Бурлака - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 9

Сидiр. Аяк­же, вiн по­ви­нен ско­ро прий­ти.

Писар. Тре­ба до схо­да йо­го вис­лать, щоб не мi­шав, бо як вiн є, то ба­га­то за ним тяг­не ру­ку. (Пе­ре­див­ляється бу­ма­ги.) Не сьогод­ня-завт­ра бу­де подт­верж­де­нiє вiд ста­но­во­го. Чо­го ж ви мне­тесь? Iдiть мер­щiй!

Сидiр. За­раз, за­раз! Тiлько по­киньте ви ту ста­тис­тi­ку, а пи­шiть, що нуж­нi­ше. (Ви­хо­дить.)

Писар (сам). Ну, ко­ли ти тут бу­деш ро­бить? Раз поз раз i ока­зiя! Олек­су у мос­ка­лi зда­ли, то вдвох з стар­ши­ною чо­ти­ри днi i чо­ти­ри но­чi пи­ли. (Кру­тить ци­гар­ку.) Не­хай стар­ши­на на ра­до­щах: вiн, ста­рий ду­рень, i до­сi ду­ма, що Га­ля пi­де за нього за­мiж, як Олек­си не ста­не в се­лi, а вже я з якої ре­чi пив - сам не знаю. "Пий, - ка­же, - за те, що ро­зум­но при­ду­мав i зро­бив так, що Олек­са, ма­ючи вiльго­ту, пi­шов у мос­ка­лi". I пи­ли донське, аж у го­род їзди­ли! Та так був опух вiд пе­ре­пою, що як гля­нув до­ма у дзер­ка­ло - пе­ре­ля­кав­ся: див­люсь у дзер­ка­ло, а звiд­тiль ви­зи­ра со­ба­ка. Єй! Ог­ля­нув­ся кру­гом - со­ба­ки й у ха­тi не­ма. Ко­ли я гар­ненько при­див­лю­ся, аж то мiй вид на со­ба­чий пе­ре­вiв­ся. Пiс­ля то­го, ма­буть, днiв п'ять не пив, по­ки од­тух, i при­няв­ся був за ста­тис­тi­ку, а тут но­ва ока­зiя. Те­пер, чо­го доб­ро­го, зно­ву до со­ба­ки доп'єшся! (Бе­ре бу­ма­ги i чи­та то од­ну, то дру­гу, по­ка­зує вид, що не роз­би­ра. Од­каш­люється i зно­ву чи­та. Да­лi бе­ре що­ти.) Ози­мої пше­ни­цi по­сi­яно двiс­тi де­ся­тин. (Кла­де на що­тах двiс­тi.) Нi, пос­та­ви­мо сто п'ятде­сят… А як ска­жуть - ма­ло! Не­хай двiс­тi. (Щи­та.) Не ви­хо­дить iтог, хоть ска­зи­ся! (Одкла­да лист i бе­ре дру­гий.) З цiєю хвор­мою пi­дож­де­мо - на свi­жу пам'ять зроб­лю. (Бе­ре зно­ву лист i б'є по бу­ма­зi.) Оця ме­нi хвор­ма труд­на! По­зав­чо­ра муд­ро­вав, муд­ро­вав про фаб­ри­ки - на пре­ве­ли­ку си­лу склав. Та ще бог йо­го зна, як во­но бу­де: олiй­ни­цi не щи­тав, мо­же, i во­ни хваб­ри­ки? Го­ло­во­лом­не дi­ло, а на­вi­що во­но - i сам не знаю. То­рiк ста­но­вий ла­яв ме­не, що й опiз­нив­ся, i на­пу­тав ба­га­то, i як йо­го й не на-пу­таєш, ко­ли каж­дод­нев­но в го­ло­вi чме­лi гу­дуть. (Щи­та: ски­да те, що пок­лав, зно­ву щи­та.) Чо­го той Си­дiр ба­риться, - уже аж за пе­чiн­ку тяг­не! Як пох­ме­лиш­ся, на­че тро­хи по­ро­зум­нi­шаєш. (Щи­та.) Мужська по­ла дво­рян… Скiлько їх? (Кла­де на що­тах.) Трид­цять п'ять! Ну, а як бiльше або мен­ше? (Смiється.) Та не­хай iдуть та са­мi по­лi­чать. Трид­цять п'ять - так i бу­де! Женська по­ла…

Петро (вхо­дить). Здрас­туй­те вам та бо­же по­мо­жи!

