Сонячнии? промінь - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 34
* * *
- Мила моя, чого ти змарніла так? - питається Марко в Катерини. - Ти хвора.
Катерина лежить на канапі. Вона схудла ще дужче, очі в неї позападали, горять якимсь гарячковим огнем, на блідому, аж білому, обличчю нa обох щоках червоні плями. Еге, вона хвора і вже тепер не ховається з своєю хворобою.
- Еге, милий, я хвора, але не будемо про се говорити.
- Як-то не будемо говорити? - скрикує Марко, страшенно стурбований. Тільки тепер він поміча, як вона хвора. Сп'янілий з кохання, з веселощів та любощів, що ними Катерина повивала його за останні дні, він легко вірив її впевненням, що вона зовсім здорова. І тепер він скрикує:- Ти дуже хвора, треба лікаря!
По Катерининому обличчю пробіга вираз муки. Вона хоче щось сказати, але ту ж мить страшний кашель перепиня їй слова і примушує вхопитися за намучені груди. Довго вона кашля, і той кашель пройма всю душу Маркові. Страшна правда починає неначе виявлятися в його перед очима.
Викашлявшись, вона довго не може сказати й слова. Марко держить у своїх руках її худі похолоділі руки і не хоче вірити цій правді: ще вчора Катерина була весела, радісна, ходила, навіть бігала - зовсім здоровою здавалася; а сьогодні вона вже ледве може встати і лежить нерухомо.
- Коханий мій, не клич лікарів, бо це даремно, Я тобі все скажу, і ти мене зрозумієш. Сядь ближче до мене, дай мені свою руку! Марко слухається, сіда ближче і дає їй руку. Вона важко й швидко диха, груди високо здіймаються. Вона мовчить кілька хвилин, заплющивши очі, і нарешті каже:
- Не нарікай на мене, коханий!.. Може, я помилялась... Може, так не треба було робити, але спокуса була велика, дуже велика... Хоч одна хвилина щастя, але такою дорогою вона здавалася!..
Вона зупинилась на хвилину, щоб передихнути.
- Ти ще не розумієш мене, я бачу. Але зараз...
Знову зупиняється, не може казати...
Марко цілує їй руку і сам не помічає, як на їх пада його сльоза.
- Пам'ятаєш ти мою фантазію, знаєш, ту що ти несподівано почув, повернувшися додому? - питається вона нарешті.
- Пам'ятаю! - говорить Марко, і холодний страх пронизує його наскрізь: він згадує, що було казано в тій пісні.
- Еге, я одурила тебе тоді. Прости мене, прости, моє щастя! Не тоді я це склала, як у школі хворою була, а за день до того, як ти почув. І те, що там казано було, те була правда.
Вона відразу встала. Очі їй зазоріли ясно, обличчя зрум'яніло. Голос задзвенів голосніше:
- Еге, мій милий! Як приїхав ти до мене в школу, я відразу мов ожила. Тяжка хвороба, що сиділа у мене в грудях, точила їх, як шашель зерно, вже тоді була. Але я ожила! Почула в собі таку силу, таку дужість, що могла встати і думати, що я справді одужала. Я вірила в це, бо хвороба мов сховалася, я вірила в це всі святки, вірила, як ми вінчалися в церкві, і тільки тоді побачила, що помиляюся, як зробилась твоєю...
- Чому ж ти мені тоді не сказала цього? - скрикує Марко.
- Чому? Мій дорогий! Це страшна хвилина була, як побачила я, що не одужала, що й не одужаю! Я певна була, що не одужаю, я знала,- розумієш? - запевне знала, що я вмру. Відкіля довідалась - і сама не можу сказати. Але впевнилась...
Я знала, що помогти мені не можна. Нащо ж я казала б тобі, отруїла б твоє життя моїм передсмертним хирінням, мучила б тебе? Тебе, мого коханого, мого любого, того, що показав мені, хто я і що я, напоїв мою душу таким щастям, таким коханням! Милий мій! Я не могла цього зробити і зважилась зробити так, щоб ти не знав про це, щоб і ти, і я - oбoє були щасливі за той короткий час, що нам судилося прожити ще вкупі. Я сховалася з своєю хворобою. Мені іноді трудно було ховатися, найбільше в останній час... Але скажи, милий мій,- не даремне я це зробила? Був ти щасливий?
- Боже мій! Та що ж се таке, що ж се таке?! - скрикує Марко як несамовитий. Він кидається з хати, він біжить до лікаря, що живе суміжно з ним, і приводе його до покірної Катерини.
