Празький цвинтар - Эко Умберто. Страница 25

— Розумію, але даруйте, як же я…

— Не поспішайте. Ґарібальдійська експедиція тримається на патріотизмі, але для того, щоб нам уступити в гру й приборкати, а ліпше сказати — звести його нанівець, треба, щоб у нас була можливість, використовуючи гарно розсіяні чутки та статті у газетах, показати, що це почуття паплюжать непевні й аморальні особи, а отже втручання П'ємонту конче необхідне.

— Загалом, — промовив адвокат Рікарді, якому досі слова не давали, — не потрібно підривати довіру в ґарібальдійську експедицію, а слід лише послабити віру в революційне керівництво, котре її зібрало. Граф Кавур відправляє на Сицилію того самого Ла Фаріну — щирого патріота Сицилії, людину, яка зазнала заслань, а тому має викликати у Ґарібальді довіру, але рівночасно з тим він багато років вірний наш прибічник і підтримує анексію Королівства обох Сицилій до об'єднаної Італії. Йому дали доручення прояснити деякі чутки, які вже з'явились. Здається, що через свої добрі наміри й недосвідченість Ґарібальді створює там уряд, який сам по собі є запереченням усякого уряду. Його чесність не підлягає сумніву, але, вочевидь, головнокомандувач не може контролювати абсолютно все, але на кого ж він лишає державні справи? Кавур чекає від Ла Фаріни докладної доповіді про всі можливі розтрати, але мацціанці зроблять усе, щоб тримати його якнайдалі від народу, точніше, від тих його прошарків, де найлегше збирати найсвіжіші новини про заворушення.

— Хай там як, а наш Кабінет до певної межі довіряє Ла Фаріні, — втрутився Боджіо. — Не подумайте, що ми засуджуємо його, боронь Боже, та він же все-таки сицилієць, і хоч сицилійці теж добрі люди, але вони дещо не такі, як ми, вам не здається? Ми дамо вам рекомендаційного листа для Ла Фаріни, й ви можете на нього покластися, але у вас буде якнайбільше свободи, ви будете не лише збирати задокументовані дані, але й (як ви вже неодноразово вчиняли), коли відчуєте потребу, фальшуватимете їх самі.

— Але ким і під яким приводом я туди поїду?

— Ми, як і зазвичай, про все подбали, — мовив Б'янко посміхаючись. — Пан Дюма, якого ви, певно, знаєте, як відомого письменника, хоче на своєму човні під назвою «Емма» приєднатися до Ґарібальді у Палермо. Ми ще напевно не визначили, з якої саме причини він цього прагне, можливо, письменник просто хоче написати якийсь роман про ґарібальдійську експедицію, а може, щоб вихвалятися своїм знайомством з героєм. Хай там як, та ми знаємо, що приблизно через два дні він зійде у Сардинії, поблизу затоки біля Арцакени [124]— на нашій території. Післязавтра вранці на світанку ви відбудете з Ґенуї й зійдете на борт нашого човна, який доправить вас на Сардинію. Там до вас приєднається Дюма, в якого при собі буде вексель, підписаний однією особою, якій він довіряє й багато чим завдячує. Ви прибудете до нього під виглядом журналіста від газети, якою керує пан Боджіо, котрого послали на Сицилію написати захопливу статтю про справу, що роблять Дюма та Ґарібальді. Увійдете до entourage [125] цього романіста й разом з ним прибудете до Палермо. Приїхавши до міста разом з Дюма, ви будете поза підозрою й матимете такий авторитет, якого не мали б, якби приїхали до Палермо самостійно. Там ви зможете вступити до добровольців і водночас спілкуватися з місцевими. Завдяки другому листу ви увійдете в довіру до іншої шанованої та відомої особи — молодого офіцера Ньєво, якого Ґарібальді вже, мабуть, призначив віце-інтендантом. Ви здогадуєтесь, що вже коли «Ломбардієць» та «П'ємонтець» — кораблі, на яких Ґарібальді прибув до Марсали, відпливали, генералу довірили чотирнадцять з дев'яноста тисяч лір, які складають кошторис експедиції. Ми напевне не знаємо, чому опікуватися адміністративними питаннями довірили саме Ньєво, адже кажуть, що він філолог, але він наче має репутацію надзвичайно чесного чоловіка. Ньєво радо поспілкується з людиною, що пише для газети і називається другом відомого письменника Дюма.

Решту вечора ми узгоджували деталі операції та мою винагороду. Наступного дня, зачинивши практику на невизначений термін і зібравши дрібнички першої необхідності, інтуїтивно прихопивши із собою сутану отця Берґамаскі, яку той залишив у дідовій оселі й яку мені вдалося врятувати перше, ніж все порозбирають кредитори.

