Оповідання - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович. Страница 13

Кирик Жабокрюка, стар чоловік, довго стояв над ним, поки його вбирали, думав-думав щось довго, далі здихнув та й сказав: «А що, Хомо! От тобі і скарб!»

Оттак-то сюю повість розказовав мені пан Симейон, джигунівський дяк. Вже не знаю, чи правда сьому була, чи півправди; чи так-то Юдун про пекло розказовав Маслякові, чи, може, дечого пан дяк і поприбріховав, я не знаю; а тільки нігде правди діти, як почув, яка є панщина у пеклі на тих, хто то повісті, то усякі ледащі книжки пише, так мене аж циганський піт пройняв. Та вже ж, що бабі, то і громаді. Коли товариство перестане писати, не буду і я; а то, далебі, що не втерплю.

МАЛОРОСІЙСЬКА БИЛЬ

Недалечко від якогось-то города, чималенького, що в нім було аж три церкви, одна кам'яна, а дві дерев'яних, було село, а у тім селі жив собі чоловік Демко. Він би то і розумний, як і усяк чоловік, так, потрошку: знав і своє діло коло хліба, вмів свитку залатати, кожушок вихутровати, усе знав, що доводилося, тільки, на лихо собі, хотів кріпко величатися, щоб усяк його почитував, усяк завидовав. Пуще гіркої редьки досадно йому було, як де у кунпанії, де зберуться люди, а як було біля города, то і хороші люди зіходились поговорити де о чім, а не так поговорити, як послухати дяків, що як зійдуться та стануть таке розказовати, що нам і уві сні не присниться побачити. Як же у городі було аж три прихода, а у кожному по два дяка та сьомий сільський, так де зійдуться, так так! є чого послухати, як стануть розказовати. Один почне з євреїв, другий перехопе та приньметься за гога й магога, інший товкує про «обаче», то, я ж кажу, нашого братчика, неписьменного, слухаючи, аж сльоза пройме!… недаром сказано, письменний!… А у такій кунпанії кого посадити на покуті? Дяка. Кому перша чарка? Дякові. Перед ким, хоч ти і старий, помовч? Перед дяком. А усіх прочих других хоч би і не було.

Через теє Демкові кріпко досадно було. Хоч частісінько підголював чуб і бороду, вздягав і синій жупан і не пропускав, де збиралися почотні люди, то поки дяків нема, то і йому добре: обсядуть його старики, слухають, що він розказує про саранчу, як колись налітала у старовину, а він се чув ще від батька; а як почне розказовати, як вже він і сам бачив, як шествовав сам губернатор через їх город, так, батечку! було чого послухати! Божився, що і перед ним, і за ним усе пани біжали тройками, то у бричках, то у кибитках, а інші і на простих повозках. А сам, каже, губернатор їде у колясці, що скрізь у вікнах, мов хата яка! а дзвоників-дзвоників! І у передніх дзвоники, і у задніх дзвоники, і у самого на колясці дзвоники… та усі разом як зателенькають, так аж у вухах лящить!…

Оттаке усе як розказує, що і у самого аж дух радується, і, знай уси розгладжує та ще й придумує, щоб то розказати, а тут дяк - рип у хату! Зараз хазяїн до Демка: «А устань, - каже, - Демку, пусти пана дяка, нехай нам дещо з премудрості розкаже». От тобі Демкові і честь!… Встане мов обпльований, на людей не гляне, зараз за шапку - і хоч і не проси, щоб зостався, хоч чого хоч піднось йому, не хоче і не хоче, мерщій з хати; тільки його і бачили! А то ж і не досадно, скажете, як чоловікові дуже хочеться повеличатись і щоб його шановали, а тут ніхто і не дивиться на нього та при ньому величають других.

«Тривайте ж, - так собі подумав раз уночі, як не спав з нудьги, - я вас усіх провчу. Будете тямити Демка. Будете тошатися не тільки у хаті, та й коло хати, аби б як протовпитись та послухати дечого. Нехай тогді дяки сховаються з своїми премудростями. Заткнемо їх за пояс. Замовкнуть против нас».

Так подумавши та надумавши, що робити, узяв уранці і відвів хлопця, свого-таки сина, у науку, попереду до піддячого. Як же хлопча узялось за письмо і стало не спотикаючись читати аж по верхам, батько, нігде дітися, хоч з нуждою пополам, хоч у позичку ускочив, а віддав хлопця у науку до дяка, та аж до соборного, щоб навчив, чого сам зна. І щось недешево і поєднав.