- Сухоти в останньому градусі,- каже лікар.
Але Марко не вірить, не хоче вірити йому. Кидається по інших лікарях, збира всіх, яких тільки може знайти в цьому місті, затяга славетного лікаря, що на той час був там. І Катерина покірно два дні скоряється йому. Але від усіх чує Марко одну відмову:
- Надії нема!
* * *
- Бачиш, милий,- ти відняв у нашого життя спільного два дні,- говорить, усміхаючись ласкаво, Катерина,- бо не поняв мені віри. Але скажи мені тепер те, про що я тоді в тебе питалася і про що ти мені не сказав. Скажи: був ти щасливий зо мною?
- Чи був я щасливий? Я не знаю, чи був хто інший коли такий щасливий! І після такого щастя! - і Марко в безнадійній тузі ламле руки.
- Коханий мій, нащо нам смутити останні хвилини нашого життя вкупі? - каже вона, і ці ласкаві слова тяжким докором б'ють у Маркове серце. Eгe, вона носила смерть у грудях і ховалася з нею, щоб не засмутити його щастя, його, що мав ціле життя перед себе,- а він тепер отруює останні хвилини її життя!
- Прости, прости мене, моє єдине щастя, але ж я не зможу без тебе жити!
- Не кажи так, не кажи! Знаю, як тобі тяжко думати про те, що ти будеш без мене, бо знаю, як се тяжко мені. Але ти зостаєшся на світі і на тобі лежить повинність: праця для рідного краю. Се повинно бути вище від мене, се твоя святиня. Не журись, не плач, милий! Я вірю в життя на тому світі. Я завсігди в його вірила, а тепер ще дужче. Бо це була б страшенна кривда розлучити нас так рано і не дати нам змоги побачитися знову. І я вірю, що ми побачимося і не розстанемося вже кіколи. Але поки прийде той час святий,- ти повинен зробити все на цьому світі, все те, чого вимагає від тебе рідний край. Тільки тоді ми матимем право побачитися. Коханий мій! Не тим мені шкода вмирати, що так рано покидаю світ. Я так мало жила, а зазнала такого щастя! І коли я згадаю, що тисячі, може мільйони людей проживають довге життя, не зазнавши і невеличкої частини такого щастя, якого я зазнала, то бачу, що нема чого мені нарікати на своє життя... А того мені шкода вмирати, що сходю зо світу без сліду, не кинувши нічого на спомин рідному краєві, не зробивши йому нічого, не спокутувавши навіть мого гріха - моєї сліпоти, що з неї ти мене вивів!
Не посилай до тата й до мами! Я не хочу! Нащо я їх смутитиму? Потім довідаються. Досить, що я змучу тебе, мій коханий!
- Життя моє, кохання моє! - скрикує Марко, і відразу сльози ринуть у його з очей і течуть швидко по щоках, печучи їх мов розпечене залізо. Він плаче, але се тільки на хвилину: він чує в собі силу зробити не сумними її останні хвилини...
* * *
Минає день. Вони все вдвох. У неї на обличчі сяє ясний спокій; його обличчя захмарювала б страшна журба, якби він не давив її в собі. Він згадує, як вона перемогла себе, і дивиться їй у вічі ясними очима. Пригортаючи на груди, обережно переносить її на руках до моря, на те місце під скелею, де вона так любить бути, і кладе в спокійне крісло, що там стоїть. А сам він сідає коло її ніг, і її рука спочиває в його на голові.
Тихо плеще блакитне море, ясно сяє на блакитному небі сонце. Тихо та ясно дивиться Катерина на Марка і каже йому:
- Дивись, як здалека біліє вітрило на тому човні! Яке воно чепурне і як би я хотіла тепер удвох із тобою бути там, під ним. Вітер напружував би вітрило, і човен линув би з нами... по морській блакиті... А над нами сміялась би сонячним промінням друга безкрая блакить... Гарно було б!..
- Еге, мила, гарно...
- Тим гарно, що се була б емблема нашого життя: як човник увесь у сонячному сяєві лине по рівній площині, так і наше життя пролинуло, все осяяне сонцем великого щастя.
- Але нащо ж так швидко воно пролинуло, як і той човник: його вже нема.
- Мій коханий, не журись тим! Той човник не згинув, він знову з'явиться. І ми знов зустрінемось колись. Ти віриш у це?
- Я не вірив колись, але ти навчила мене вірити.
- Вір коханий! З цією вірою легше буде тобі жити на світі.
* * *
Вона зовсім уже не може ходити, але не хоче сидіти в хаті і каже: