Сава Чалий - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 7

Вартовий (прой­шов­шись). Не­ма ще вар­ти; а час би вже й пе­ремінить ме­не!

Входить п'ять чо­ловік ко­заків. Чотири одяг­нені в чор­них свит­ках, при шаб­лях, з муш­ке­та­ми за пле­чи­ма і спи­са­ми в ру­ках, а п'ятий у за­по­розько­му жу­пані.

А от і но­ва вар­та - да­рем­но ремст­ву­вав. Пильнує доб­ре ста­р­ши­на!

Запорожець. Панько! Ти бу­деш на варті біля гро­шей.

1-й вар­то­вий. Прий­май! Тут дві ку­пи гро­шей: од­на - срі­б­ні, дру­га - мідні! Нехай ска­рає то­го бог, хто візьме шаг із гро­­шей ко­шо­вих.

2-й вар­то­вий. Щоб сон­ця я не вздрів, ко­ли я сам візьму або ко­му доз­во­лю взять хоч шаг один із гро­шей ко­шо­вих.

Запорожець. Те­пер ходімо далі зміня­ти вар­то­вих.

1-й вар­то­вий. Я тут вас підож­ду.

Запорожець. Га­разд.

Зникають.

Т і ж, без за­по­рож­ця і вар­ти.

1-й вар­то­вий (на­би­ває люльку). Доб­ре все за­ве­де­но у нас. Кож­ний чо­ловік знає своє діло. А все то Са­ва!

2-й вар­то­вий. Ка­жуть, що ко­ли б Са­ву на­шо­го та ко­шо­вим на Січі обібра­ли, то він би об'явив війну ля­хам.

1-й вар­то­вий. Підож­ди, він і так вий­де би­тись в чис­те по­ле; ад­же скрізь роз­си­ла лис­ти - при­сог­ла­ша до се­бе малі ку­пи, зби­рає хліб, пшо­но і са­ло. Вже і те­пер над­ба­ли стілько, що ста­не нам на цілий рік.

2-й вар­то­вий. Гар­мат не­ма.

1-й вар­то­вий. Са­ва дос­та­не… Ро­зум­но пра­вить і спра­ве­д­­ли­во!.. А за ту дівку, що в Оче­ретнім Клим за­хо­пив, яко­го всім наг­нав і со­ро­му, і стра­ху!.. Що ви, ка­же, хо­че­те, щоб ме­­не розбійни­ком лічи­ли і щоб від ме­не од­вер­ну­лись лю­ди наші? Хіба на те зібра­лись ми, щоб дівчат за­хоп­лю­вать в по­лон? Смерті пре­дам, хто та­ке вчи­нить дру­гий раз!

2-й вар­то­вий. І прав­да, хіба ми та­та­ри… А ти не чув, де ту дівку діли?

1-й вар­то­вий. Виз­вавсь який­сь ми­тець, з но­вих, і повіз її до­до­му.

2-й вар­то­вий. То прав­да, що ми­тець. Од­вез­ти дівку на­зад до­до­му важ­че, ніж ви­хо­пить бу­ло її із до­му, бо то гур­том, а це один. Не до­ве­зе її він до Оче­рет­но­го. Ко­ли під'їзди панськії пійма­ють, то повісять, бо дівка ця - доч­ка підста­­рос­ти, здається!

Ті ж і за­по­ро­жець з вар­то­ви­ми.

Запорожець. За­раз при­бу­ло із Січі двад­цять брат­чиків.

2-й вар­то­вий. Рос­тем на си­лах.

Запорожець. Лис­та од ко­шо­во­го при­вез­ли.

1-й вар­то­вий. Мо­же, й Січ до Са­ви на­шо­го прис­та­не. Ко­ли б бог дав, та щоб мерщій у по­ле - поміря­ти­ся з во­ро­гом, а то без діла сум­но тут сидіть!

Запорожець. Го­ло­та січо­ва по­ри­вається до нас, так стар­ши­на при­дер­жує: во­на поспільству не сприяє, бо і са­ма б по-панськи жить хотіла.

1-й вар­то­вий. Дар­ма! Го­ло­та ниш­ком та­ки тіка до нас із Січі. Те­пер у нас в коші на­ро­ду си­ла.

Запорожець. Та й ще з поспільства при­бу­ва­ють. Для то­го ж то й хар­ча­ми так за­па­сається наш Са­ва.

1-й вар­то­вий. Харчів не­ма ку­ди й дівать: сто гор­ло­вих ям повнісінькі зер­на. Вже по­то­ми­ли­ся на жор­нах хліба мо­лоть.

Запорожець. Хліб -пер­ве діло. Звідціль нас не до­бу­де ці­ле військо, аби харчі.

1-й вар­то­вий. Та Са­ва зна, що ро­бить.

Запорожець. Ро­зум­ний.

1-й вар­то­вий. Та й поб­ра­тим йо­го Гнат Го­лий, бра, нез­гі­рше.

Запорожець. За­пальний ду­же.

1-й вар­то­вий. Ко­ли б во­ни не пос­ва­ри­лись, бо Гнат час­те­нько зга­ря­чу на Саву гніва­ти­ся став.

Запорожець. Во­ни бра­ти, хрес­та­ми обміня­лись, то хоч і ска­же зга­ря­чу що Гнат, йо­му всяк­час, як я примітив, Са­ва ви­ба­чає.

1-й вар­то­вий. Дай бо­же, щоб усе бу­ло га­разд!

Запорожець. Ходім - по­чуємо, що там но­во­го нам брат­чи­ки із Січі при­вез­ли.

2-й вар­то­вий. Ціка­во ду­же! Шко­да, що я не бу­ду з ва­ми.

