Сава Чалий - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 5

Потоцький. Ну! Оригіна­ли сер­диться не ма­ють пра­ва, ко­ли до їх хи­мер при­хильні і слу­ха­ють їх ко­ролі! Во­ни по­винні мать собі за честь та­ке по­вод­жен­ня за­панібра­та! (Па­уза. Сіда. Мов­чить, потім го­во­рить спокійно.) Бун­ти всі кров'ю підпли­ва­ли спо­конвіку, і гай­да­мацький бунт по­то­не а чи по­гас­не у хлопській крові. Це за­кон… Па­не Яворський!

Яворський (підбіга). Слу­хаю па­на!

Потоцький. Піди за­раз…

Яворський. Слу­хаю па­на… (Біжить до две­рей.)

Потоцький. Па­не Яворський!

Яворський (вер­тається). Слу­хаю па­на!

Потоцький. Ку­ди ж пан? Я ж ще нічо­го не ска­зав.

Яворський. Слу­хаю па­на.

Потоцький мов­чить. Яворський не встоїть на місці.

Потоцький. В ве­ликій залі зібра­лась шлях­та око­лич­на.

Яворський. Так.

Потоцький. Не­хай пан піде і зап­ро­сить…

Яворський. Слу­хаю па­на. (Біжить.)

Потоцький. Па­не Яворський!

Яворський (хут­ко вер­тається). Слу­хаю па­на.

Потоцький. По­тап! Дай ку­холь во­ди!

Потап дає.

Прошу па­на на­пи­тись!

Яворський. Бард­зо дзінькую! Я нічо­го не їв.

Потоцький. Про­шу, про­шу ви­пить.

Яворський п'є.

Тепер пан спокійніше ме­не бу­де слу­ха­ти до краю.

Яворський. Слу­хаю па­на!

Потоцький. Зап­ро­си шлях­ту сю­ди, тілько не всіх ра­зом - пер­ше двох-трьох.

Яворський. Слу­хаю па­на. (Біжить, але од две­рей хут­ко ве­р­тається, так ніби йо­го знов По­тоцький кли­кав.) Слу­хаю па­на!

Потоцький. Пан все вже вис­лу­хав. Про­шу іти ти­хо до салі, бо пан так пруд­ко літає, що за­бу­ва мої при­ка­зи час­то.

Яворський. Слу­хаю па­на. (Пішов ти­хо.)

Потоцький сміється. Вхо­де Жезніцький.

Ті ж і Жезніцький.

Жезніцький. Чет­вер­ту­вав і розіслав скрізь шмат­ки від пад­ла Са­ви Чалого.

Потоцький. Ко­ли б той Са­ва та не воск­рес. Ти ріжеш їх, як тих кур­чат, а во­ни пло­дяться, як па­цю­ки.

Жезніцький. То мені со­ром. Я ще ніко­го не зарізав, а смерті пре­даю хар­цизів по за­ко­ну.

Потоцький. Що є но­во­го?

Жезніцький. Ко­ли ми го­ло­ву Са­ви, наст­ро­мив­ши на па­лю, ста­ви­ли на май­дані, я зап­римітив двад­цять за­по­ро­ж­ців.

Потоцький. Ну?!

Шмигельський (про се­бе). Нові жерт­ви.

Жезніцький. Або ж во­ни хотіли Са­ву виз­во­лить, або розг­ля­да­ють за­мок, щоб зне­нацька на­пас­ти.

Шмигельський. Яс­но­вельмож­ний! За­по­рожці ці тут тре­тій день, во­ни ку­пу­ють коні для ко­ша.

Жезніцький. То хитрість ко­зацька; це гай­да­ма­ки, я їх до­б­ре знаю: пи­ки страшні, за­мур­зані, очі як у вовків, і ні один бестія не ук­ло­нив­ся мені, і ні один, по­ба­чив­ши, як ми стром­ляєм па­лю, не ска­зав - бо­же по­мо­жи!

Потоцький. Чо­го ти за­хотів! Ве­ли їх всіх за­хо­пить, до­пи­тай­ся - звідкіля, чо­го?

Шмигельський. Ко­ней ку­пу­ють, за­пев­няю!

Потоцький. Обе­режність не ва­дить!

Жезніцький. То я їх за­раз за­хоп­лю і по­са­дю в тюр­му. (Ви­й­шов.)

Яворський, пані Ка­чинська з доч­кою (во­ни кла­ня­ються) По­тоцький си­дить, ледь кив­нув­ши го­ло­вою. Ка­чинська де­р­жить мо­ло­деньку доч­ку за ру­ку.

Качинська. А це моя до­ро­га єди­на цур­ка, єди­на утіха! (До доч­ки.) Кланяйся!

Дочка присідає.

Яка я ра­да і щас­ли­ва єсьмь, що мо­жу ба­чи­ти яс­но­вель­мож­но­го па­на. (До доч­ки.) Кла­няй­ся!

Дочка присідає.

Я третій день че­каю щас­тя ба­чи­ти на­шо­го зас­туп­ни­ка, до­б­родія на­шо­го. (До доч­ки.) Кла­няй­ся!

Дочка присідає.

Потоцький. То я па­ню доб­ре знаю. Чо­го ж хо­че пані?

Качинська. Ко­ха­ний мій муж, царст­во йо­му не­бес­не, був вірним слу­гою панським. Ко­ха­ла я йо­го, як свою ду­шу, але пан буг роз­лу­чив нас, і я зос­та­ла­ся вдо­вою з до­чеч­кою своєю, сиріткою - Ка­сею звуть. (До доч­ки.) Кланяйся!

Кася присіда.

