зачав стругати.

Дивне боже діло!

І обстружки пригодились

На грішнеє тіло.

І дихнув господь на него,-

І він відживився.

Підняв очі свої к богу,

Щиро помолився.

І повів бог його всюди

По небеснім краю,

І заводить наостаток

До самого раю.

Серед раю йшла дорога

Меж двома садами.

Ту дорогу замикали

Дві желізних брами.

Їдна брама - на схід сонця

В небо підіймалась.

Друга вліво - на заході -

В землю опускалась.

При дорозі - два садочки,

Що вбирають очі:

Їден прямо на полудень,

Другий к полуночі.

І садок той, що к полудню,

Річка вперезала,

І місточок через річку

Брамка замикала.

А за річкою дерева

Цвіли, відцвітали,

І родили, й опадали,

Знову зацвітали.

В сім садочку на початку

Ангели спасались;

І спаслися, і на небо

Вище підійнялись.

Тут Адам і Єва їли

Золотії груші.

(І тепер туда відходять

Праведнії душі).

Да й у другім у садочку,

Що на полуночі,

Досита було усього,

Чого серце хоче.

Тілько пахнуло від него

Не добром - бідою:

Кругом него так і лилось

Полум'я рікою.

І привів господь Адама,

Ходить, походжає,

І як жити він повинен -

Його научає.

Повернули в праву руку,

Перейшли місточок:

Відімкнулась перед ними

Брамка у садочок.

І в садочку бог зриває

Грушку золотую,

Дав Адаму половинку,

А собі другую.

І промовив: «З сего часу

Я буду з тобою,

Як сії дві половинки

Були меж собою».

Да і вийшли з того саду,

Пішли до другого;

Розділилось на дві часті

Полум'я пред богом.

Походили й там доволі.

То був сад ще кращий;

Но хто тілько їв із него,

Був навік пропащий.

І сказав господь Адаму,

Щоб остерігався,

І Адам в тім перед богом

Клятвою заклявся.

І по клятві розійшлися.

Бог пішов до неба,

А Адам пішов шукати,

Чого серцю треба.

XII

І ходив Адам по раю,

Всюди находився

І в шовковії травиці

Спати положився.

Сонце в захід закотилось,

Спить і не блищиться,

І заснуло все навколо -

Адаму не спиться!

Йому душно; йде до річки,

На берег сідає,

Схилив голову на руку

І думу гадає.

І просидів так до ранку,

День зазолотився.

Адам сидить коло річки,

Аж бог появився.

«Що, Адаме, так сумуєш? -

Каже бог до него.-

Чого тобі недостало

Ще до того всего?»,

Адам глянув, поклонився

І говорить: «Боже!

Що йно тілько ти содіяв.

Все то мені гоже.

Но я тужу, і сумую,

І в раю журюся:

Я їден тут як той палець,

Де не повернуся».

XIII

«Не журися! - бог говорить,-

Будеш друга мати:

Взавтра вийди до схід сонця

Руки умивати.

Вмочи в росу малий палець

І тріпни рукою,

Лиш павідворіт не тріпай,

А перед собою».

І з сим словом віддалився,

А Адам став ждати,

Коли час йому наступить

Руки умивати.

І от нічка проминула,

Ранок наступає,

І він, бідний, чи забувся,

Чи бог його зщає:

Як помочив усі пальці

Ранньою росою.

Так навідворіт і тріпнув

Цілою рукою!

І з'явилось п'ять чортяків.

Адам - утікати.

А вони давай всі разом

Пазури мачати.

І мачають, і махають

Обома руками,-

Другі родяться чортяки,

Роблять теє ж саме.

І робота не кінчалась,

І роси ставало,-

І намножилось чортяків -

Аж небо тріщало!

вернуться

- Десені - узори.