Доки сонце зійде, роса очі виїсть - Кропивницький Марко Лукич. Страница 14

Горнов. І як ви не всте­рег­ли її тоді, як уве­ли з подвір'я в ха­ту?

Завада. Ба­чи­те, я пішов до пи­са­ря, щоб той де­що по­шеп­тав ко­ло неї. Вер­нувсь до­до­му, аж див­люсь - її вже в хаті не­ма. Ки­нув­ся по сусідах, по сад­ках та вгоро­дах! Шу­кав, шу­кав!.. Вже й на світ поб­ла­гос­ло­ви­лось, а її не­ма, як у во­ду впа­ла. Та вже як зовсім роз­виднілось, знай­шов її аж на греблі, біля ро­зо­ре­но­го мли­на.

Горнов. Це ось що за се­лом?

Завада. Еге ж!

Горнов (убік). Там во­на вос­таннє ба­чи­лась з Бо­ри­сом.

Завада. Прий­шов я ту­ди, див­люсь, аж во­на ле­жить мов мерт­ва. Далі розп­лю­щи­ла очі. Став я до інеї про­мов­ля­ти - мов­чить, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ла. Потім по­чав я гу­ка­ти!.. Тут, хва­ли­ти бо­га, на­го­див­ся Сте­пан, і вже вдвох лед­ве-лед­ве до­ве­ли її до ха­ти. Як по­ло­жи­ли ми її на ліжку, так во­на по­ча­ла ба­ла­ка­ти; але щось та­ке нісенітне, що й ку­пи не дер­житься. А зго­дом зас­ну­ла.

Горнов. І не про­ки­да­лась во­на?

Завада. Ба ні, че­рез не­дов­гий час знов щось за­го­во­ри­ла, тілько, ма­буть, крізь сон, бо очі її бу­ли зап­лю­щені.

Горнов. А що во­на та­ке го­во­ри­ла, як ско­ро ви її вве­ли в ха­ту?

Завада. Все кли­ка­ла па­ни­ча! А потім по­чав я її пи­та­ти, ку­ди во­на хо­ди­ла. Во­на й од­мо­ви­ла: "Хо­ди­ла - ка­же,- най­ма­ти лю­дей, щоб яму ви­ко­па­ли. Гро­шей,- ка­же,- не бу­ло, я їм да­ла зо­ло­тий перс­тень!" У неї і справді був зо­ло­тий перс­тень на руці, пев­но, па­ничів, а те­пер не­ма.

Горнов. Див­но! Чо­му ж ви учо­ра не да­ли звістки Бо­ри­сові, що та­ке скоїлось?

Завада. Чуд­но ви міркуєте! Як би та­ки я поліз у хо­ро­ми оповіща­ти про своє ли­хо?

Горнов (по­мов­чав). Пев­но, во­на дов­го ле­жа­ла на греблі, а там вог­ко, свіже повітря від річки, ну й прос­ту­ди­лась. (Прик­ла­да ру­ку їй до го­ло­ви). Ач, який жар па­лить!..

Ті ж і Бо­рис.

Борис (вхо­дить). Де во­на? Що з нею, з моєю лю­бою?..

Горнов (зу­пи­ня йо­го). Тих­ше, бо­га ра­ди, тих­ше! Во­на спить, ти її мо­жеш спо­ло­ха­ти.

Борис (ла­має ру­ки). О, я не­щас­ний, без­та­лан­ний! О, я без­ха­рак­тер­ний чо­ловік! (До Гор­но­ва). Ря­туй, ря­туй її, бра­те!

Завада. Я не мав си­ли звер­ну­ти її во­лю з то­го манійно­го шля­ху, усіяно­го тер­ном ко­лю­чим, камінням гост­рим… Бо я без міри її лю­бив! (Ти­хо пла­че).

Борис. Батьку, батьку! Не вра­жай ти мо­го сер­ця твоїми ти­хо-сум­ни­ми до­ко­ра­ми. Чи не на­ва­жив­ся ти хвас­та­ти пе­ре­до мною своїм го­рем, хвас­та­ти, що вмієш щох­ви­ли­ни ви­да­вить із ста­рих очей крап­лю со­ло­ної во­ди? Що твоє го­ре про­ти мо­го? Що твої сльози про­ти моїх сліз? Зваж моє го­ре з своїм. Зваж мій вік з своїм і зітри мерщій ро­су з твоїх очей! Ти вже од­жив своє і однією но­гою стоїш у труні, а я пов­ний не­ру­ше­них мо­ло­дих сил!.. Ти був щас­ли­вий де­сят­ки годів, а пе­ре­до мною тілько за­ми­готів во­гоньок то­го щас­тя!.. А я летів ор­лом, бист­рим вітром буй­ним до мо­го щас­тя і тілько що наб­ли­зив­ся до нього, як во­но по­чи­на вже гас­ну­ти!. Моє го­ре - пек­ло па­ла­юче!

Горнов. Ра­див тобі пильну­ва­ти то­го вог­ню, бо він тілько раз з'являється нам на віку.

Оксана (крізь сон). Бо­рис!..

Горнов. Во­на те­бе кли­че!

Борис (ки­нув­ся до неї). Бо­же, свя­те не­бо і зем­ля! Во­на ме­не кли­че! Я тут, я біля те­бе, моя Ок­са­ноч­ко!

Оксана (крізь сон). Перс­тень, це йо­го… Більш нічо­го не­ма, це все… не ля­кай­те… (За­мовк­ла).

