Сава Чалий - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 3

Всі (тяж­ко зітха­ючи). Го­ре в світі, го­ре в світі!

Чалий. Од­ведіть їх хто у пер­шу ха­ту, не­хай да­дуть при­ту­лок, а завт­ра я спро­ва­дю їх у Ле­бе­дин,- не­хай там мо­ля­ться за нас.

Медвідь. Про­ве­ди їх, Паньку, до ме­не.

Панько. Ходім.

1-а і 2-а мо­ло­диці. Спа­сибі, добрі лю­де, за лас­ку. (Ви­хо­дять.)

Ті ж, без Панька і мо­ло­диць.

Медвідь. Ну, па­не Са­во, будь на­шим ота­ма­ном. По­радь, по­ря­туй, по­ки ще й нас не повіша­ли та не по­па­ли­ли.

Всі. Зас­ту­пись!

Чалий. Аби слу­ха­ли.

Медвідь. Що ти зве­лиш, все зро­би­мо.

Всі. Все, при­ка­зуй!

Чалий. Га­разд. Тілько пер­ше всього ви знать по­винні й наші ду­ми, і наші си­ли, щоб зва­жить все, на що йде­те, та щоб не ремст­ву­ва­ли потім, ко­ли нам бу­де не­уда­ча, бо жда­ти всього тре­ба…

Всі. Слу­хаєм, слу­хаєм!

Чалий. У Чорнім лісі, в яру гли­бокім, в гу­ща­вині такій, що тілько вуж пролізе, ми ко­шем ота­шу­ва­лись. По­зад ко­ша гли­бо­кеє про­вал­ля, а спе­ре­ду і з двох боків ро­ви гли­бокі по­ко­па­ли і, по­ру­бав­ши столітнії ду­би, один на од­но­го зва­ли­ли. Війська маєм ми всього двісті чо­ловік і од­ну гар­ма­ту. Це наші си­ли, це наш за­мок, ку­ди в при­годі ми мо­жем за­хо­ва­тись! У цьому місці не то що пан По­тоцький, а всі ук­ра­ї­н­ські па­ни не­хай збе­руться, нас не до­бу­дуть, аби харчі бу­ли.

Грива. Я прис­таю до ва­шо­го ко­ша! І, по­ки смерть ме­не не ско­сить, ко­си­ти бу­ду сам!

Медвідь. І я прис­та­ну.

Чалий. Те­пер, ко­ли ви знаєте, які в нас си­ли, пос­лу­хай­те і наші ду­ми.

Всі. Слу­хаєм, слу­хаєм. (Слу­ха­ють, ви­тяг­нув­ши го­ло­ви.)

Чалий. Я всю Ук­раїну об'їздив і сер­цем всім пе­ре­ко­нав­ся, що жи­ти тут не­має си­ли: отак, як вам, отак, як цим не­ми­ровським ба­бам, отак усю­ди всім! Па­ни з жи­да­ми, вірни­ми своїми слу­га­ми, укупі зну­ща­ються над всім поспільством і зно­ву зне­ва­жа­ють віру пра­вос­лав­ну, за­во­дя­чи скрізь унію свою. Не­має ин­чо­го ря­тун­ку: ста­ру Ук­раїну по­ки­нуть тре­ба всім і зас­ну­ва­ти но­ву на вільних ко­зацьких сте­пах біля Лу­гу Ве­ли­ко­го, за по­ро­га­ми по­над Дніпром. Не­хай зос­та­нуться мос­тивії па­ни самі в своїх маєтнос­тях ве­ли­ких і ню­ха­ють ті вес­няні квітки, за котрі пан­щи­ну ро­би­ти зас­тав­ля­ють! Скажіть же всі, чи згодні ви зі мною?

Всі. Зго­да, зго­да!

Медвідь. Ве­ди нас, Са­во, ку­ди знаєш.

Всі. Всі піде­мо.

Грива. З то­бою, Са­во, і на смерть не страш­но.

Гаврило. Як уми­рать, то й уми­рать.

1-й чо­ловік. Та­ке трик­ля­теє жит­тя, що жал­ку­вать йо­го не варт.

Медвідь. Ми всі на­ва­жи­лись уже тікать; та тілько як же во­но бу­де, ко­ли не пус­тять, ко­ли з путі знов за чуп­ри­ни всіх нас при­ве­дуть на­зад?

Всі. Еге… як же во­но бу­де?

Чалий. Завт­ра всі будьте го­тові по­ки­ну­ти се­ло. Уля­го­ма, ко­ли в дворі по­га­сять світло, ми за­па­лим оцю ха­ту. Це бу­де гас­ло. Ру­шай­те всі тоді з ху­до­бою, жінка­ми й дітьми до на­шо­го ко­ша, до­ро­гу вам по­ка­жуть; ми ж на­па­дем на двір і ра­зом з тим підпа­лим всю осе­лю. Нічна до­ба, по­же­жа, па­ль­ба з муш­кетів і гар­ма­ти пе­ре­ля­ка­ють так усіх панів і слуг їх вірних, що во­ни, мов вівці, оч­маріють і всі розбі­жа­ться врозтіч!..

Вбігає Ми­ки­та. Ті ж і Ми­ки­та.

Микита. Ой па­ни-брат­тя, страш­но й роз­ка­зу­вать, не то ди­ви­ти­ся, що за­раз ро­биться в дворі… Всі. А що там?

Микита. Зігна­ли все се­ло до дво­ру.

