Дев'ять братів і десята сестриця Галя - Вовчок Марко. Страница 6

Галя ви­гук­ну­ла:

- Мамо! Яр­ма­рок, яр­ма­рок! О, хо­дiм, ма­моч­ко, ой, хо­дiм, сер­деч­ко, хут­чiй у яр­ма­рок!

- Ходiм, ма­мо, у яр­ма­рок! Хо­дiм, ма­мо, у яр­ма­рок, - почал­и про­си­ти­ся усi си­ни.

- Ходiмте, хо­дiм­те, мої го­луб'ята, - ка­же удо­ва.

Та й пiш­ли усi в яр­ма­рок.

Сонечко пло­ме­нис­те гра­ло­ся у не­бi, вiт­рець жва­венько хи­тав де­ре­ва­ми, що по­па­да­ли­ся де-не-де по до­ро­зi, i шу­мiв у мiських са­доч­ках; на­род гуч­но ва­лив уди­ця­ми; во­зи якось ве­се­ленько ри­пi­ли один по дру­го­му - лед­ве мож­на бу­ло про­би­ти­ся, про­тис­ка­ти­ся по­мiж ря­бенькою ку­пою лю­дською; у го­ло­вi аж кру­ти­ло­ся. То ми­го­не про­ти те­бе прос­то роз­ши­тий ру­кав тон­кий, то лед­ве не за­че­пить те­бе ко­ле­сом, то од­сах­неш­ся вiд па­ри очей грiз­них, то на шиї у се­бе чуєш мор­ду во­ло­ву; то ро­га­ми те­бе заш­торх­не вiн, то знов ти заш­торх­нув та по­ко­тив ка­ча­на ка­пус­ти з чий­огось во­за, то ти на ко­гось на­торк­нувсь, то те­бе су­ну­ли. Лю­ди, об­лич­чя, оде­жи­на, рiз­но­го­ло­са пти­ця у сад­ках, квiт­ки, ко­шики, сi­но, ри­ба, овощ, дош­ки, вiрьовки, дьоготь, яго­ди, вi­ники - усе дви­жить, мi­шається, ми­го­тить, зни­кає i знов по­казується про­ти очей. По­верх усього то­го в'ються по вiт­ру стрiч­ки дi­во­чi рiз­ноц­вiт­нi, квiт­час­тi, бi­лi на­мiт­ки жi­но­чi, си­вi та чор­нi шап­ки ко­зацькi, вер­хо­ви­ни ви­со­ко пок­ла­де­но­го во­за то боч­ка­ми, то знов сi­ном, з ви­ла­ми торч­ма у йо­му. А го­ло­сiв те­бе глу­шить, а слiв та ви­гу­кiв те­бе по­вер­тає ту­дою й сю­дою… Та що й ка­за­ти! Не мож­на зро­ду ви­ма­лю­ва­ти сло­ва­ми, як во­но бу­ва: тре­ба са­мо­му бу­ти й са­мо­му ба­чи­ти.

Нема ж бо ди­ва, що у вдо­ви­них дi­тей очi роз­бiг­ли­ся й сер­де­нят­ка шви­денько ко­ло­ти­ли­ся вiд втi­хи, й що не мож­на бу­ло ро­зiб­ра­ти га­разд, чи то вiд пе­ре­ля­ку, чи то вiд ра­достi. Га­ля раз у раз гу­ка та по­гу­кує. От во­ни вже до­ча­па­ли до са­мо­го пла­цу на дру­гiм кiн­цi мiс­та, де яр­ма­рок став.

Тут уже Га­ля за­ту­ли­ти аж му­си­ла вiч­ки на який час, та й бра­ти теж не зна­ли, де му­си­ли ди­ви­ти­ся на­пе­ред, i на­вiть стар­ший брат був спер­шу пов­ра­зивсь. Тут во­ро­хи солод­ких пря­ни­кiв - ме­до­ви­кiв, в'язки буб­ли­кiв, го­ра й гру­да орi­хiв, су­хих гру­шок ку­пи й ку­чi сластьон… От-от чо­бо­ти з чер­во­ним за­ко­том, - та­кi са­мi чо­бо­ти, як-як тре­ба! От i со­пiл­ка, що дав­ненько вже та­кої ба­жа­ло­ся! От сму­ше­ва шап­ка, - кра­ще вже цiєї шап­ки й шу­ка­ти не­ма чо­го! От си­ва шап­ка ще луч­ча вiд чор­ної.

- Мамо! ма­мо! - же­бо­нi­ла Га­ля, - ку­пи ме­нi, ох, ку­пи ме­нi ху­тенько то­го ве­ли­ко­го ме­до­ви­ка. Ох, я хо­чу то­го медови­ка­ ду­же! Ох, ма­мо, ку­пи ме­нi ота­ку хуст­ку! Ох, от цю! Цю! Цю ря­беньку, слав­неньку! Або цю чер­во­неньку! Он те на­мисто ме­нi! Ох, на­мис­то ме­нi!

