Бондарівна - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 3

ЯВА IX

Входить Мордохай.

Мордохай. Що тут таке, пануню, сталось, що кличете мене сюди?..

Герцель. Ав корчмі там нема нікого?..

Мордохай. Нема, кажіть, що пану треба?

Герцель. Хочеш заробить сто червінців?

Мордохай. А де ж є на світі такий чоловік, щоб не хотів заробить сто червінців?

Герцель. Зробиш діло - візьмеш сто червінців, не зробиш - з'їси дулю! А може, й гірше що з'їси!

Мордохай. Сто червінців?.. Далібуг, зроблю!..

Герцель. І ще умова: про те, що тут казати зараз буду, ти сам в той момент забуть повинен, коли це діло зробиш; а як довідаюсь, що скажеш ще кому, то з дозволу вельможного пана старости одріжу язика, єй-богу!

Мордохай. Добрий гендель, за сто червінців язика одрізать!.. Ні, най будете здорові, ніхто не буде знать: я в богомілля заховаю ваші речі!..

Герцель. Так слухай же. Вельможному пану старості уподобалася Бондарівна.

Мордохай. Ой, вей мір!

Герцель. Чого ти галаснув, мов хто тебе припік жигалом?

Мордохай. Страшно зробилось!.. І ви, і староста до Бондарівни? (Цмока губами і оглядається кругом). Ходімо лучче в оранду, щоб тут хто не почув... Ви знаєте, як Бондаря всі люблять... Ай!..

Герцель. Не такий чорт страшний, як його малюють... Еге, когось сюди несе і справді; ходім у корчму, а жінку вижени із хати, щоб не чула.

Пішли.

ЯВА X

Тарас, 1-й і 2-й чоловіки.

1-й чоловік. Ну, прощай! Щасливої тобі дороги, брате!

2-й чоловік. Бувай здоров, побачимось в обозі!

Тарас. Оставайтесь здорові! Підете завтра по близьких селах. Та сторожко робіть ви діло, щоб ніхто не провідав.

1-й чоловік. Не турбуйся, козаче. Всі знатимуть, що треба знать, і язика держати будуть за зубами, і обценьками навіть його не витягнеш!..

Обидва чоловіки пішли.

Тарас (сам). Своє зробив я діло, тепер би й їхать вже пора; коли ж на гріх побачив тут чарівні очі Бондарівни і мов хто прикував до них!.. Поки не знав її, був вільний я, як вітер, як птиця, як вода у половоддя!.. І думка, й серце були на Запоріжжі... А тепер?.. Вони тут, біля твоєї хати, в хаті, біля тебе самої. Не козацька це хворість, але вона такою стежкою залазить в душу і в серцеві потайно так примоститься, що тілько вже тоді оглянешся, коли почуєш, що тут сидить. Коли б ту стежку знав, колючим терном би її закидав, щоб дівочий погляд по ній, дівоча ласка не пройшла!.. Найбільш бере мене досада, що я її побачив в таку пору, коли про себе думати не слід!.. Піду ще раз на неї гляну і придавлю в душі своїй кохання!.. Нехай крига зашеретує моє серце, поки не доконаєм ворогів! (Пішов у хату).

Дівчата і хлопці виходять на кон і водять «короля»: «Король коло городу ходить...» і т. д.

Завіса

ДІЯ ДРУГА

У Бондаря. Хата вбрана багато. Сидять: Бондар, Тарас і Тетяна, котра що-небудь робе.

ЯВА І

Бондар. Давно вже я бачився з товаришами!.. Що там дід Кадило поробляє? Як Чаплія?.. Чи ще живий?.. А Горобець? А Чайка?.. Та всі-усі товариші - одразу й не нагадаєш - як живуть? Розказуй!..

Тарас. Багато вже не стало тих, що воювали вмісті ви!.. Один Кадило ще живий, та й той на ладан дише. Чайку у Синопі вбили, Горобець і Чаплія у морі потонули!.. Я сам в неволі був два годи.

Тетяна. Як, в неволі!? І живий зостався?..

Тарас. Кому ще жить назначив бог, той із пащеки лютої смерті вийде цілим. Я ще малим повинен був умерти, а от живий зостався!..

Тетяна. Чого ж то так, козаче, що ти малим повинен був умерти?..