Чалий. Ну?

Микита. Все дво­ри­ще освіче­но смо­ля­ни­ми боч­ка­ми. Во­ло­хи ста­ли у дві ла­ви, а поміж лав стоїть на­род. По­зад лю­дей во­ло­хи кінні, і, на­хи­лив­ши гострі спи­си до лю­дей, на них всі нас­ту­па­ють. На­род іде по лаві, а тут во­ло­хи з двох боків б'ють всіх по чім по­па­ло ба­то­га­ми! Ко­ли дійдуть всі до кінця ла­ви, то знов же­нуть лю­дей в дру­гий кінець і зно­ву б'ють всіх ба­то­га­ми… Ґвалт стоїть стра­шен­ний. Ста­рий Хар­ко ле­жить вже мерт­вий!

Медвідь. Прок­ляті! Прок­ляті! Батька вби­ли… (Хва­тає се­бе за во­лос­ся.)

Всі. О-о-о!

Микита. На ґанку сам си­дить По­тоцький, і на йо­го очах во­ло­хи роб­лять осу­до­висько з жінка­ми і дівка­ми!

Всі. Ве­ди нас, Са­во!

Медвідь. З дрюч­ка­ми, з ко­са­ми - ми бу­дем бо­ро­ни­ти рідних!

Всі. Пом­ре­мо всі ра­зом!

Медвідь. За­па­лим за­раз все се­ло і двір.

Всі. За­па­ли­мо! Са­во, ве­ди нас!

Чалий. Не мо­жу я на стра­ту всіх вес­ти вас бе­зо­руж­них! Я сам трем­тю увесь від зло­би, а му­шу здер­жу­вать се­бе!.. Он як озвірю­ють наші сер­ця! Та кра­ще жить з вов­ка­ми в лісі, аніж з мос­ти­ви­ми па­на­ми на сло­бо­дах!

Ті ж і Гнат.

Гнат (на ньому курт­ка і шта­ни з те­ля­чої шку­ри, на но­гах пос­то­ли, со­роч­ка об­мо­че­на в дьоготь; при боці шаб­ля, в ру­ках муш­кет). Са­ва тут?

Чалий. Тут! Все знаю, бра­те, я і стою, як лев, при­ко­ва­ний на лан­цюзі; без­сил­ля гнітить ду­шу, а злість і помс­та па­лять сер­це!

Гнат. І злість, і помс­ту ми за­раз вдо­вольним! От слу­хай. Як тільки за­па­ли­ли смо­ляні боч­ки і по­ча­ли згну­ща­тись над людьми во­ло­хи, ми в мить од­ну усі боч­ки ки­ре­ями нак­ри­ли, і во­ни по­гас­ли. На дворі тем­но ста­ло так, мов хуст­кою всім очі зав'яза­ло. Во­ло­хи оч­маріли і всі сто­яли не­ру­хо­мо; а ми тим ча­сом ко­ням їх, що у ко­нов'язі сто­яли, роз­по­рю­ва­ли жи­во­ти. Не вспіли ще до ро­зу­му прий­ти во­ло­хи, як крик­ну­ли стра­шен­но ми: "Са­ва Ча­лий!" Во­ло­хи ки­ну­лись тоді до ко­ней. Ми плю­ну­ли їм в вічі з де­ся­ти муш­ке­тів і по­нес­лись на своїх ко­нях в степ!

Чалий. Ор­ле мій, бра­те мій. (Обніма Гна­та.)

Гнат. Те­пер же от що: тікай­те всі до хат своїх.

Всі. Ведіть нас на во­лохів!

Чалий. Ідіть, прив­чай­тесь слу­хать!

Виходять.

Медвідь (на ви­ході). Ой го­рить ду­ша! (Вий­шов.)

Грива. Ех, жаль, що тут не­має хоч по­га­ненької якої шка­пи, вже б я від вас теж не відстав, а ко­са у ме­не доб­ра й до­в­га. (Вий­шов.)

Сава і Гнат.

Гнат. Ко­ли по­го­ня бу­де, во­ни розділяться на три шмат­ки. Своїх пос­та­вив я в за­са­ду. Ми ки­не­мось на них з обох боків і зза­ду, пальнув­ши пер­ше із муш­кетів; про­чис­ти­мо ря­ди шаб­ля­ми, а потім всі урозтіч!

Чалий. А коні наші де?

Гнат. Тут, біля ду­ба, у яру.

Вбіга Медвідь.

Медвідь. Ле­тять во­ло­хи мов ска­жені, і шлях освічу­ють ве­р­хові смо­ля­ни­ми лих­та­ря­ми.

Гнат. Від та­ко­го світла да­ле­ко не по­ба­чиш! Ходім! По­ки во­ни піднімуться на го­ру, ми яром бу­дем біля на­ших!

Чалий. О, ко­ли б я мав те­пер сто рук і в кожній зміг три­ма­ти де­сять ша­бель, щоб зап­ла­тить гор­дині і по­ка­рать її пи­ху, то і тоді б, здається, ще не вдо­вольнивсь. Ну, бра­те, або до­ма не бу­ти, або сла­ви до­бу­ти!

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Палац. По піднят­тю завіси на сцені пус­то.

Входить Шми­гельський, за ним Жезніцький.

Жезніцький. Ха! То па­ну так здається; я ж за­пев­няю, що но­вий цей ва­та­жок єсть справжній Са­ва Ча­лий.