Бондарівна - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 9

Денис (вбіга). Знайшов я шлях! Я знаю, де Тетяна!

Тарас. Знаєш?! Так кажи ж, кажи мерщій!

Денис. Тут недалеко, в Данилівськім гаю, є замок, де староста частенько проживає. У той замок Тетяну одвезли і челядинців там із двадцять, щоб стерегти її, зосталось. Я зараз відтіля і тілько що сюди доїхав, як стрів оце біля церкви пана старосту - мабуть, туди поїхав. Коли поїдемо ми прудко, то певно доженем його.

2-й запорожець. Веди нас, Тарасе, куди хочеш, ми трупом ляжем!

Всі. Трупом ляжем!

Тарас. О, вся лютість, яку я раніше мав на ворогів, тепер вже виросла стократ! її у мене більше, ніж можу я вмістить в собі! У волоску у кожному на голові моїй одна помста, помста, помста! І тисяча трупів вражих за один мізинець Тетяни мало! Я пекло все здивую своєю лютістю на ворогів. За мною, товариство, ми зробимо свою розправу!!

Всі. Веди нас, Тарасе, ми трупом ляжем.

Завіса

ОДМІНА ДРУГА

Розкішно вбрана кімната з ліжком під балдахіном.

Тетяна і Герцель.

Герцель. Дивись, як гарно тут, Тетяно! Чого ж лютуєш ти? Лютуй вже не лютуй, звідціль тобі назад нема Дороги.

Тетяна. О, не лякай мене, поганий! Я знаю, є дорога - вона веде на той світ; її знайду я, аби змію таку, як ти, не допустить до себе!

Герцель. Чудна яка, єй-богу, ти!.. Ну годі вже дитячим розумом на все дивиться!.. Тебе сюди привіз я не для себе, а староста, вельможний пан наш, так звелів!

Тетяна. Староста!.. Не вірю я, щоб пан вельможний такий, як ти, розпутний був і не соромився з тобою рядом стать, щоб розбить моє щастя!

Герцель. Бо ти не знаєш ще, яка живе принада в очах дівочої краси!.. Принада ця людей на світі держить. Коли сама дознаєшся, тоді повіриш! Вельможний пан цю чарівничу силу звідав, і ти давно його принадою в житті вже стала. Сховать тебе хотів від нього я, бо й сам смак знаю у красі, та не згодилась ти, щоб покохать мене, як я тебе кохаю!

Тетяна. Бодай би ви посліпли раньш обоє, ніж мене вздріли!.. Не християне ви, ви гірш татар поганих! Ти чортів брат, я бачу по очах твоїх єхидних! Скажи ж мені, який ти окуп взяв від старости, щоб наругаться так над честію моєю?

Герцель. О моє кохання!.. Не взяв нічого я!.. Одне бажання, щоб бачить тут тебе щодня самому, дало мені одвагу тебе достать і привезти сюди до старости в будинок.

Тетяна. З кохання чистого такого зла ніхто не вдіє: любить і ту ж людину віддать другому, щоб він над честю наругавсь?! Не вірю я тобі ні слова!.. Це може тілько сатана зробить, щоб потішаться над людьми. А ти диявол, і тобі заздро, коли хто світом праведної жизні освічує твій вид гидкий, мізерний, закаляний в безчесті!.. О! Осоружний, зійди з очей, не можу бачить я тебе!.. (Одвертається).

Герцель. Хоч як ти будеш мене лаять, а я тебе кохаю більш все й більш... Тебе бажаю до загину!..

Тетяна (складає руки). Зробися чоловіком!.. Пусти мене! Я дам за себе викуп удвоє більший, ніж ти узяв у старости!.. Я все добро, що в батька є, тобі віддам! Повір мені, не обманю тебе я!.. Пусти мене, благаю!.. Сьогодня буде мій Тарас коханий, він теж заплатить вдвоє; з такими грішми ти порівняєшся з вельможними панами!.. (Стає на коліна). Я на колінах тебе молю!.. Простю тобі наругу цю, забуду!.. І батько мій, і милий мій не будуть гніваться на тебе! Я обіщаюся за них, тілько вези мене назад додому.

Герцель (до себе). На ус це треба закрутить! (До Тетяни). Пізно вже! От-от тут буде староста, бо й йому вже дано знать, що ми тебе достали... Мені й самому жаль...

Тетяна. О, будь проклят ти, недовірку! Земля як носить ще тебе? Ти не ходить по ній повинен, а лазити, як змій!.. Йому ти рідний син!

