Бурлака - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 7

Старшина. Отож-то бо й бi­да, що ти смi­ли­вий тiлько, як тре­ба Пет­ра або ко­го ще смир­нi­що­го взять, а як прийшло­ся Бур­ла­ку, то й тпру.

Сидiр. Ну й чуд­но ви роз­ка­зуєте! А як­би тьопнув кiл­ком чи ка­ме­нем по го­ло­вi? У ме­не ж дi­ти є!

Старшина. Ма­буть, ме­нi са­мо­му тре­ба прий­няться за нього, бо ти нi­чо­го не зро­биш, тiлько хва­литься умiєш та со­вi­ти да­вать! Роз­бе­ри дi­ло: як тiлько ми сьогод­ня не за­ареш­туємо Бур­ла­ку, то вiн завт­ра бу­де у воїнсько­му при-сутст­вiю, - то­дi за Олек­су спе­че­мо ра­ка, бо йо­го не прий­муть, вiн до­ка­же, що вiльгот­ний. А тiлько вiн виг­ра цю спра­ву, то­дi пи­ши усе про­па­ло. От то­бi од­но, а дру­ге - пи­сар со­вi­тує дер­жать йо­го пiд ареш­том, по­ки при­го­во­ра не зро­би­мо вис­лать Бур­ла­ку зов­сiм з се­ла. Те­пер вiн не по­ки­не нас, по­ки сво­го не доб'ється. То й не­хай по­си­дить, а при­го­вор, - i гай­да! Бач, хар­пак, во­лость щи­тать за­хо­тiв, скрiзь йо­му дi­ло!

Сидiр. А так, так! Йо­го тре­ба десь дiть, вiн не тiлько щи­тать во­лость, а пiд­би­вав гро­ма­ду, щоб дру­го­го стар­ши­ну виб­ра­ли, я сам чув!

Старшина. Та ти ме­нi не ка­жи, я йо­го знаю доб­ре, - збiр­щи­ком при ньому був, - як со­ба­ка на сi­нi: сам не їсть i дру­го­му не дає. Вред­ний iрод, а як уда­риться оце до на­чальства, то й Ка­зю­ка не по­мо­же. Ка­зю­ку, ка­жуть, чорт пiд­ки­нув йо­го ма­те­рi за­мiсть нас­то­ящої ди­ти­ни, кот­ру ба­ба за­бу­ла пе­рех­рес­тить, як во­но ро­ди­лось, а ди­ти­ну взяв до се­бе; ну, а Бур­ла­ка з дi­да-пра­дi­да нак­ла­да з чор­та­ми, то ще хто йо­го зна, кот­рий пе­ре­ва­же.

Сидiр. На бi­со­во­го ж батька за­чi­па­ли? Зра­зу тре­ба бу­ло з ним за­ми­рить. А все че­рез ко­го? Че­рез дiв­ку…

Старшина. Си­до­ре, знай же честь. То­бi тiлько доз­воль за стiл, то ти й на стiл… Щоб я, на­чальник, та ди­вив­ся в ру­ки Бур­ла­цi, а не дiж­де! Який би я то­дi був стар­ши­на, хто б ме­не бо­яв­ся, всi б зна­ли: що Бур­ла­ка ска­же, так i бу­де.

Сидiр. Ро­бiть, як знаєте, ви - го­ло­ва.

Старшина. От­же, слу­хай сю­ди: Бур­ла­ка на тiм бо­цi, на ве­сiл­лi, то вiн не­ми­ну­че бу­де йти цiєю ву­ли­цею на­зад.

Сидiр. Я вже до­га­ду­юсь: ви хо­че­те тут Па­на­са зла­пать? Єй-бо­гу, Ми­хай­ло Ми­хай­ло­ви­чу, страш­но до нього пiдс­ту­пать, - смер­то­убiй­ст­во бу­де!

Старшина. Та й дур­ний же ти, а ще хва­лиш­ся ро­зу­мом!

Сидiр. Ну, то ка­жiть ви, що при­ду­ма­ли, бо, ви­хо­дить, я не до­га­ду­юсь.

Старшина. Вiн пi­де спать п'яненький, а ми на­зир­цi за ним та сон­но­го йо­го зв'яже­мо - i у хо­лод­ну, не­хай по­си­дить, по­ки Олек­су зда­мо у мос­ка­лi; а там - вi­дер де­сять го­рiл­ки, по­ба­ла­каємо з гро­ма­дою, зро­би­мо при­го­вор i пош­ле­мо Бур­ла­ку по­дальш вiд­цi­ля, - не­хай там во­лость щи­та чи, про ме­не, хоч i стар­ши­ною бу­де! Тя­миш? Де то­бi! А ми вся­ку ре­зо­лю­цiю вже з пи­са­рем пок­ла­ли.

Сидiр. От, го­ло­ва, так го­ло­ва! Ну, не­хай хто дру­гий муд-рi­ше при­га­дає, не­хай, мов­ля­ли, по­си­дить! Так точ­но, не­хай по­си­дить!

Тим ча­сом де­сят­ни­ки за­лаш­ту­ва­ли вiк­но.

Десятник. Го­то­во!

Старшина (огля­да). Так доб­ре! Те­пер два чо­ло­вi­ка iдiть шу­кать Олек­су i хоч з-пiд зем­лi ви­ко­пай­те, а щоб на ра­нок був, а ми вчо­тирьох по­сi­дай­мо отам бi­ля ро­ву. Над­во­рi тем­но, нiх­то не при­мi­тить.