7. У лавах «тисячі»

29 березня 1897 року

Гадки не маю, чи вдалось би мені пригадати всі події, а надто мої відчуття від подорожі на Сицилію, що тривала з червня 1860-го до березня 1861-го, якби вчора ввечері, порпаючись у старих паперах на дні комода, що стоїть у моїй крамничці, я не натрапив на стос старих погнутих аркушів, на яких я записував усе стосовно тих подій, імовірно, аби потім зробити для своїх туринських роботодавців докладний звіт. Записи на чернетці уривчасті, певно, я занотовував лише те, що вважав найсуттєвішим, або ж те, що я хотів, щоб вважали значущим. А про те, що я замовчував, я й гадки не маю.

З шостого червня я перебуваю на борту «Емми». Дюма зустрів мене дуже тепло. Зодягнений у піджак із тонкого сукна блідо-коричневого кольору, він, безсумнівно, був дуже подібний на напівкровку, хоч, зрештою, він ним і був. Оливкового кольору шкіра, пухкі, добре окреслені чуттєві губи, шевелюра кучерявого, як у африканця, волосся. В усьому іншому мав жвавий та іронічний погляд, щиру усмішку: пухкенький, вгодований bon vivant… Мені спала на гадку одна з багатьох байок, які про нього розповідають: якось у Парижі один франт за присутності Дюма лукаво натякнув на одну з тоді популярних теорій про зв'язок між первісною людиною та нижчими видами, на що той відрізав: «Так, пане, я починався з мавпи, а ви, ви, пане, до неї повертаєтеся!»

Дюма познайомив мене з капітаном Боґраном, помічником капітана Бремоном, лоцманом на ім'я Подіматас (чолов'яга був волохатий, немов дикий кабан, усюди на лиці борода й волосся йому сплутувалося, тож здавалося, що єдиним бритим місцем на обличчі були його білісінькі зуби), а над усе я познайомився з коком Жаном Боєром — як глянути на Дюма, то це чи не найважливіша особа в усій команді. Дюма подорожував з придворними, наче вельможа з давнини.

Проводжаючи мене до каюти, Подіматас розповів, що коронною стравою Боєра були asperges aux petits pois [126], надзвичайно кумедна страва, бо горошку там і близько немає.

Ми обігнули острів Капрера, де у вільний від баталій час переховується Ґарібальді.

— Ви скоро побачите головнокомандувача, — мовив Дюма, і при найменшій згадці про Ґарібальді обличчя письменника засвітилося захопленням. — Через русяву бороду й блакитні очі він схожий на Христа з «Таємної вечері» Леонардо. Його рухи сповнені вишуканості, а голос безмежно ніжний. На перший погляд, він людина сумирна, але вимовте лишень у його присутності слова «Італія» та «незалежність», і він вмить обернеться на вулкан, котрий щойно прокинувся й вивергає полум'я та потоки лави. Йдучи в атаку, він ніколи не бере зброї, в бою витягає з піхов найпершу шаблю, яка втрапить йому до рук, і, викинувши ті піхви геть, кидається на ворога. Має лише один недолік: вважає себе гарним гравцем у бочче [127].

Незабаром на борту зчинився неабиякий ґвалт. Моряки збиралися ловити морську черепаху, так ніби вони на південному березі Корсики. Дюма був у захваті:

— Оце так клопоту буде! Спочатку треба перевернути її на спину: вона простодушно витягне голову, а ми, скориставшись черепаховою необачністю, відітнемо її бідоласі, отак — шварк, а потім повісимо за хвоста, щоб півдоби стікала юшка. Потім повернемо її на спину й, узявши міцний гострий ніж, проникнемо між спинними й черевними пластинками, намагаючись не проколоти їй жовчний міхур, бо якщо його пошкодити, черепаху вже не можна буде їсти. Далі виймають нутрощі, залишаючи лише печінку, а прозора кашка всередині нам не годиться, зате там є дві долі м'яса, пахнуть і такі ж білі, як внутрішня частина телячого огузка. Врешті знімаємо пліву, відтинаємо шию й плавники, м'ясо ріжемо на шматки завбільшки з горіх, обчистивши їх, кладемо у круту юшку з морквою, приправлену гвоздикою, перцем, лавровим листком та чебрецем, і тушкуємо три-чотири години на повільному вогні. Тим часом курятину розрізають на смужки, приправляють шніт-цибулею, петрушкою та анчоусами, варять у гарячому бульйоні, потім, процідивши, поливають черепаховою юшкою, до якої вже додали пару склянок сухої мадери. Якщо нема мадери, можна додати склянку марсали та склянку горілки чи рому. Але то вже pis aller [128].