Українські поезії - Гулак-Артемовский Петр Петрович. Страница 4

25 сентября 1819 года, Харьков

ПИСУЛЬКА ДО ТОГО, КОТРИЙ ЩО БОЖОГО МІСЯЦЯ «УКРАЇНСЬКОГО ГІНЦЯ» («УКРАИНСК[ИЙ] ВЕСТНИК») ПО ВСІХ УСЮДАХ РОЗСИЛАЄ

Йовграпе!

Бажав єси казки? На!.. От тобі «Солопій та Хівря»! Не здивуй сам, та нехай вибачить і громада, коли казка не до шмиги і не вподобається. Сам бачив єси, а деяким і не повилазило, що я закляк та захирів так, що й голови не підведу, та ще, може, й доведеться вистояти добрий калантир у домовині,- от як іноді трапляється з старшиною чотирнадцятого класа у нас на станціях!.. А вже сам здоров, Йовграпе, знаєш, що лежачи не в Юрусалим заїдеш: лежачи, я ж кажу, яка вже там у хріна робота? Воно, Йовграпе, лежачи добре тілько панам: їм скрізь спірно йде робота; бо хоч і лежні часом нападуть, то вони все-таки дарма години не згають. Гукнуть: «Давай!» - і дають! а коли нема? то б'ють!.. Кого? Оце кого! Уже ж не себе по кендюсі... Ну, а коли биття обридне? Так що ж? То карти мнуть, та усе ж таки не гуляють! Та ще й пани, Йовграпе, не всі такі робочі та трудящі; бо інший, сором і сказать... паном уродивсь, паном охрестивсь, паном зріс і звіковав, а, далебі, по тобі що... і клезнуть мужика не вміє!.. Отака чудасія!.. Такий у нас, Йовграпе, і під Харковом недалечко: ось... хоч би й... хіба нищечком скажу... Ба ні!.. Не хочу... не хочу!.. Далебі, не скажу!., гріх!.. Я у його хліб-сіль їв, а теперечки б оскаржив його перед громадою, що він і в картах нічогісінько не тупить, і мужиків чубить не втне! Та й з нас, Йовграпе, з тобою не яка робота. Ще ж то тобі, мовляв, і сяк і так, бо тобі іноді дещо і через дзвінку перелізе, а я такий собі пришелеповатий удався, що й сієї дурниці не теє... як його... не втну! Воно-то я трохи і в картах слебезую, бо таки з першого погляду, як тільки побачу, що з одним оком, то таки зараз і вгадаю, що то, мабуть, щонайстарший дурень. Я так часом, Йовграпе, і людей розмірковую; як тілько зуздрю кого, що свої притаманні-родимі ще не повилазили, її вже дивиться в одно чуже жодному під ніс, мов його недобачає, то я таки, далебі, що і вгадую, що то, мабуть, щонайперший дурбас... Ой!.. щось я дуже голосно, Йовграпе, брязнув!.. Коли б лишень ножиці на столі не обізвались! Та вже ж, матері їх ковінька!.. чи будуть бить, то нехай б'ють! Уже мене і не такі били, та й ті небагацько скурали; уже, я ж кажу, мені гірше не буде; я вже й так п'ю добру повну! От - лежу, та стогну, та ялозюсь із знахорями, мов кіт з оселедцем. Іще раз тобі, Йовграпе, кажу, що лежачи - не яка робота. Ось «Пана та Собаку» і сидячи написав, та й то деяким панам, може, так догодив, як Рябко своєму. Що ж матимеш, Йовграпе, чинити? Дурням, як кажуть, сам бог не вгодить. Та вже то воно - гріх казати; бо мого Рябка у самому Пянтепбурсі та й скрізь у Московщині гладили не супротив шерсті і таки трахтовали, неначе кого й доброго; так от нее, бач, все-таки в деяких підпанків шапки на лиси­нах загорілись!.. А я тут не тільки що... Ні прйщо... абищо!.. Та бодай вони так хотіли на світі жить, як мене кортіло з ними гризтись... от що! Цур їм! пек їм! осина їм марина! То доброго, мовляв, полай і покартай, то він тобі ще й подякує; а ледачому що? ти йому образи, а він тобі - луб'я! Ти його в плуг, а він собі в луг! Нехай вони тямляться, Йовграпе. Ледачого, мовляв наш Онопрій, не зачіпай і рук не каляй. Горбатого, сказано, хіба могила справить. Не поможе, я ж кажу, бабі кадило, коли вже бабу сказило! От так-то, Йовграпе-козаче! Лихо й з правдою, лихо і з брехнею! За правду б'ють, за брехню віри не дають: отака ловися!., що чоловік тобі і з глуздом не збереться, як на світі і обертаться! Що ж робить? Мовчать? Тадже ж і мовчу... коли б уже їм заціпило! Я ж то й кажу, Йовграпе, що нема його на світі, як з своєю рівнею - з мужиком: чи то полаяться, чи то поскубтись, чи то побиться, чи й помириться, то все воно-таки, сказано, свій брат. Я ж то од того оце і на Солопія напався... Адже ж панів нема Солопіїв? Як твоя на се думка, Йовграпе? Ти письменніший від мене; ти багацько дечого в книжках роздовбав; ти вже таки бував в бу­вальцях; бував, як кажуть, на коні і під конем,- скажи ж, будь ласкав, приятелю, чи нема, на лихо, часом сього мення між панами, щоб мені, хай бог боронить, не взять іноді гріха на душу? А то, як що... то опанує мене лиха та нещаслива година! Бог його святий зна: може, не тут споминаючи, і між панами вирветься не один Солоп'яга! бо вже у мене щось недурно свербить на голові чуприна!.. Ей!.. та будуть же лупить, скажені!.. Та вже ж, сількось, нехай б'ють; уже з мене, Йовграпе, небагацько олії виб'ють! Аби лишень мені, господи, з кирпатою пораховаться!.. а кирпата не за горами; а там сховаюсь в домовину та й покажу їм з-за пазухи отаку здоровецьку дулю!.. Ну, Йовграпе! нічого довго роздабарьовать: бери казку. Що буде, те й буде, а буде те, що бог нам дасть. Бери «Солопія» та й неси до друкарні: хай там твій Микола друкує як знає. Коли, я ж кажу, вовка лякаться, то і в ліс не ходить. Не такий і чорт страшний, як його малюють!

26 сентября 1819 года, Харьков

ТЮХТІЙ ТА ЧВАНЬКО

Mes jours sont le tissu d'un contraste etonnant:

Je ne vis qu'en pleurant, et je pleure en riant!

L'amour, pour tant de coeurs l'objet de plus doux charmes

Fut pour le mien la source et des maux, et des larmes!

Pour adoucir mon sort et mes regrets cisants!

En poussant des soupirs, j'ecris des vers plaisants,

Qu'il sont drфles, ma foi, ces destins que les notres!

En voulant larmoyer je fais rire les autres! [9]

Автор «Т[юхтія] ma Ч[Ванька]»

1 ноября 1819 года, Харьков

ДУРЕНЬ І РОЗУМНИЙ

1 декабря 1820 года, Харьков

ЦІКАВИЙ І МОВЧУН