Оповідання - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович. Страница 12

Є в мене робота і молодицям, і дівчатам, і старим бабам з вашого роду. Оттих кивух, моргух, що маючи своїх мужиків, та на чужих або на парубків кивали та моргали, та сюди та туди заводили, так ту, до мене яка появиться, так так зараз, зачепивши за плахту або за спідницю, та на височенний дрючок і піднімемо, нехай згори розгляда та розслуха, відкіль вітер повіва, та так і морга, і кива, згадуючи своє кивання на людей; от у усьому пеклі і є звістка, відкіля вітер віє. Цокотухи та ляскухи, що, покинувши і мужиків, і господарство, і діточок, зійдуться докупи, та усіх осуждають, та підбріхують других, та сварки та смутки заводять, так я тих - у мої сади до ягід, щоб замість трещоток терчали та горобців відганяли. А ще бувають і такі, що бідний мужик де хоч озьми, хоч душу продай, у дітей останнє забери, та купуй їй то плахти, то очіпки, то стьожки, сьогодні одне, завтра друге і усеє таке, та як убереться, так що і усеї худоби на год не стане, що люди сміються та аж жахаються від неї, а вона дума собі: яка я собі хороша. Оттака як попадеться до мене, що, знаєш, справжнього пекла не заслужила, а так попала сюди тільки на панщину, так я таких - на мої огороди до струків, замість опудала; нехай їх ляка, як лякала людей. Та і усяким є у мене усяке добро!

Достається і писачкам. Наплодилося до ката у вас таких, що пишуть повісті та романці і усякі теревені, [10] так я їх - бач, охочі трудитися - у мої сади, то на конюшенний двір, то у вівчарню, щоб скрізь гнійок до купок змітали та гори насипали; бач, як бува по панським садам. Та як їх робота і тут така, як і на вашому світові, що з ледащого ледащим ледащо зліплене, то воно, як і у вас нікуди не годилося, так і тут від вітру розсипається, а їм знову треба ліпити; та і ліплять же хлопці гарно! Точнісінько, як колись і книжки зліплювали! А ті, що дума, як би людей обібрати та і обдурити… от і вигада: «Я, каже, напишу вам півтора десятка книжок; дайте-ке грошики сюди, а книжки опісля пришлю». Гроші скинулися, дали, а книжки де? Овва! В нього не тільки нема понаписованих книжок, та у голові і глузду нема на пів-книжки, щоб йому об тім і написати, за що узявся; а йому і байдуже! Він одурив мир, та цілковими у кишені побрязкує, та горілочку похлистує, а макухою з рогозом заїдає; звісно, з розкоші. Так ті в мене приставлені малих дітей тішити: то догори ногами ходять, то стовбула перекидаються, то бульбахи дмуть, то у виворочених кожухах рачки лазять; аби б діти сміялися, як на вашім світі люди з них сміялися. А ті, що самі ніколи нічого путнього не написали, а тільки вздрить яку книжку, так її і закепкує: і не туди писано, і не так розказано, і те не так, і се не сяк, та часом такого прибреше, що чого і у книжці того нема і чоловік зроду не писав, а він каже, ще там сеє і онеє є пописано, та каже: «Я порядився вам виказовати, де що не так по книжкам є, бо я усе знаю, і я вже так напишу, що ніхто проти мене не вдере»; як же вчистить, так хоч утікай! і прочитаючи його роботи книжку, зараз у хаті кури, а то завадить. Про других же, так на всі заставки лає і кепкує. Так я його і тут до такого ж діла: охочий був доглядатись, де не до шмиги, де не чисто, не гладко; так чисть, голубчику, пекельні і пригребиці та попід тинами, попід плотами, усюди по кутках, попід приспами, і де помиї виливають, і по трубах сажу вичищай, коли такий охочий вичищати; та ще ні віника, ні лопати не даю: які руки на світі книжки вичищали, тими руками і тут вичищай, підбирай, винось, викидай…

- Та ну їх ізо всім! Усіх поганеньких грішників, таких, що не дуже пекельну муку заробили, таких і не пере лічиш; та стільки набирається їх, що я вже швидко не придумаю, яку і кару їм накладати. Бач, люди стали хитріш чорта: таке зло сконпонує, що не знаєш, чим його і карати. Так оттим-то я вже на ваші ледащі душі і не кваплюсь; а з твоєю, запліснявілою, що мені робити? Куди і на що вона мені пригодна? Орудуй нею до якого часу. А коли хочеш мені віддяковати за те, що я тебе навчу, що усякий скарб, який тільки де є, усякий, коли схочеш, так і забереш; так от чим мені віддружи… та гляди, не