І не узяв чорт Харка, Демкового сина. Незабаром, голів через сім, поняв добре і читати, і писати; єрмолой увесь проспіва, стихири усякі, який би то дяк відкіля б то не явився, що хоч починай, а Харко вже й тут: попереду окселентує, а там і пішов сам горою; і переводи виводить і на таке зведе, що хоч би тобі тут п'ять дяків співало, то він усіх зіб'є, замовкнуть, зостанеться один та й докінча, як сам зна.

Така-то розумна дитина була. Демко не нарадується. Еге! Так що ж бо: з книжки що хочеш він тобі прочита, а свого розумного слова не скаже, не видумає нічого.

Як прийшло хлопча з науки, а вже так було йому годів вісімнадцять, батько й каже йому: «А що, каже, Харку, чи не зумів би ти якого розумного слова сказати нашим дякам, щоб не знали як і розжувати його; знаєш, носа їм утерти, щоб не дуже брови піднімали? Видумай-таки що-небудь; а я закличу їх і других яких людей, що тільки їх і слухають, і поважають; а ми їм при них і відріжемо, і пристидимо».

- Так що ж, тату, - каже хлопець. - Після чого я розумне слово скажу? Адже я тільки вчився у школі. Через науку не станеш розумним. Хоч усі книжки вивчи напам'ять, а розуму не наберешся. Треба світу повидати, з людьми поводитись, тогді до розуму дійдеш. Даваде, тату, кошту; піду по другим городам, запримічатиму, де як поводиться, а звернувшись, таке їм скажу, що усі дяки і старики наші тільки плямкатимуть, а не второпають нічого.

Нічого Демкові робити. Хоч і дуже потратився на Харкове письмо, а треба ж його і до розуму довести. Нехай світу побачить, роздивиться, як де у людей поводиться, вернеться додому та й загне дякам карлючку, щоб не дуже пащекували. Здихнув важко Демко, достав позичкою ще скільки там десятків карбованців, віддав Харку та й випроводив його. Два года на третьому приїхав Харко до батька, найняв чоловіка з дальньої сторони, щоб віз його додому, а як грошики процвиндрив, так поєднав так, що, каже, батько заплатить.

Чухався Демко довго, нічого робити, заплатив. А сина попереду, як увійшов, та й не впізав. Острижений, підперезаний не по-нашому, а чортзна по якому. Розказує, руками бовта, слова варнякає не наші, а на московські закида, та тільки не до ладу. Батька не взива, як закон велить, «батько» або «тату», а усе «старик», та усе придирається: «У вас, - каже, - не так усе, як у людей. Стидно тобі, старик, що і досі не вмієш жити по-людськи».

- Та то дарма, - каже Демко, - навчимось опісля. Ти тільки скажи мені, чи набрався ти, по чужим сторонам ходячи, розуму, якого тут нема?

- Що се ти, старик, розказуєш! Старий, та не вмієш розсудити. (Трохи-трохи не сказав батькові у вічі, що дурний єси). Я тільки ув одну сторону ходив, так і розум бачив з одного боку. Постачай грошей ще, піду у другу сторону, так ще розумнішим вернуся.

«Може, хлопча і правду каже», - подумав Демко. Сяк-так, то просячи, то молячи, роздобувсь на гроші, віддав синові і проводив його у другу сторону меж чужі люди.

Ледве-ледве на п'ятий год вернувся наш Харко, і вернувся ще чудніший. Не второпає, що батько каже, батько стоїть, а він перед ним сидить і руки йому не цілує ніколи. Батько дечого йому багато каже, а він відвернеться та й скаже: «Мужик!» Оттаким розумним вернувсь наш Харко з чужих людей!

- А що, сину, - каже батько, - чи набрався дуже великого розуму? Чи задаси пинхви нашим дякам? Так коли теє, так я зібрав би їх, попоштував чим ще є, та і пристидили б їх.

- Ти-то думаєш так і задати їм пинхви? Бач, який швидкий! - Се-то син на батька так каже. Знаєте, вже він побував по чужим сторонам, так йому стидно против батька бути звичайним. О, бодай вас, з вашою наукою! - Треба попереду довго думати, поки що вигадаєш до пуття сказати. Учені люди завсегда так роблять. Купи лишень мені, старик, на гривню свічок, так я ніч посиджу та й видумаю щось розумне.

Купив Демко за ту гривню свічок, а Харко, повечерявши добре, як звичайно вчений, сів думати та видумувати розумне слово. Свічки позасвічував, сів за стіл, голову підняв, у стелю дивиться, виваливши очі, руками розводить, то палець у лоб ткне, то на ніс положить, то у рот всуне та сопе, аж свистить, мов на сопілку гра… та разом скочить з лавки, стане ходити по хаті, руками б'ється об поли, здихне… та вп'ять сяде за стіл. Та таку кумедію строїв через усю ніч; свічки догоріли, став світ. Харко знемігся, звалився на лаву і захріп.