Борис. Во­на маріє, і в марінні її ду­ша жи­ве мною! О світе мій!..

Оксана. Яка хо­лод­на зем­ля!.. Пустіть, пустіть ме­не… За що ви на­до мною зну­щаєтесь?.. Пос­ва­тав­ся? Тек­ле, що я тобі за­подіяла? Бо­рис їде, чом же не вітається?.. Спа­сибі вам, пані… Пустіть, пустіть ме­не!.. (Замовк­ла).

Борис. Що з нею ста­ло­ся? Во­на мов не­жи­ва…

Гор­нов. При­па­док, кри­зис!

Завада. До­неч­ко, до­неч­ко! Не по­ки­дай же ме­не, ста­ро­го, по­хи­ло­го!

Борис. Ох, сер­це моє, ро­зум мій кри­гою за­мер­зає… Ту­ма­ном зас­ти­лається!.. Ні, не мож­на то­му ста­ти­ся, щоб во­на по­мер­ла! Не вірю я, не вірю!.. Бог спра­вед­ли­вий, за що ж та­ка ка­ра? (Упав на коліна біля ліжка, ти­хо про­мов­ляє). Ніко­ли я не бла­гав нічо­го Нез­бутнього. Всі ду­ми, всі мої по­мис­ли я за­хи­ляв до чес­ної праці, до чес­но­го жит­тя! О бо­же ми­лий! Дай же жит­тя, хва­ли­ти те­бе і прос­лав­ля­ти твою ми­лость. (При­пав ли­цем до рук).

Ті ж і Мак­сим.

Максим. Та що це у вас та­ке, не­хай бог бо­ро­не, тра­пи­лось? А мені і ка­жуть лю­ди, що у Ан­то­на щось не­пев­не скоїлось, та я не пой­няв віри.

Завада. Ка­рає нас гос­подь за гріхи наші.

Борис. Про­па­щий я, про­па­щий!

Максим. Гріх вам, гріх, па­ни­чу, так вби­ваться! Не лю­ди її одійма­ють у вас, а бог ми­ло­серд­ний! Бог дав їй жит­тя, бог і бе­ре. Він один влас­ти­вець над на­ми, і ми не по­винні ремст­ву­ва­ти на йо­го свя­ту во­лю.

Борис. Не ремст­вую я, а оче­ви­дяч­ки за­ги­баю!..

Максим. А по­дивіться, па­ни­чу, на нас, сліпих лю­дей, та пос­пи­тай­те,- яко­го го­ря ми не пе­ре­бу­ли? На на­ших очах лю­ди одійма­ли дівчи­ну од ми­ло­го і на йо­го очах її без­чес­ти­ли; на на­ших очах бра­ли мо­ло­ду з-під вінця і ве­ли в хо­ро­ми на без­чес­тя, а потім… (Мах­нув ру­кою). От­же ми усе те пе­ре­жи­ли, пам'ята­ючи, що є бог ми­ло­серд­ний на небі, кот­ро­го заміри нам не відомі. А чи дав­но, па­ни­чу, ви пох­ва­ля­ли­ся здо­ла­ти на­шу му­жицьку ва­го­ту і пра­цю? Та чи вам же, па­ни­чу, бо­роться з ти­ми жит­тя­ми?

Оксана (ти­хо). Хто по­мер? Бо­рис…

Борис. Моя зо­ре, мій раю!.. Ок­са­но, Ок­са­ноч­ко, прос­ти ме­не!.. Чо­го ж ти так пильно ди­виш­ся на ме­не?.. Це ж я, твій лю­бий, твій суд­же­ний!

Оксана. "Твій лю­бий, твій суд­же­ний!" Ля­гай мерщій в до­мо­ви­ну!

Борис. Де ти, сер­денько, ба­чиш до­мо­ви­ну?..

Оксана. Дай я поцілую твої очі! (До йо­го при­див­ляється). Який страш­ний пог­ляд!.. Мерт­во­го з гро­ба не вер­та­ють! Хоч од­ну іскру жа­лю… Не тре­ба гро­шей… на подзвіння… Чо­го ж си­чиш на ме­не? Пані, га­ди­на… пов­зе во­на… пов­зе до ме­не!.. За­хо­вай­те ме­не!.. Пов­зе, впи­вається в моє сер­це… Геть, геть!.. Одірвіть, одірвіть її… (Уми­рає).

Борис. Що це з нею? Ок­са­но, Ок­са­ноч­ко!.. Ні, во­на не вмер­ла!.. Стиг­нуть очі, хо­ло­нуть ру­ки, сер­це не б'ється! Ок­са­но!.. Во­на мерт­ва!.. Страш­но, страш­но!.. Дивіться, во­на вко­ряє ме­не своїм пог­ля­дом. (Одска­кує від неї). Ря­туй­те, ря­туй­те!..

Горнов. Дру­же, пок­лич на поміч ро­зум і по­ко­рись йо­го силі!

Завада. До­неч­ко, до­неч­ко, на ко­го ж ти ме­не по­ки­ну­ла?! (Ри­да).

Ті ж і Сте­пан.

Степан (вбіга). Ок­са­но, Ок­са­но! Я помс­тив­ся за те­бе! Оци­ми влас­ни­ми ру­ка­ми я роз­дер па­ще­ку Теклі, отій лютій га­дині!..

Максим. Не чує вже Ок­са­на твоєї звістки!..

Завіса