Сонячнии? промінь - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 35
- Хочу вмерти під сонячним сяєвом.
І Марко кілька разів на день, як дитину, носить її на берег до моря, і вони там сидять.
* * *
Вона вже мало говорйть - їй важко говорити. Тільки проха Марка, щоб він їй казав що-небудь. Хоче чути його голос. Здержуючи сльози, він почина їй казати про те, чим вона цікавиться, читати. Вона слухає жадібно, мов хоче востанне впитися звістками про рідний край, про світ широкий перед тим, як покине його. Вона лежить у своєму кріслі. Волосся розпалося круг страшенно схудлого обличчя. Дихання важке, груди високо здіймаються й низько спадають.
- Прочитай що з «Кобзаря», милий,- я хочу попрощатися з ним.
Марко бере «Кобзаря» і почина читати «Наймичку»,- її Катерина дуже любить.
- Ні, не се! Прочитай «Мені однаково, чи буду...».
Марко чита, а вона слуха уважно як молитву і шепоче потім:
- Ох, не однаково мені!..
- Тепер прочитай мені «Б'ють пороги»...- знаєш, до того місця...
Марко чита і зупиняється на словах:
Наша дума, наша пісня.
Не вмре, не загине,-
От де, люде, наша слава,
Слава України!38
- Буде!... Вже!..
* * *
Сонце починає сідати.
- Мила,- говорить Марко,- вже холодно, час додому йти.
- Постривай, голубе, я хочу подивитися, як заходитиме сонце. І вона жадібними очима дивиться на його. Розкидаючи червоне проміння, тихо схиляється сонце до незмірної площини. Ось паруси з нижнього краю вже втопли в морі; ось і край сонця вже в воді. Хитливий водяний поверх зазолотився, торкнувшись до сонця. А воно горить, пала з усієї сили, мов бореться з могутньою безоднею, що ось-ось вона поглине його. Але борня даремна: безкрая й безодня мокра стихія втягла в себе золоте світло. Ось тільки край з його видко над морем; ось тільки цяточку золоту - і нарешті немає й тієї, зникає, погасає й та.
- Скінчилось! - шепоче Катерина.
* * *
Вчора погашене сонце знов сяє на небі. Море плеще. Катерина лежить у кріслі. Вона каже. Вона шепоче так, що Марко ледве розбира її слова:
- Сьогодні вже не побачу, як заходитиме сонце. І так краще! Прощай, моє ясне!.. Зоставайся на небі та світи ясно моєму милому! Прощавай море! Розважай ти мого коханого так, як мене розважало. А ти, пречистее небо, нагадуй йому про інше життя, що в йому ми зустрінемося!
Вона шепоче все тихше та тихше. Вона все прощається:
- Прощавай, мій рідний краю! Недавно тебе взнала, недовго й знала! Не могла ніякого добра тобі зробити. Але прости мені се за те, що я так тебе любила. Тобі зостається мiй коханий...
Марко вже не може нічого розібрати, але вона ще шепоче:
- Батько й мати - прощавайте! Милий, не врази їх зразу звісткою...
- Ще кілька хвилин. Вона відразу підводиться:
- Милий! Коханий! Світ мій!.. Прощавай!..
З останньої сили обхоплює вона його руками за шию.
Поцілуй!..
Уста їм стуляються в останньому поцілунку. Останнє зітхання віддає вона Марковим устам і її голівонька пада до його на груди.
Темрява, безпросвітня темрява обнімає Марка...
ЕПІЛОГ
Минуло кілька часу...
Був вечір. Косе сонячне проміння золотило верховіття дерев у невеличкому, зарослому вітами та листом куточку. Воно пробігало поміж деревами і ясно сяло на позолотистому хресті, що був поміж тими деревами.
Серед їх - невеличка прогайльовина, а на їй, обгороджена залізними штахетками, могилка. Прогайльовина ховалася проміж деревами тільки з боків, а згори вдень ясно й радісно сяло на неї сонце.
На не дуже високій могилці, на білому надгробкові стояв золотий хрест. Навкруги цвіли трояндові кущі. Вони розрослися буйно і за ними не видко було зсередини залізних штахеток. Пишні троянди просували свої запашні голови й крізь штахетки.
Вдень, як сяло сонце, над цим куточком тріпалися крильцями метелики, у вітах співали пташки. Вдень тут цвіло й сяло життя.
Тепер був уже вечір. Тільки на позлотистому хресті грало променем сонце.
