Празький цвинтар - Эко Умберто. Страница 24

— Та яка там у біса ложа! Масонів вигадали єзуїти.

— Мовчіть уже, він бо ж масон, це не таємниця.

— Glissons! [114] Я знаю з надійного джерела, що на підписанні контракту були присутні (тут оповідач починав шепотіти) адвокат Рікарді та генерал Неґрі ді Сенфрон [115].

— А хто ж тоді Джандуя? [116]

— А ви не знаєте (його голос став тихим-тихим)? Це ж керівники секретної служби, чи то пак краще сказати, Служби вищого політичного нагляду, котра є інформаційною службою голови ради міністрів… Крім того, що вони масони, у їхніх руках справжня влада, з ними рахуються більше, ніж з прем'єр-міністром.

— Невже? Отже, можна належати до секретної служби й водночас бути масоном, і це навіть на користь.

П'ятого травня стало загальновідомо, що Ґарібальді зі своєю тисячею добровольців вийшов у море й прямує на Сицилію. П'ємонтців серед них було не більше десятка, інші були іноземці, чимало адвокатів, лікарів, фармацевтів та приватних власників. Простих людей небагацько.

Одинадцятого травня ґарібальдійці висадилися в Марсалі. А куди ж дивилися бурбонські моряки? Перелякалися двійко британських суден, що стояли у порту офіційно для того, щоб захищати добро своїх співгромадян, котрі мали в Марсалі процвітаючу торгівлю благородними винами? Та хіба вони не прийшли на допомогу ґарібальдійцям?

Коротше кажучи, за кілька днів Ґарібальдійська тисяча (народ уже прозвав їх саме так) розгромила Бурбонів у битві при Калатафімі [117], збільшивши свою чисельність завдяки місцевим добровольцям, і Ґарібальді проголосив у Сицилії диктатуру, керуючи від імені короля Вітторіо Еммануеле, і до кінця травня Палермо вже завоювали.

А Франція, як же на це Франція реагувала? Франція, здавалося, пильно спостерігала за подіями, але один француз, Александр Дюма, котрий уже зажив слави більшої за Ґарібальді, зі зброєю та грошима на борту свого власного корабля «Емма» вже поспішав пристати до визволителів.

А в Неаполі бідолашний король обох Сицилій, нажаханий тим, що подекуди Ґарібальді вже взяв гору, бо королівські генерали зрадили короля, поспішав відновити скасовану ним же конституцію 1848 року, але вже було запізно, й у його столиці теж уже назрівали народні повстання.

І саме у перших числах червня я отримав цидулку від кавалера Б'янко, в якій мене просили чекати опівночі того ж дня на екіпаж, що забере мене просто від дверей мого кабінету. Зустріч мені призначили незвичайну, але передчуваючи, що буде дуже цікаво, я опівночі, обливаючись потом від літньої спеки, яка тими днями спала й на Турин, чекав біля дверей своєї контори. За мною приїхав закритий екіпаж з фіранками, правив ним незнайомець, який одвіз мене в якесь місце: як мені здалося, знаходилось воно недалечко від центру, більш того, у мене склалося враження, що екіпаж кілька разів проїхав одним і тим самим маршрутом.

Екіпаж зупинився у напіврозваленому дворищі старого багатоквартирного будинку, який був суцільною пасткою з розхлябаних перил на сходах. Мене провели крізь маленькі дверцята, потім коридором до широких дверей, за якими ховався дім зовсім іншого штибу із широчезними парадними сходами. Втім, ми піднялися не ними, а маленькими східцями в глибині під'їзду, потрапивши у кабінет зі шпалерами з дамаської тканини, великим портретом короля на дальній стіні кімнати й столом, застеленим зеленою скатертиною, за яким сиділо четверо чоловіків; один з них, кавалер Б'янко, представив мене решті присутніх. Руки ніхто не подав, лише кивнули головою.

— Мовчіть уже, він бо ж масон, і це не таємниця.

— Прошу, сідайте, адвокате. Оцей пан праворуч від вас — генерал Неґрі ді Сенфрон, ліворуч — пан адвокат Рікарді, а навпроти — професор Боджіо, від виборчого округу у Валенца По [118].

