Українські поезії - Гулак-Артемовский Петр Петрович. Страница 13

21 января 1856 г., Харьков

ДО ЛЮБКИ

Нащо ти, Любочко, козацьке серце сушиш?..

Чого, як молода та кізочка в бору,

Що чи ногами лист сухенький заворушить,

Чи вітерець шепне, чи жовна там кору

На липі подовбе, чи ящірка зелена

Зашелестить в кущі - вона, мов тороплена,

Шукає матері, дрижить, втіка...

Ой чом же, Любко, ти жахливая така?..

Чи зуздриш, то й дрижиш; себе й мене лякаєш!

Чи я до тебе - ти, як від мари, втікаєш!..

Та я ж не вовк, не звір та й не медвідь-бортняк

З Литви: вподобав я не з тим твою уроду,

Щоб долею вертіть твоєю сяк і так

І славу накликать на тебе та пригоду!..

Та й час би дівчині дівоцькеє гадать:

Не вік же ягоді на гілці червоніти,

Не вік при матері і дівці дівовать...

Ой час теляточко від матки одлучити!..

16 марта 1856 г.

УПАДОК ВЕКА

Печально я гляжу на наше поколенье.

Лермонтов

Як подивлюсь на хист теперішніх людців,

На витребеньки їх... Та що з ними мороки!..

То, далебі, дрючок отак би і вхопив,

Та й ну їх лупцьовать, замірків, на всі боки!

Яка пожива з їх?.. Як з цапа молока!..

Учора - байдики, сьогодні - перелоги;

Косить - живіт болить, жать - спека, бач, така,

До церкви - ніс набряк, попухли литки й ноги!

І кат їх батька зна, над чим таким важким

Дихтовні животи вони понадривали?

Сказать би, не в примір, приміром би таким,

Що над горілкою - так ні! не коштували.

Та й де їм, вишкваркам, горілку ту круглять,

Як їх батьки колись та їх діди кругляли!..

Не вспіють квартою в ротах пополоскать,-

Вже й по-індичому в шинку заґерґотали!

З похмілля нудяться, їдять за горобця,

Об Семені дрижать, об Петрі - зранку мліють,

А схопить трясця: «Гвалт!.. покличте панотця -

Хай сповіда!..» Притьмом конають і дубіють!

Та й без пропасниці - не скілько з їх добра,

І кращих не в примір кладуть у домовині!

Худобоньки - дасть біг!., ні хати, ні двора,

В Великдень - без штанів, в різдво - в старій свитині!

Та ще й яка на їх одежина стирчить!..

Як звізди на небі - на латці латка сяє;

Сорочка - решето, очкур пірнув в живіт,

Манаття з-під матні, мов злодій, виглядає.

І що за пляшкою придбали їх батьки,-

Вони потверезу протринькали і натще;

Не з'їли, не спили, та все, небораки,

На хмари дивлячись, здихають важче й важче!

Ледачий з їх москаль та й миршавий козак!

Чи трапиться стрілять...- пшик порох на пановці!..

Уже й злякалися! беркиць... об землю ряк!

«Хто в бога вірує,- кричать,- рятуйте, хлопці!»

І все обридло їм, і все їм не в користь;

Тут не вередить їм, а там друге завадить;

Полизкають борщу, ковтнуть галушок з шість,-

Уже й кородяться, що й бабка не порадить.

І марно як жили, так марно і помруть,

Як ті на яблуні червиві скороспілки,

Що рано відцвіли та рано й опадуть,

Ніхто по їх душі та й не лизне горілки!

І років через сто на цвинтар прийде внук,

Де грішні кості їх в одну копицю сперли,

Поверне череп їх, та в лоб ногою стук,

Та й скаже: «Як жили, так дурнями і вмерли!»

24 марта 1856 г., Харьков

СЫНУ МОЕМУ [37]

при посылке ему в С.-Петербург делового портфеля

Колись було,

Та вже давно -

Аж за Богдана Хміля,

Аби папір,

Черкай на спір!..

Писалось без портхвіля.

Тепер інак,

Та й мудро так:

Вся сила, бач, в портхвілях!

За те ж не лай

І вибачай,

Що пишуть, мов з похмілля!

Воно й не див!

Бо розум жив

Тогді в старій хатинці,

Тепер зійшов,

Жить перейшов

В мальованім будинці!

2 марта 1857 г., Харьков

ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 125

К тебе возведох очи мои,

живущему на небеси и проч.

До тебе, господи, що там живеш на небі,

Звертаю очі я в пригоді і в потребі.

Як наймит з панських рук рятунку й ласки жде,

Або як наймичка прохать до пані йде,

Щоб запобігла їй чим в нуждочці, небозі, -

Так ми шукаємо добра й підмоги в бозі.

Ой, змилуйсь, господи! та змилуйся ж на нас!

Бо ворог дошкуля до сліз під інший час;

А гірш од всіх чваньки нам допекли ті пишні.

Що тільки, бач, вони святі, а ми всі грішні.

18 ноября 1857 г., Харьков

ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 132

Се что добро или что красно,

но еже жити братии вкупе и проч.

Нема вже й кращої людської в світі долі!

Як вкупці братики живуть по божій волі,

Так миро дороге лиснить на голові,

По Аароновій стікає бороді

І капа на його одежу саєтову,

Так аермонськая, сказать, приміром, к слову,

Роса паде в горах Сіонських з мокрих хмар,

Так і на їх росить із неба Божий дар.

А з ним щасливеє життя й благословення,

І буде вік в честі їх у людей імення.

7 декабря 1857 г., Харьков

вернуться

- Син поета Й. П. Гулак-Артемовський (1828–1880) служив у Петербурзі.