полінуйся і не збреши…

- Батечку ріднесенький, таточку, голубчику! - аж заскавучав наш Масляк, почувши від Юдуна про таке добро; і підплигує, і присіда, і за руки його хвата, і усе обіщається: «Не збрешу; от тобі хрест…» - та й перехрестився… Шарах!., аж тільки загуло, і мов собака заскиглила, утікаючи в ліс… Озирнувся наш Масляк… нема ні Юдуна, ні шатрів, ні чортів, ні чортих, і музики катма! Стоїть він, сердека, на узліссі, у тернових кущах! Приглядівся, аж над самісінькою кручею прекрутенною стоїть, а унизу річка шумить та гуде, звісно, як після поводі, на великодніх святах; тільки б ще на ступінь ступив, тут би і чорту баран, попався б Юдуну у лапи. Побачивши такую біду, так сердешний Хома зжахнувся, що й сам себе не стямив! Ухопився, хоч і руки у кров сколов, за тернові кущі і став пробі кричати!… Кричить і розгляда, де він і у якім єсть іменно місці, аж ось і розглядів, що за річкою - його село Джигунівка, і якраз на тім боці, на піщаному березі, празникові колиски постановлені, і парубки з дівчатами качаються, деякі так ходять та христосуються, жартують меж собою, хлопці навбитки б'ються червоними яйцями, дітвора тож біга промеж жінками, що винесли на продаж і крашанки, і горіхи, і мочені кислички, і усякі празникові ласощі.

Пізнав Хома своїх людей, став ще дужче гукати і на усі заводи кричати… аж ось парубоцтво почуло, що чоловік кричить, та не знають хто; та вже ж хто не є, а треба рятовати. От моторніші кинулись до греблі, відчепили мірошників човен, налагодили його, справили усе та й поїхали визволяти, хто там кричить. Повилазивши з човна, поки-то ще на ту кручу зідралися, а Хома усе пробі реве. Як вже підійшли до нього, тогді тільки пізнали, що то є Масляк; а відкіля він узявся, так усі дивувалися, бо чули, що він сидить ув острозі, та не знали певно, чи за корчемство, чи за яку другу біду; і коли він відтіля вислобонився, нічого не чули. Стали його розпитовати, чого він сюди зайшов, чого кричить, чого аж прикипів до кущів? Так він вже нічого і не тямить, тільки знай кричить: «Юдуне, Юдуне! батечку рідненький, давай гроші, озьми з мене душу!…» - і усе такеє… Возилися з ним хлопці, возилися… морока, та й годі!… Далі нічого робити, зв'язали любенько йому руки, щоб не пручався, та й утеребили у човен і приїхали на той бік. Тут усі позбігалися дивитися, кого хлопці привезли? Зараз усі і пізнали, що то єсть іменно Хома Масляк. До нього з розпитками, так він знай своє співа усе: «Юдун та Юдун, дай, таточку, грошей». А що воно є і до чого се він каже, ніхто його і у товк не озьме!

Аж ось прибігла і жінка його: стала розпитовати, і просить, і лаєть, вже і голосить над ним, а він усе своє товче… Відвели його додому, положили, зараз послали за знахурками; вже вони його і злизовали, і соняшниці заварювали, і як то вже не шептали і по зорям, і середу дня, і у саму глуху ніч, так нічого і не зробили. Та три тижня недужав; та що-то, як його узяли з кущів, так! рісочки у рот не брав: так-то налопався чортячої страви! От, як недужав та недужав, і усе йому що дальш, усе було трудніш, думала жінка та таки і знахурки, що от-от-от помре, і уночі вже і свічку над ним світили, і сиділи над ним, і дожидали… а він разом: луп! та й заговорив: «А пошліть мені старого дядька Кирика Жабокрюку, та брата у третіх Пилипа Шикалку, та Талемона Нечосу; я щось їм скажу». Жінка зрадовалася, що от, мабуть, одужа, пильно послала по тих людей, а сама - до нього, та аж припада, та пита, чи не хоче чого з'їсти: «Може, буханця, або печеного яєчка, або мочених кисличок?…» - «Ні, - каже, - нічого не хочу; я вже добре наївся, буде з мене… нехай швидше люди прийдуть».

Як же позіходилися люди, та прийшли деякі і лишні, прийшов і пан Симейон, дяк таки з того села, так от їм сердешний Масляк і став розказовати про своє привиденіє, що в нього було з проклятим Юдуном, і як він у нього обідав, яку страву їв, які напиточки пив, як танцював і як Юдун йому розказовав, що які порядки є у пеклі… та як розказав усе, протягсь, хропнув тричі та тут при людях і вмер…