Бондар. О, ти не знаєш ще, Тарасе, моєї Тетяни! Козацька справа люба їй, як нам з тобою, коли не більш!.. Розкажи вже їй, нехай послуха про біди лицарські. Мої вона давно оповідання знає, нехай ще знатиме й твої: козацькі діти повинні знать, що роблять їх батьки й брати, щоб і своїм те дітям розказати.

Тарас. Багато все розказувати буде!.. За себе я скажу тобі, Тетяно, що бур доволі пережив... Мій батько був козак і жив зимовником вже з матір'ю моєю; а я тоді малим ще був - год з десять мав,- бо добре пам'ятаю: якраз наскочив на наш хутір загін татарський. Товаришів при батькові було з десяток, оборонялись довго, але сила взяла своє: убили батька і всіх товаришів, а матір і мене зо всім добром в полон забрали. Хотілося мені розбити голову свою тоді об мур, та матері пожалкував... Догнали нас до Перекопу, а тут товариші настигли, і січа піднялась!.. Татари бачили, що здобич потеряють, од бусурманської лютості в обозі стали полонних убивать... Убив татарин мою матір, я палицю в той мент з гарби схопив і кинувся на бусурмена, себе не тямлячи, і, певно, він би вбив мене, коли б Кадило з товариством в обоз татарський вже не вскочив і не проткнув татарське горло шаблею в ту хвилю, як він хотів зрубать дитячу голову мою, що горіла жагою помсти за матір любую!.. Татарин впав, і я, як падав він, ще й палицею його вдарив!.. Кадило крикнув: «Козак із тебе буде!» - і кинувся кінчати ворогів. А я стояв над трупом матері моєї і кричав, до бога руки знявши!.. О, не забуду я ніколи тієї муки тяжкої, що серце пригнітила, як я зостався сам з січовиками... Мене з собою взяв за сина Кадило,- тоді ще жвавим козаком він був!.. Мене, спасибі, в школу він віддав, і вивчивсь я... Давно було, а ще й тепер бачу матір і помсту лютую до ворогів носю у серці!..

Тетяна (витирає сльози). Ти серце так розворушив моє, козаче, що я заплакала, бо пригадала і свою покійную матусю, котру убили теж злії вороги!.. А як же ти попав в неволю? І як утік від лютої смерті знову?..

Бондар. Ти б краще у світлиці дала чого-небудь нам попоїсти, бо, певно, вже Тарас проголодався?

Тетяна. Я в мент один вас нагодую, бо в мене все уже готове!.. І все ж таки просю тебе, Тарасе, скажи: як ти попав в неволю і з неї як ослобонився?

Тарас. Я рад тобі розказувать, коли так любиш слухать!.. І весело мені дивиться в очі твої молодії, що сяють зорями, як слухаєш козацькі справи!.. Ти батькова дочка.

Тетяна потупляє очі.

На чайках ми пустились в люте море; воно сказилось на той час, бо лютувало гірш од пекла!.. За Тендером уже дві чайки потонули, а буря, взявши з нас такую жертву, ще гірш розлютувалась!.. Молились богу козаки, а наші байдаки, мов пір'я, що гуси погубили, хвиля кидала!.. О, ворог лютий вітер той, що нас не милував!.. Море клекотіло, пінилося, заливало наші чайки і прудко гнало нас, як хмари восени по небу вітер буйний гонить. Розбило чайку нашу, і в хвилях грізних де-не-де буйні голови козачі показалися!.. Я довго бився, не давався в руки смерті і вже тонуть почав, як викинуло без пам'яті мене на берег турецький!.. Викинуло затим, щоб із безодні моря попасти в зуби туркам!.. Коли прокинувсь я, то вже був зв'язаний і в темному якімсь льоху сидів. Тут нагадав я все, і жалко мені стало, що в морі не втонув з товаришами разом! Тяжка турецькая неволя, не буду я тобі про неї говорить!.. Скажу, що в ній пробув два годи і горя вдосталь я набравсь. А й тут господь ще зглянувся на мене: поміг мені вернутись в рідний край!.. Я задавив тюремщика свого, надів його одежу і, криючись по горах, по лісах, їв кору з дерева, поки добрався до Вкраїни. Ожив я тут!.. Набрався сили знову і знов летіть на ворога, як в рай, готов!..

Бондар. Аж кров моя старая кинулася в голову від твого оповідання!.. За муку ту, що ти за всіх терпів, дай обнять тебе, Тарасе!.. (Обніма його). Орли!! Яка мати не усміхнеться, дивлячись на таких синів?..