З панської лас­ки маю п'ять хлопів з хлоп­ка­ми, і ті не слу­ха­ють: яєць не не­суть, ку­рей не да­ють, су­ни­чок і горіхів не зби­ра­ють в лісі, пря­ди­ва самі не ма­ють, та ще і Ча­лим Са­вою ля­ка­ють. Один бестія утік. Я са­ма му­шу собі їсти ва­рить, а Ка­ся моя,- (до доч­ки) кла­няй­ся! - са­ма, ви­ба­чай­те, со­роч­ки сти­рає. Во­ни ме­не в гроб вже­нуть своєю не­по­кі­р­ністю, а Ка­сю мою, - (до неї) кла­няй­ся! - так наст­ра­ща­ли, що бідне ди­тя не спить та цілу ніч зітхає. (До доч­ки.) Кла­няй­ся! Не­ма у нас зас­туп­ни­ка, не­ма мо­го ко­ха­но­го мал­жон­ка Яся; за дру­го­го ж вий­ти заміж я не мо­жу, бо так ко­хаю сво­го покійнич­ка, як свою ду­шу!..

Потоцький. Пані мені вже об­рид­ла своїми скар­га­ми на хлопів! Па­не Яворський!

Яворський підбігає.

Яворський. Слу­хаю па­на.

Потоцький. Я б хотів…

Яворський. Слу­хаю па­на. (Хо­че йти.)

Потоцький. Про­шу ж слу­хать до кінця, а ні, то, мо­же, па­ну дать во­ди?

Яворський. Ні, бард­зо дзінькую, я сьогод­ня нічо­го со­ло­но­го не їв.

Потоцький. Зро­би мені ве­ли­ку лас­ку.

Яворський. Слу­хаю па­на.

Потоцький. Же­нись, я бу­ду твоїм сва­том…

Яворський. Слу­хаю па­на.

Потоцький. Пані Ка­чинська! От я даю п'ять ти­сяч зло­тих при­да­но­го панні Касі і хо­чу, щоб во­на за­раз повінча­лась з па­ном Яворським; тоді бу­де у вас зас­туп­ник, і ви ме­не зос­та­ви­те в спо­кої!

Качинська. Яс­но­вельмож­ний па­не! До­ня моя… (До Касі.) Кла­няй­ся!

Кася присіда.

Доня моя за­над­то мо­ло­да, во­на про шлюб зовсім не ду­ма, їй ще тре­ба підож­да­ти па­ри; а ко­ли вже лас­ка панськая для бідної вдо­ви, то кра­ще я повінча­юся з па­ном Яворським.

Потоцький. Па­не Яворський!

Яворський. Слу­хаю па­на!

Потоцький (по­ка­зує на ста­ру Ка­чинську). От па­ну на­ре­че­на. Сьогодні хо­чу і весілля спра­вить.

Яворський. Слу­хаю па­на.

Потоцький. Па­не Яворський, поцілуй свою на­ре­че­ну!

Яворський. Слу­хаю па­на (Іде до Ка­чинської.)

Качинська. При лю­дях со­ром­но. Не­хай уже по шлюбі, яс­но­вельмож­ний па­не!

Потоцький. Па­не Яворський! Про­шу до шлю­бу за­раз.

Яворський по­дає ру­ку Ка­чинській. Ка­ся присіда По­тоць­ко­му. З до­ро­ги Ка­чинська обер­тається.

Качинська. А ко­ли ж яс­но­вельмож­ний пан доз­во­лить взя­ть п'ять ти­сяч зло­тих?

Потоцький. По шлюбі.

Яворський. Слу­хаю па­на!

Вийшли.

Ті ж, без Яворсько­го, Ка­чинської і Касі, а потім Жезніцький і гай­дук.

Потоцький. Ха-ха! Се­ред та­ких тяж­ких обс­та­вин для роз­ва­ги при­ят­на комбінація! По­тап! Після шлю­бу зак­ли­кать Яворсько­го до ме­не - я йо­го не пус­тю до Ка­чинської, бу­де з неї п'ять ти­сяч зло­тих! Ха-ха!

Входить гай­дук з лис­том, за ним Жезніцький.

Гайдук (по­дає лист). Від хо­рун­жо­го па­на Ре­ви лист.

Жезніцький (по­ти­рає ру­ки). А при ньому ско­ва­но­го гай­да­ма­ку при­ве­ли.

Потоцький (чи­тає). "Вчо­ра біля Оче­рет­но­го я нас­ко­чив на гай­да­мацькую ва­та­гу, роз­пу­див хлопців, по­ру­бав, а ва­та­ж­ка Са­ву Чалого на суд яс­но­вельмож­но­го па­на по­си­лаю!" (Го­во­рить.) Зно­ву Са­ва! Четвертий Са­ва! Под­ле ім'я, ко­ли йо­го по­чуєш або вго­лос ви­мо­виш, то мов га­дю­ка в па­зусі во­ру­шиться й си­чить. (Чи­тає.) "Те­пер око­ли­ця вся на­ша від стра­ху спо­чи­не, бо цей хар­циз Са­ва так наст­ра­щав усіх, що рідко хто не схоп­люється в сні і не кри­чить це под­ле ім'я! Усі з'їжджа­лись до ме­не, ко­ли по­чу­ли, що гай­да­ма­ка Са­ва Ча­лий у ме­не в ру­ках. Вже вся шля­хетська око­ли­ця знай радіє, що Са­ву пійма­ли, а хло­пи пох­ню­пи­ли но­си і пос­мирніли. Те­пер ми бу­дем спать спокійно". (Говорить.) Да­рем­но! (До Жезніцько­го.) А при­ве­ди сю­ди хар­ци­за; по­ба­чим, що за пти­ця!