Ті ж, Са­ва і Шми­гельський.

Чалий. Здо­рові, па­ни-брат­тя!

Запорожець (а за ним і другі). З по­во­ро­том, па­не ота­ма­не!

Чалий. Спа­сибі! Що но­во­го?

Запорожець. Двад­цять брат­чиків приїха­ли із Січі і при­вез­ли лис­та яко­гось.

Чалий. Ціка­во, що за лист! А ми горілки де­сять ба­рил при­вез­ли, су­ше­ної ри­би до­бу­ли і де­сять пар волів… Не­хай горілку Гри­ва на за­мок зап­ре і вар­ту там пос­та­вить,- річ ла­са… Ри­бу не­хай скла­дуть у то­му ку­рені, де са­ло й сіль, волів порізать на обід, а що зос­та­неться, то по­со­лить і ті бо­ч­ки док­лас­ти, котрі не повні ще. Оце й усі ха­зяй­ські спра­ви. Те­пер за військові прий­мем­ся. Клич стар­ши­ну і за­по­рожців тих, що лист із Січі при­вез­ли, не­хай ідуть і инчі, хто має охо­ту слу­хать но­ви­ни.

Запорожець і вся вар­та пішли. 2-й вар­то­вий стоїть вгли­бині біля гро­шей не­ру­хо­мо, спер­шись на спис.

Сава Ча­лий і Шми­гельський на пе­ред­ко­ну.

Чалий. Те­пер з то­бою по­ба­ла­каєм на са­моті. Ціка­во ду­же знать, як ти довіз до Оче­рет­но­го пан­ну Зо­сю? Те­бе пос­лав на­в­мис­не я, щоб спро­бу­вать твою ко­зацьку вда­чу пер­ше, а по­тім вже прий­ня­ти до ко­ша. Ну, роз­ка­зуй, по­ба­чи­мо твій хист.

Шмигельський. Прек­рас­на пан­на Зо­ся - доч­ка підста­ро­с­­ти Кур­чинсько­го із Оче­рет­но­го. Історію її дав­но вже знає вся око­ли­ця. Так я і ско­рис­ту­вав­ся цим. До пер­шо­го се­ла По­тоцько­го привіз нас ру­дий оран­дар. А там, умо­вив­шись з па­нян­кою, ми роз­ка­за­ли ціка­ву бай­ку, що ніби пан­ну Зо­сю я від те­бе вик­рав. Всі раділи і прий­ма­ли нас, як до­ро­гих гос­тей! А потім у кочі панськім до са­мо­го Кур­чинсько­го у Оче­рет­не од­вез­ли. І я батькам віддав доч­ку, во­ни ж мені за те ко­ня да­ли, як со­ко­ла, пруд­ко­го.

Чалий. Ро­зум­но й хит­ро! Ми­тець з те­бе не послідній, і я те­бе охо­че прий­маю до ко­ша.

Шмигельський. Я он який ра­дий, що так ста­лось, що в час ко­рот­кий зас­лу­жив від те­бе, па­не ота­ма­не, щи­ре сло­во і хва­лу!

Чалий. Ска­жи ж мені те­пе­ра, хто ти?

Шмигельський. Шлях­тич Іван Шми­гельський. Слу­жив при панських я дво­рах, але не зміг ди­ви­ти­ся на тяжкі людські біди, так от і втік сю­ди.

Чалий. А ти прав­ду ка­жеш?

Шмигельський. Хіба у вас тут со­лод­ко жи­веться, хіба не смерть тут кож­но­го че­ка щод­ня чи в полі, чи на палі? То за які б же ла­сощі хотів бре­хать тобі, мій батьку?

Чалий. Та й то прав­да. Від роз­кошів до гай­да­мацько­го ко­­ша не підеш!.. Які ж ти крив­ди такі ба­чив, що утіка­ти від панів те­бе при­му­си­ли во­ни?

Шмигельський. Крив­ди? О, та хіба їх пе­релічиш? Най­бі­ль­ша ж крив­да в тім, що не од­на­ко­вий для всіх за­кон, а спра­вжнього су­да зовсім не­ма, і той, хто дуж­чий, чу­жеє пра­во зне­ва­жа…

Чалий. О, то ти ро­зум­ний, ба­чу, в батька син, та й вче­ний не­­аби­як. А що ж би ти хотів зро­бить, щоб крив­ди тієї не бу­ло?

Шмигельський. За­над­то вже ве­ли­кую ціну даєш ти ро­зу­­му моєму… Ти, па­не ота­ма­не, на­род­ну во­лю чи­ниш, ти на чо­лі стоїш ко­ша знач­но­го, обмірку­вав усе дав­но і знаєш, пев­но, чо­го хо­чеш і що ро­би­ти бу­деш?.. І от се­бе всього я ві­ддаю на твою во­лю, бо сам я знаю тілько те, що жи­ти так, як ми те­пер жи­вем,- не­си­ла, що все скінчиться знов ру­їною, спо­кою ж в тім не бу­де!

Чалий. Ти на­че сер­це й мо­зок маєш мій і язи­ком моїм го­во­риш! Не маю я охо­ти кров бе­зо­руж­них про­ли­вать і плю­н­д­ру­ва­ти край!.. На бой чес­ний, на гру­ди - гру­ди, пок­ли­кать хо­чу я панів. Для то­го си­ли я сю­ди зби­раю. Або по­ля­жем всі в бою, або зас­та­ви­мо панів змен­ши­ти пан­щи­ну й по­­дат­ки і рівний суд всім дать! А тих, хто чу­же пра­во зне­ва­жає, ка­ра­ти смертію, хоч би то був і пан знач­ний.