Герцель. Коли ти з старостою зійдешся без сварки, а потім приголубиш і мене гарненько... То вір мені - я одвезу тебе до батька! А про твоє безчестя,- як ти кажеш, бо я не бачу тут його,- не буде знать ніхто! Коханий твій візьме тебе і так, як любить, а ти від цього, далебі, нічого не втеряєш! Така ж самісенька зостанешся, як і тепер.

Тетяна. Бодай тебе за ції речі грім божий зараз вбив! Саме розпутство більш має сорому, ніж ти!.. Зійди з очей моїх, бо голову свою я об стіну розіб'ю, коли ще довш твій голос чути буду!..

Герцель. Ха-ха-ха! Ну, що ти зробиш против сили? Як будеш воювать, велю зв'язать стрічками з оксамиту. Покорись, Тетянко! Ти не в таких руках, щоб випручатись скоро.

Тетяна. О боже!.. Що робить? Яви свою ти милость, не дай в безчесті згинуть!

Вбігає челядинець.

Челядинець. Вельможний пан староста приїхав! (Виходить).

Тетяна, стрепенувшись вся, піднімається.

Герцель. Совітую тобі, Тетянко, покинути свою пиху, свою дитячу соромливість, і тоді засяєш ти такою новою красою, що й мертві б ожили, якби побачили, а послі і сама спасибі мені скажеш.

Тетяна (до себе). Староста!.. Він пан!.. Вельможний!.. До його серця і душі я шлях найду скорійше, він жалості повинен більше мать, ніж цей паскудний лизоблюд!

Входить староста. Герцель йому кланяється низько. Староста показує йому знаком, щоб Герцель вийшов, той зникає. Староста любує.

Староста. Не було, й немає кращої на світі, і не буде!.. Очима п'ю її; здається, що й в раю такого щастя праведні душі не зазнають, яке тут на землі вона дає тому, кого кохає!

Тетяна. Сам бог тебе приніс, щоб вигнать звідціля того лукавого нечистого, що душу тут мою він змучив.

Староста. Крулева ти між усіма жінками, і пан Чеслав тебе не поважав?

Тетяна. Зневаги гірш таке, як в нього, поважання!.. Вельможний пане!.. На тебе дивлячись, мені здається, що в серці маєш ти більш жалощів, ніж твій прислужник... Ти звелів йому пожартувать... Хотів ти посміятися, може... Щоб він привіз мене сюди!.. Ну годі ж вже, доволі!.. Тепер вели йому назад мене вернути зараз, бо батька ви мого цим так уразите, що занедужа він, сердешний!..

Староста. Не жарти це. Без тебе жити я не можу... Я не пустю тебе звідціль, поки моя не будеш ти.

Тетяна (до себе). Остатняя надія пропала!.. О нещаслива доля, куди мене ти завела, що я робити мушу?

Староста. Просю тебе: прости мене! Я проклинаю сам себе, що причинив тобі такеє горе! Прости і подивись на мене привітніше. Душа моя, я весь тебе бажаю більш, ніж раю. То що ж мені було зробить, щоб тут ще, на землі, у рай попасти? Тебе достать! Хоч силою, хоч душогубством!.. І я достав тебе... Я рідний край, лицарську честь, дітей і жінку - усе покинути готов, аби з тобою час один... А там... умерти!.. (Підходить трохи ближче).

Тетяна. І ти такий, як твій прислужник!.. Вас одна мати породила!.. Я думала, що пан вельможний справді лицар!.. Аж бачу, що і в тебе на макове зерно немає честі!.. Нащо ж поневірятися задумав надо мною, над батьком моїм старим, над моїм милим? Хто ж може силою кохать? Таке кохання є зневага! Який же лицар ти, що, розпаливши кров свою звірину, готов віддать і рідний край, і жінку, котрій ти присягав, і дітей своїх за те, що через силу я зроблюсь твоєю на годину?! Не вельможний пан ти, не лицар, а злодій, душогуб розпутний, що впину не маєш своїм гидким бажанням і через них свою й чужу ти губиш честь!.. О, нещаслива та земля, на котрій матері таких, як ти, дітей рожають...

Староста. Мовчи, не докоряй!.. Ти робишся ще краща, коли тебе пізнаєш! Бо до краси прибавився знов розум, якого я ще не бачив і між жінками вищої породи!.. Цариця ти моя! (Підходить до неї).