Розходяться.

Сидiр. Стри­вай­те; чуєте - хтось спi­ва.

Старшина. Еге. Хо­дiм! Я те­бе пров­чу, я то­бi по­ка­жу - щи­тать во­лость, бун­то­вать гро­ма­ду! Бу­деш ме­не зга­ду­вать! О, ти не знаєш ще Ми­хай­ла Ми­хай­ло­ви­ча, то бу­деш знать! (Ви­хо­дить).

Семен (п'яний, спi­ва).

Крутився, кру­тив­ся i не по­пав на той бiк! Чи втрап­лю ж я хоч до­до­му? Це ж, здається, моя клу­ня! (Приг­ля­дується до ку­ща). Моя!.. Га? (Огля­дається навк­ру­ги). Хтось звав, а нi­ко­го не вид­ко… Так, так! (Приг­ля­дається). Клу­ня, iмен­но клу­ня! Он i чор­но­гуз! Тут i ля­жу… (Стає на ко­лi­на i хо­че ски­нуть сви­ту). О, хтось го­мо­нить, ма­буть, жiн­ка вий­шла! (На­дi­ва сви­ту). Пi­ду у ха­ту! (Хо­че пiд­няться i сi­да).

Бурлака (за лаш­тун­ка­ми спi­ває).

Ма­буть, стар­ши­на до­га­дав­ся, що не прий­шов на ве­сiл­ля, бо пом'яв би бо­ки. Ку­дою ж це Пет­ро пi­шов? Чи не зай­шов вiн до Дмит­ра? Ви­пив i за­був, що удос­вi­та тре­ба їхать в го­род. (На­ти­кається на Се­ме­на.) О, чи не Пет­ро?

Семен. Це ти, Яри­но? Од­ве­ди ме­не в ха­ту, бо в клу­нi хо­лод­но.

Бурлака. Се­мен! Чи то­бi ж пить го­рiл­ку? Гай-гай! Вже й не тя­мить, де вiн.

Семен. Та не бре­ши, не бре­ши, Яри­но! Це ти ме­не ля­каєш, пе­ре­мi­ни­ла го­лос… Ач, яка хит­ра, ну, не вра­жа ба­ба… (Смiється). Яка!.. Ди­ви, ще й пус­тує. Ве­ди ме­не у ха­ту.

Бурлака (смiється). Бач, як роз­па­тя­кав­ся! Тре­ба од­вес­ти до ха­ти, бо над­во­рi тем­но, ще хто-не­будь наїде. (Пiд­хо­дить i пiд­во­дить Се­ме­на). Хо­дiм, хо­дiм, овеч­ко, до­до­му!

Семен (цi­лує Па­на­са). Жiн­ко моя, го­луб­ко, Яри­но, спа­си­бi, спа­си­бi!

Бурлака. О мiй ба­ран­чик дур­ненький! Ти б луч­че во­ду пив, нiж го­рiл­ку, - бач, як на­мок, на­си­лу пiд­нi­му. (Бе­ре на ру­ки, як ди­ти­ну, i ви­хо­дить з ним.)

Старшина, Си­дiр два де­сят­ни­ки кра­дуться з дру­го­го бо­ку.

Старшина (по­ка­зує). Ба­чи­ли, хлоп­цi? Хо­дi­мо ж на­зир­цi за ним. Як тiлько зас­не, то ми йо­го то­дi на­ся­де­мо, зв'яже­мо i в хо­лод­ну вiд­та­ра­ба­ни­мо. Не­хай там по­си­дить зв'яза­ний до ран­ку, а вран­цi ми йо­му хлос­ту да­мо.

Ходiм!

Пiшли. Яка хви­ля - ти­ша, зда­ле­ку чуть зно­ву - скрип­ка i бу­бон гра­ють.

Олекса (кра­деться). Скрiзь ти­хо! Здається, нi­ко­го не­ма! Був до­ма i не зас­тав дядька, пi­шов пiд­во­ду шу­кать у го­род. От на­пасть! Утiк з хо­лод­ної, щоб хоч по­ба­читься з Га­лею. Пi­шов би на ве­сiл­ля - страш­но: чо­го доб­ро­го, там зди­ба­ють, як ки­нуться шу­кать. Та вже ско­ро по­вин­нi дiв­ча­та йти з то­го бо­ку, так я тут i по­ба­чу Га­лю. Ач, ста­ра со­ба­ка! Чо­го за­ма­ну­лось? Мо­ло­дої дiв­чи­ни, та ще най­кра­щої! Ду­мав, як бiд­на, то й пок­ва­питься. Не в тi взув­ся! Ще… бог зми­лу­вав­ся, хоч дядько Па­нас на­дiй­шли, тo не да­дуть про­пас­ти, а то пря­мо хоч жи­вий у зем­лю лiзь, та й го­дi. Сьогод­ня Пет­ро в хо­лод­нiй роз­ка­зу­вав, що дядько завт­ра поїдуть до справ­ни­ка. Пост­ри­вай, ли­сий, ко­ли б ме­нi тiлько вiд­буть цю ока­зiю, я то­бi бе­бе­хи над­сад­жу, пiй­маю я те­бе у дя­чи­хи!