Писар (здриг­нув­ся). Тьфу! Зля­кав! Не мi­шай, здi­лай ми­лость! Женська по­ла… Де ж во­на, та циф­ра? А бо­дай те­бе… Мi­ша­ють раз у раз… За­гу­бив… Женська пи­ла… женська по­ла… Чо­го то­бi тре­ба?

Петро. Хi­ба я знаю, чо­го пок­ли­ка­ли.

Писар. От ти й ро­би тут ста­тис­тi­ку! (Пiд­нi­ма го­ло­ву.) А, це ти, Пет­ре?

Петро. Я. Що тут за дi­ло та­ке?

Писар. На те­бе учи­тель жа­лiв­ся, ка­зав, що ти тре­бу­вав вив­чить твою со­ба­ку в шко­лi, то­дi бу­деш пла­тить гро­шi на шко­лу.

Петро. Ну так що ж, що ка­зав? Ве­ли­ке ца­бе ваш учи­тель! А за вi­що я бу­ду да­рем­но гро­шi пла­тить? Мо­же, це й не на шко­лу, - по­чiм я знаю? Хi­ба ви кни­ги нам по­ка­зуєте.

Писар. Ти, Пет­ре, не вчись у Па­на­са, бо й то­бi те бу­де, що йо­му.

Петро. За вi­що? От яку обi­ду зро­бив учи­те­ле­вi! Я ж i не йо­му ка­зав, а Си­до­ро­вi! Та де ж - лi­зе та й лi­зе в вi­чi: да­вай гро­шi на шко­лу! А я йо­му й ка­жу: не дам, бо в ме­не дi­тей не­має в шко­лi, не­хай, ка­жу, той дає, чиї дi­ти в шко­лi вчаться, а як хо­че­те, ка­жу, з ме­не гро­шi пра­вить, то не­хай учи­тель вив­чить мо­го со­ба­ку Га­ра­па чи­тать i пи­сать, од­на­ко­во у ме­не дi­тей не­ма. Ото тiльки всього й ка­зав, для шут­ки. Який ве­ли­кий грiх!

Писар. Бо й ве­ли­кий! Як ти мiг ска­зать, щоб учи­тель вчив твою со­ба­ку там, де хрис­ти­янськi дi­ти вчаться? Те­пер он яка то­бi по­ку­та: вiзьмеш оцю бу­ма­гу i пi­деш з нею до всiх учи­те­лiв. Не­хай про­чи­та­ють її i роз­пи­шуться, що ти в них був.

Петро. Що ж то за бу­ма­га? Мо­же, ще вся­кий учи­тель штов­ха­на ме­нi дасть, як про­чи­та її!