Прихилившись до надгробку, сидів Марко. Він дуже відмінився. Обличчя зблідло, зморшки лягли на чолі; біля губів визначались, поки ще ледве помітні, риски гіркого усміху. Але його очі дивились хоч і сумно, та спокійно і поважно. Він прийшов сюди в гостину до своєї коханої. Він ходить часто сюди, у сей куточок,- він переніс у його з-над моря дорогий прах... Він любить тут бути й думати.
- Минулися сльози; минулися нестерпучі муки. Але твій образ, моє єдине кохання, не вмре в моїй думці. І я не знаю, коли ти мені дорожча була,- чи тоді, як я непритомний ридав над твоїм холодним трупом, чи тепер... Минулися ридання, та не минулася невпинна, невтишна журба по великій згубі. І з цієї журби серце болить мов ще більше, ніж тоді з риданнів.
... Еге, ти мені дорожча тепер. Як плакав я над тобою мертвою, плакав я тільки по коханій, без міри дорогій, ніколи не забутній дружині. То ридало моє кохання до тебе. Але тепер минув час, і я міг багато думати, і я згадав тебе всю, і зрозумів тебе всю. І тепер ти мені не тільки незабутня дружина кохана, але й більше... Ти своїм життям довела мені, що на світі може істніти щось таке, що ми за малим тільки не можемо назвати ідеалом. Ти своїм життям навчила мене вірити в те, що ідеал цей істніє на землі. І що не зробилось би зо мною в житті, які бурі не налітали б на мене, які болота ні силкувались би поглинути мене,- ніщо не вирве з моєї душі цієї віри. Знаю, що є на світі кохання таке чисте, таке ідеальне, що не ймеш віри, що його породила земля; кохання, що за його можна і треба віддати життя. А коли є таке кохання, то є і все добре на світі, бо кохання є джерело всього доброго. І тільки через тебе, моя кохана, я ніколи не кину вірити в красу, правду, добро і ніколи не згоджуся з тими, що кажуть, мов їх нема. Вони є, і я їх мав у тобі - а хто мені може довести, що я тебе не мав? Не темрява та безнадійність панує на землі, а сяє сонце краси, правди та добра...
... І ще іншого ти мене навчила. Навчила, як можна віддавати своє життя за других. Ти була мені сонячним променем, що осяяв мені все життя моє і зрбив мене щасливим. Еге, я й тепер щасливий. Хоч ти і вмерла, але вмерло твоє тіло. Вся душа твоя чиста перелинула з останнім твоїм зітханням у мою душу і навіки з'єдналася з нею...
... Сонячний промінь... Ти так завсігди любила сонце, що тобі сподобається се порівняння - я знаю. Чи не в цьому ж і мета людського життя - бути людям сонячним променем і робити їх щасливими?..
... Але на се треба мати таке налите коханням серце, яке мала ти, таку чисту душу, яку мала ти. Не всяке їх має, і я перший ні. Але ж усе, що я зможу зробити,- я зроблю. Не забуваю ніколи твого останнього заповіту: віддати моє життя рідному краєві...
Він устав і припав устами до холодного надгробку.
- Спи моя доле, моє сонце! Спи спокійно: я не забув іще одного твого заповіту - вірити в те, що ми зустрінемося на іншому світі. Ти й цьому навчила мене вірити, і я вірю, хочу вірити, що прийду до тебе, як тільки зроблю все, що зможу зробити на цім світі. Спи!
І ще раз його уста припадають до могилки і сльози капають на холодний камінь.
Такі гарячі, що здається, пройдуть аж туди, де лежить вона... Марко випростався. Останній сонячний промінь блиснув на хресті і погас.
Сонце сховалось за обрій.
Тихо вийшов Марко з штахеток, замкнув їх і пішов додому. Був уже вечір, і велике рухливе місто починало де-не-де перерізуватися блискучими низками ліхтарів. Гугіт та гомін чути було здалека. Марко не любив того гуготу та гомону, але він ішов тепер туди, відкіля його було чути, бо там була та робота, що на неї він призначив своє життя. Там були щирі товариші, що робили з їм укупі коло одного діла. Марко йшов туди виконувати той заповіт, що почув він з уст коханої - віддавати себе праці задля високої ідеї: щастя, відродження рідного народу.
1890. с. Олексіївка.
1 «І день іде, і ніч іде...» - одна з останніх - 1860 р.- поезій Т. Шевченка.