Лірникові думи - Руданський Степан Васильевич. Страница 7

XIX

Сонце встало, засіяло,

Єва пробудилась,

Пішла, стала під-рікою,

Як годиться, вмилась.

Вмилась, перейшла місточок,

Вийшла на дорогу

І ходила меж садами,

І молилась богу.

І поглянула наліво,

Де вогонь палився:

Цілий сад там в золотії

Яблучка облився.

Стала думати-гадати,

Як би їх достати,-

Коли слухає: до неї

Хтось почав казати:

«Не журися, молодице!

Хто устане зрання,

Тому з саду можна дати

Яблук на снідання!»

І до неї пара яблук

Золотих скотилась.-

Єва взяла, скуштувала -

Ніби похмелилась.

Тут і муж десь показався,

З нею поділився.

Розжували і ковтають,

Аж бог появився.

Ніщо діяти! ковтати!

Єві теє вдалось.

А Адаму в самім горлі

Яблуко осталось.

І про теє, що осталось,

Люде добре знають,

Бо всі мають знак на горлі,

Лиш жінки не мають.

Согрішив Адам невинний,

Єва согрішила,

Но всему змія виною:

Змія підкусила.

І вона ще була в раю,

Як господь з'явився,

І на нюю, на лукаву,

Перший гнів ізлився.

Кругом саду із канави

Полум'я піднялось,

Підійнялось і, як море,

По саду розлялось.

І зайнявся сад нещасний,

І не угасає,

І вогонь, той мир хрещений

Пеклом називає ...

Там навік змія палиться

І палитись буде,

І із нею всі чортяки

І грішнії люде.

Незабаром відімкнулась

І північна брама,

І промовив бог до Єви -

Єви і Адама:

«А ви, люде, не хотіли

В раю шануватись:

Тепер мусите сльозами

Хліба дороблятись».

І дає господь насіння,

Заступ, дві лопати,

І зачав Адама й Єву

З раю виганяти.

Вийшли з раю бідні люде

І сльозами вмились:

Вони чули, як за ними

Брами зачинились.

XXI

Виміняв за шило швайку!

Нічого діяти,-

Давай заступ і лопату,

Треба працювати!

І працює, і горює

Адам серед поля,

Та не просить, щоби в поміч

Стала божа воля.

А диявол тому й радий:

Що Адам скопає-

То він за ніч вверх травою

Поперевертає.

І працює, і горює,

А все зиску мало.

Далі видить: кепське діло!

Силоньки не стало.

Болять крижі, болять руки,

Голова не може,-

I сказав він, іздихнувши:

«Поможи мні, боже!»

І поміг господь небесний

Поле іскопати.

І узяв Адам насіння,

І став засівати.

І засіяв, і волочить,

Із-під шкури пнеться.

А чорт ззаду на бороні

Сидить та сміється.

Аж тихенько з обротею

Ангел появився:

Схватив чорта - і в минуті

З него кінь зробився.

І запріг Адам коняку,

І став волочити,

І за роміч за велику

Господа хвалити.

XXII

От уже Адам із Євой

Кілька літ прожили,

Позабули свої жалі,

Землю полюбили.

А тим часом дав бог діти,

Сини хліб збирали,

Дочки вдома коло мами

Шили, вишивали,

Тілько жити, поживати

Та богу молитись.

Аж тут раптом на Адама

Тра біді звалитись!

Була осінь, і зачали

Дощики спадати,

І поїхали два сина

Сіно забирати.

І зачали меж собою

Очередуватись;

Кому сіно подавати,

А кому остатись.

І сварилися, і бились,

Далі вила взяли

І в півночі помеж очі

Вилами совали.

І брат брата взяв на вила...

Ллється кров рікою!

І господь підняв їх внебо

Правою рукою.

І місяцем стали браття,

І пішли по небу,

І ще досі в небі світять

Людям на потребу.

І тепер на місяць гляньте:

(Дивна божа сила!)

На нім видно як два брати

Взялися за вила.