Де зерно, там і полова - Кропивницький Марко Лукич. Страница 7

Зінька (ви­хо­дя­чи з бо­ко­вих две­рей). Він тут? Не мо­жу йо­го ба­чи­ти!.. (Хо­че вер­ну­ти­ся).

Роман. Зінько! Ти всі праз­ни­ки об­ми­наєш ме­не, об­мов­чуєш!..

Зінька. Перш ти об­ми­нав ме­не та об­мов­чу­вав, а те­пер моя чер­га! Ніби це тобі не од­на­ко­во?

Роман. Хотів би я по­ба­ла­ка­ти з то­бою по сер­цю.

Зінька. Еге ж… Як з сест­рою?

Роман. Не ремст­вуй, Зінько!

Зінька. Не ремст­вую ані кри­хот­ки ані ка­пе­линоч­ки,- бай­ду­же! Дійшло вже до бай­ду­жо­го!..

Роман. Нам слід по­ба­ла­ка­ти без пе­ре­сер­дя!

Зінька. Та так же ж!..

Роман. По­ба­ла­кай­мо щи­ро?

Зінька. Ми­ну­ло­ся!

Роман. Я, яким був, та­ким і зос­тав­ся.

Зінька. Ти не та­ким зда­вав­ся!..

Роман. Про це ж ми й му­си­мо спокійно, без су­пе­реч­ки, без уразів помірку­ва­ти. Здійми ти з ме­не той гріх, кот­рий, мов нев­си­пу­чий во­рог, спо­тан­ня, підповз до нас і став меж на­ми з но­жем; ска­жи ж, що й ти вин­на. Відсах­не­мо ж йо­го від се­бе, щоб не зос­та­ло­ся ані іскор­ки, кот­ра зго­дом роз­жевріла­ся б… За­бу­де­мо йо­го…

Зінька. Чо­го ти так тур­буєшся? Ка­жу ж тобі - бай­ду­же?! Чи, мо­же, я не втрап­лю за твоєю дум­кою? За­мо­ро­че­но ме­не, за­ду­ре­но! Од­не ба­чу, що про­па­ща я навік!..

Роман. А, бо­же мій!..

Зінька. Навіщо ти що­ра­зу обс­та­вав за ме­не, навіщо впу­ту­вав­ся про­меж нас?.. Чо­ловік і жо­на - од­на са­та­на!.. Не­хай би Сам­рось убив ме­не!.. Скільки разів хотіла я стра­ти­ти се­бе, на­ва­жа­ла­ся шуг­ну­ти в опо­лон­ку, під лід, к чор­там на ви­рин­ки!.. Щас­ли­ва б бу­ла!.. Ти зу­пи­няв ме­не, бла­гав - навіщо?

Роман. А навіщо, навіщо! Лег­ко хіба бу­ло ди­ви­ти­ся на твоє го­рю­ван­ня?

Зінька. За­те ж те­пер ме­не зовсім зас­по­коїв!.. Як же мені те­пер лег­ко, як лю­бо!.. (Кла­няється). Спа­сибі ж тобі, бра­ти­ку, за твою при­хильність, за твою обо­ро­ну і щирість!.. Сер­ця не чую від твоєї щи­рості!.. Учо­ра ки­ну­ла­ся на ме­не ря­ба ко­ро­ва і ма­ло-ма­ло не роз­па­на­ха­ла ме­не, та де не взяв­ся Сірко та й за­гав­кав на неї і одігнав… Чи не побігти мені оце й до Сірка та за­ра­зом і йо­му вкло­ни­ти­ся?

Роман. А навіщо я сю­ди прий­шов? Меж чу­жи­ми тре­ба бу­ло довіку зос­та­ва­ти­ся. За­хотіло­ся дих­ну­ти повітрям рідних нив, гля­ну­ти на рідну осе­лю, спо­чи­ти під рідною стріхою!..

Зінька. Бо­дай же те­бе, бра­ти­ку, по­би­ла ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва!

Роман. Бо­дай!.. Ко­ли я так тяж­ко ви­нен, ко­ли моїй про­вині не­ма по­ку­ти, бо­дай грім убив ме­не, в зем­лю ввігнав!..

Зінька. Не нак­ли­кай - не вб'є і не вго­не!.. Тобі жи­ти та бо­га хва­ли­ти, а мені жи­вотіти!.. Гріх? Со­ром?

Роман. Ко­ли б я ко­хав те­бе, тоді не по­бо­яв­ся б і гріха! Ти знаєш, що я здав­на, ско­ро прий­шов сю­ди, по­ко­хав дру­гу, і про це я тобі не раз ка­зав… Ось де той гріх і со­ром!.. Бог ме­не су­див би, а бу­ла б ти не Сам­росе­вою, а моєю! Не це зу­пи­ня ме­не, ти са­ма ба­чиш!

Зінька. Що ж во­на - кра­ща за ме­не?

Ро­ман. Про те сер­цеві віда­ти, а більш ніко­му! Ми з то­бою обоє винні, бо ми лю­де; а су­ди­ти­ме нас бог! Ска­жи, що ти не грішна?

Зінька (по­ка­ча­ла го­ло­вою). Бог з то­бою! Ко­ли не до мислі тобі, що ж?.. Не ви­ную те­бе, ні!.. Са­ма вин­на!.. Са­ма вин­на!.. (Чу­ло).

О, ко­ли б у цю хви­лю хто роз­ча­вив оцю ска­же­ну голівоньку!..