З пліток, які я чув у кав'ярні, у перших двох я вгадав голів Вищого органу політичного нагляду, які буцімто («голос народу») допомагали ґарібальдійцям придбати пару тих відомих кораблів. Третього я знав на ім'я — це був газетяр, який уже в тридцять років був професором права, депутатом, входив до близького оточення Кавура. Він був рум'яний, а вуса, ніби розділені надвоє, та монокль розміром з денце склянки надавали йому вишуканого вигляду, тому він видавався людиною, яка найменше у світі здатна когось скривдити, проте шана, яку йому виказували інші, свідчила про його владу в уряді.

Узяв слово Неґрі ді Сенфрон:

— Любий адвокате, знаючи про ваші здібності збирати різноманітну інформацію, а також ваше вміння розпоряджатися нею розсудливо й конфіденційно, ми хочемо доручити вам надзвичайно діткливу місію, яку ви маєте виконати на землях, які вже завоював Ґарібальді. Та не треба робити такий занепокоєний вигляд, наче ми просимо вас повести червоносорочечників в атаку [119]. Вам треба буде забезпечувати нас інформацією. Але для того, щоб ви знали, які саме відомості потрібні уряду, нам доведеться довірити вам те, що я з певністю можу назвати державними таємницями; тож ви, мабуть, усвідомлюєте, наскільки обачним ви маєте себе показати, починаючи від сьогоднішнього вечора, аж поки вашу місію не буде завершено, й надалі. Навіть задля того, щоб, як би це мовити, забезпечити вашу особисту безпеку, якою ми, звісно, неабияк переймаємося.

Тактовніше бути не може. Сенфрон переймався моїм здоров'ям, але якщо я деінде розпатякаю про те, що почув, моє ж таки здоров'я буде у серйозній небезпеці. Однак, з огляду на значущість місії, з передмови можна було тільки здогадуватись, тож я, шанобливо кивнувши на знак розуміння, дав Сенфронові продовжити своє слово:

— Краще за депутата Боджіо ніхто не пояснить вам обставин, що склалися, ще й тому, що він дістає інформацію та свої дезидерати [120] із джерел набагато вищих за нас, до яких дуже близький. Прошу, професоре…

— Бачте, адвокате, — повів Боджіо, — у всьому П'ємонті немає людини, яка б більше за мене захоплювалася цією чесною та шляхетною людиною, якою є головнокомандувач Ґарібальді. Те, що він витворив у Сицилії з купкою сміливців проти однієї з найліпше озброєних європейських армій, я вважаю дивом.

Лишень почувши таке переднє слово, я відразу втямив, що Боджіо — найлютіший ворог Ґарібальді, втім, я мав намір тихенько дослухати все до кінця.

— Однак, — продовжував він, — якщо те, що він нібито встановив диктатуру на територіях, які завоював від імені Вітторіо Еммануеле II, таки виявиться правдою, то ті, хто стоїть за його спиною, цього не схвалять. Мацціні невідступно дихатиме йому в потилицю, поки повстання на Півдні не закінчиться проголошенням республіки. А ми знаємо, як уміє переконувати Мацціні, котрий, спокійненько перебуваючи у чужих краях, уже намовив чимало дурноголових піти на смерть. Серед найщиріших прихильників Ґарібальді — Кріспі [121] та Нікотера [122], а таких палких мацціанців годі й шукати. Вони надзвичайно погано впливають на таких людей, як генерал — людину, що погано розуміється на чужих лихих намірах. Гаразд, скажімо прямо: Ґарібальді не дійде до Мессінської протоки [123] й не дістанеться Калабрії. Він завбачливий стратег, у нього палкі добровольці, й багато остров'ян пристали на його бік, хоча хтозна — чи то з патріотичних почуттів, чи то через те, що нагода слушна. А чимало бурбонських генералів уже продемонстрували таку неспроможність командувати, тому є підозра, що щедрі таємні пожертви зовсім послабили їхні військові чесноти. Не нам вам розповідати, хто, на нашу думку, робив ці пожертви. Певна річ, не наш уряд. Зараз Сицилія вже у руках Ґарібальді, і якщо він захопить Калабрію та Неаполітанське королівство, у його розпорядженні будуть ресурси королівства з дев'ятимільйонним населенням, а перебуваючи в ореолі такого непохитного авторитету в очах народу, він стане сильнішим за нашого суверена. Запобігти цьому лиху наш володар може лише в один спосіб: пройти, певна річ, безболісно, через папські держави на південь з нашим військом, діставшись туди раніше, ніж Ґарібальді. Розумієте?