Писар (бе­ре бу­ма­гу i чи­та). Слу­хай: "Гос­по­дам учи­те­лям и учи­тельни­цам. Во­лост­ное прав­ле­ние про­сыть по­кор­ней­ше вас, гг. учы­те­ля и учы­тельны­ци, розъясныть по­сы­ла­емо­му при сем крестьяни­ну Пет­ру Чер­во­нен­ку, как долж­но об­ра­щаться крестьяни­ну к на­род­ным учи­те­лям, и учи­тельни­цам, и шко­лам, ибо доз­во­ли­тельно ли вы­ра­же­ние его, Чер­во­нен­ка, про­тив учи­те­ля в том, что сельския влас­ти по­нуж­да­ли его, Чер­во­нен­ка, к пла­те­жу на шко­лу ок­ла­да по раз­верст­ке об­щест­ва, то Чер­во­нен­ко вы­ра­жал­ся про­тив чес­ти на­род­ных учи­те­лей, как не име­ет де­тей, то го­во­рит: пусть учи­тель вы­учит мою со­ба­ку чи­тать и пи­сать в той шко­ле, где обу­ча­ют­ся крестьянски ди­ты, и тог­да только он сог­ла­сит­ся пла­тить по­вин­нос­ти на сельскую шко­лу, как не име­ет де­тей, не имев­ши де­тей, то во­лост­ное прав­ле­ние пред­по­ла­га­ет луч­ше ид­ти ему са­мо­му в шко­лу и учиться гра­мо­те, а не ос­корб­лять тем на­род­ных учи­те­лей, ибо хо­тя со­бак и обу­ча­ют, но не та­кие учи­те­ля и не в на­род­ных шко­лах, и бо­лее то­го, что со­ба­ки гра­мо­те пи­сать и чи­тать вы­учить нельзя, то разъясни­те ему, гг. учи­те­ля и учи­тельни­цы, суть де­ла, как он дол­жен об­ра­щаться к учи­те­лям и на­род­ным шко­лам, не ос­корб­ляя та­ко­вых сво­ими вы­ра­же­ни­ями". (Дає бу­ма­гу Пет­ро­вi.) На та iди здо­ров, бо ме­нi нi­ко­ли.

Петро. Що ж во­но та­ке, я нi­чо­го не роз­бе­ру! То це во­лость хо­че ме­не в шко­лу од­дать, чи що?

Писар. Та нi. Пi­деш до учи­те­лiв, во­ни з те­бе пог­лу­зу­ють тро­хи, - тя­миш?

Петро. А як не пi­ти?

Писар. То в хо­лод­ну зап­ре­мо.

Петро. А бо­дай те­бе! I так гiр­ко жить, а тут ще па­ни­чiв учи­те­ля­ми по­на­да­ва­ли! Бiй­ся за нього i по­за очi що-не­будь ка­зать! (Взяв бу­ма­гу.) Тре­ба по­вi­сить, бi­со­вої па­ри, Га­ра­па, а то че­рез нього хо­ди те­пер, а все Си­дiр, це вже Си­дiр, це вже йо­го мас­ло!

Сидiр (з пляш­кою). А цей чо­го тут?

Петро. Хо­тiв був то­бi реб­ра по­лi­чить, та нi­ко­ли - пi­ду до учи­те­лiв, мо­же, по­ро­зум­нi­щаю. Про­щай­те! (Iду­чи.) А тiї, Си­до­ре, за брех­нi своєю смер­тю не вмреш. (Вий­шов.)

Сидiр. Ти не ду­же…

Писар. Го­дi вам, да­вай­те! (По­ти­ра ру­ки, сли­ну ков­та, а да­лi, сплю­нув­ши, ка­же.) Та да­вай­те-бо вже, а то не­на­че хто крюч­ка­ми тяг­не за пе­чiн­ку!

Сидiр (на­ли­ва). На­те, на­те!

Писар п'є по­ма­лу, сма­ку­ючи. Си­дiр вий­має ку­со­чок хлi­ба i по­дає; пи­сар спльовує, ню­хає хлiб i вiд­дає на­зад.

Писар. Ну, бiльше сьогод­ня не тре­ба. Те­пер по­ку­рю та й за ста­тис­тi­ку! (Ро­бить ци­гар­ку.)

Сидiр п'є. Чу­ти дзвi­нок пош­тарський. Си­дiр то­роп­ко хо­ває пляш­ку i чар­ку, а пи­сар пiд­бi­гає до вiк­на.

Тьфу! Ду­мав - ста­но­вий!

Сидiр. А то ж хто?

Писар. Земська пош­та… Ма­буть, вже є що-не­будь за ста­тис­тi­ку! Ко­ли б мер­щiй її зди­хаться - здається, аж поз­до­ров­шаю.

Поштар (з сум­кою че­рез пле­че). Здрас­туй­те!

Писар. А, моє вам поч­те­нiє, По­лi­карп Да­ни­ло­вич! А що но­венько­го?