Роман. Сест­ро, го­луб­ко, зас­по­кой­ся!

Зінька. Мов­чи! Не ба­ла­кай зо мною улес­ли­во, ті речі пе­чуть ме­не, ят­рять!.. Я са­ма, са­ма роз­маю своє ли­хо!.. А не змо­жу-за­ги­ну! Все ми­неться, все за­ше­ретується, як річка від мо­ро­зу…

Ті ж і Ган­на.

Ганна (з ди­ти­ною на руці ввіхо­дить з се­ре­ду­щих две­рей). Хрис­тос воск­рес! З праз­ни­ком та з про­во­да­ми!..

Роман. Воісти­ну! Ли­бонь, под­ру­га Зіньчи­на?

Ганна. Бу­ла ко­лись нею…

Зінька. І завж­ди…

Роман. Про­си­мо сіда­ти. Спа­сибі, що завіта­ли… Я не бу­ду за­ва­жа­ти вашій роз­мові…

Ганна. На­ша роз­мо­ва - як по­ло­ва: не чіпай - ле­жить, дмух­ни - ле­тить!..

Роман пішов.

Забігла до те­бе не на дов­гий час, до­ки там чо­ловік напоє ху­до­бу… Іде­мо оце у яр­ма­рок, дум­ка, щоб на ніч і до­до­му, бо двоє ви­лупків зос­та­ло­ся, а оцього (усміха­ючись, по­ка­зує на ди­ти­ну) взя­ли з со­бою. Хотіли завт­ра їха­ти, так завт­ра ж по­неділок, важ­кий день.

Зінька. Еге ж…

Ганна (ди­виться на неї). Пла­ка­ла, чи що? Ніби ду­же стур­бо­ва­на!.. Мо­же, я, як той та­та­рин, не в час?

Зінька. Як?.. Не ви­га­дуй, я ра­да… Мо­же, поснідаєш?

Ганна. Спа­сибі! До­ма посніда­ли. (Сіла). Ве­де­мо оце де­що з худібки у яр­ма­рок; дум­ка кой-що про­да­ти або заміня­ти. Іде­мо повз ваш хутір…

Зінька. Бо­дай він згорів. Щоб по­же­жею по­ня­ло, щоб вих­ром зме­ло!..

Ганна. Дійшло до сер­ця? Я й ка­жу своєму пох­нюпі: чи не забігти мені до Зіньки та одвіда­ти? Ко­лись, ка­жу, то­ва­ри­шу­ва­ли, як ще я слу­жи­ла у най­мах у її опіку­на; і на ве­чор­ниці вкупі хо­ди­ли…

Зінька. Не­дов­го хо­ди­ли!

Ганна. Чи тобі бу­ло хоч шістнад­цять год, як заміж ішла?

Зінька. Не знаю!..

Ганна. Ма­буть, не бу­ло. Я вже бу­ла дівкою до­хожа­лою, а ти зовсім бу­ла ди­ти­ною… Ра­но зав'яза­ли світ. Дос­те­мен­но, як у тій пісні ка­же:

Сім год про­жи­ти у пеклі - не по­ле пе­рей­ти. За та­кий час гир­жа залізо з'їсть!..

Зінька. Ка­жуть, як сім год лю­ди­на не говіє, то ста­не чор­тя­кою; а я сім год меж чор­та­ми жи­ву!

Ганна. Але ж і змарніла ти!

Зінька. Чи в'яне квітка під ро­сою на сонці? Чи змарніла б, ко­ли б не го­ре?

Ганна. Су­шить во­но, в'ялить!..

З дру­гої ха­ти чут­но спів і скрип­ку.

Весело у вас! Гос­тей налізло, мов до при­час­тя: по­во­зок та хур­гонів пов­не подвір'я… Ма­буть, все значні лю­де?

Зінька. Є усякі… Цур їм!

Ганна. Як же твої праз­ни­ки ми­ну­ли?

Зінька. Слізьми роз­говіла­ся, слізьми й за­говіюся.

Ганна. Знаю, знаю по собі!

Зінька. Не знаєш, Га­лю, не знаєш! Не те, що ти ду­маєш, зовсім не те!.. Що чо­ловік по­невіряється, що свек­ру­ха гри­зе, хіба то ве­ли­ке го­ре? Та­ке го­ре, як ли­ху сла­ву, ру­кав­цем роз­маю!…

Ганна. Та… Нак­ли­кай та­ла­ну, а без­та­лан­ня й са­мо те­бе зди­ба! Що ж тра­пи­ло­ся, роз­ка­жи.

Зінька. Нев­же ж ти, Га­лю, не бе­реш навз­до­гад? Нарізнь пішли наші дум­ки… Не ви­ную йо­го, а все ж бо­ля­че!

Ганна. Про ко­го ж це ти?

Зінька. За­раз ти йо­го ба­чи­ла.

Ганна. Зіню!.. (Ди­виться їй у вічі). Нев­же ти по­ко­ха­ла Ро­ма­на?

Зінька. Ц-с! Не на­га­дуй, бо­ля­че!..

Ганна. Так… Так я й впо­ва­ла! Та й як же ж інак­ше? Жи­ла ти тут, мов у до­мо­вині, сім год пресвітлої го­ди­ни не ба­чи­ла; а з'явив­ся Ро­ман і, мов зіроч­ка, освітив тем­ну яму… Скільки не плющ очей, а все кортіти­ме те­бе спог­ля­ну­ти на зіроч­ку яс­ну!.. І він те­бе ко­ха?