I ма­ленька пу­чеч­ка Га­ли­на по­ка­зу­ва­ла ту­дою й сю­дою, ку­дою оч­ки ома­не­нi обер­та­ли­ся, та усе бiльш та бiльш Га­ля оха­ла й го­лос­нiш про­ха­ла й не чу­ла, як ма­ти ти­хенько до неї про­мов­ля­ла:

- Нема за що, Га­лю, не­ма за що ку­пу­ва­ти, ди­ти­но! Мен­ший син теж по­чав про­ха­ти: "Ма­мо! Ку­пи ме­нi шап­ку!" I дру­гi бра­ти теж про­сять: "Ма­мо, чо­бо­ти ку­пи! Ма­мо, свит­ку ку­пи!" Хто чер­во­но­го по­яса про­хає, а хто кра­по­во­го поя­са хо­че; той по­ка­зує на сластьони, а той тяг­не ту­ди, де цi­ла ку­па дi­тей ос­ту­пи­ла пе­ре­куп­ку, що спро­дує дуд­нi та сопiлк­и, де са­ма пе­ре­куп­ка, по­важ­на мо­ло­ди­ця у зе­ле­но­му очiп­ку ши­то­му, грає на ду­дi по­важ­но, а що вже хлоп­цi усi, то на­ду­ли що­ки як­мо­га й як­мо­га на­пи­лю­ють на уся­кий го­лос, - писк i скиг…

- Не мо­жу! Не мо­жу! - ка­же удо­ва усiм дiт­кам потихесень­ку.­ - Не­ма за що, дiт­ки! Не­ма…

Сини змовк­ли i ра­зом спи­ни­ли­ся й по­ди­ви­ли­ся на ма­тiр i на стар­шо­го бра­та.

У неньки об­лич­чя на­чеб по­кор­чу­ва­ло­ся й ус­та на­че тру­сяться тро­хи, як во­на ви­мов­ля: "Не мо­жу, не­ма!" i пог­ля­да на їх на усiх жа­лiб­ненько. Стар­ший брат стоїть i вто­пив очi в зем­лю по своєму зви­чаю, - та­кий са­мий вiн те­пер, як то­дi, ко­ли, виг­на­ний, по­вер­нувсь вiд ха­зяїна, - так са­мо ли­це збi­лi­ло, так са­мо ус­та стис­ну­ли­ся. Си­ни бiльш уже нi­чо­го не про­ха­ли й як ста­ли, то так i сто­яли, мовч­ки див­ля­чись ок­ру­ги.

Галя ще, мо­же, двi­чi пок­рик­ну­ла та ох­ну­ла, та, мо­же, кi­лька раз пе­ре­пи­та­ла: "Чо­му? Чо­му не­ма?", ко­ли спи­нив її ме­н­ший брат.

- Галю! Го­дi про­ха­ти! - ка­же по­шеп­том. Га­ля свої оч­ки ро­з­па­ле­нi впи­ла у мен­шо­го бра­та й пос­пи­та­ла:

- Чому?

- Не про­си, Га­лю, - знов ка­же мен­ший брат, - не­ма за що ку­пу­ва­ти - тiльки тур­буєш.

Галя втих­ла i знов бу­ла стре­пе­ну­ла­ся i ски­ну­ла на усiх очи­ма й знов втих­ла.

- Не про­си вже, Га­лоч­ко! - знов го­во­рить мен­ший брат.

- Я хо­чу, - ше­по­че Га­ля на од­вiт, ни­зенько схи­лив­ши го­лiв­ку.

- Галочко, не­ма! Не­ма де взя­ти!

Галя пiд­нес­ла го­лi­воньку - у, якi ж блис­ка­ли в очи­цях двi сльози ду­жi! По­ди­ви­ла­ся на всiх своїх i ок­ру­ги усю­ди, вже лед­ве чут­но ше­пот­ну­ла: "Ой, я хо­чу!" - i се в ос­тат­нiй раз. При­гор­нув­ши­ся до мен­шо­го бра­та, вже смир­не­сенько стоя­ла во­на, при­ку­сив­ши пу­чеч­ку, а там i дру­гу, а там i обид­вi ра­зом, i все те для то­го, щоб як не ви­ко­ти­ли­ся тi двi сльози ду­жi ми­мо­во­лi з оче­ня­ток.

Усi во­ни дов­генько сто­яли мiж ку­па­ми i згра­ями, що дви­гали, го­мо­нi­ли й ря­бi­ли, - сто­яли во­ни та ди­ви­ли­ся. Дивилис­я бра­ти пильненько й на­чеб упер­ше ба­чи­ли людське уб­рання хо­ро­ше й дос­та­ток i на­че упер­ше по­чу­ли на со­бi ла­танi со­ро­чеч­ки; на­че упер­ше ба­чи­ли во­ни людську жва­вiсть, нед­бай­ли­вiсть i ве­се­лiсть i на­че уперш пiз­на­ли своє тур­бу­ван­ня та вбо­жест­во.

А ма­ти ди­ви­ла­ся на їх. Во­на ози­ва­ла­ся до їх, то знов без сло­ва, без мо­ви гла­ди­ла по го­лiв­цi; то знов по­си­ла­ла ближ­че пi­ти по­лю­бу­ва­ти­ся тим чи тим; то знов по­ка­зу­ва­ла їм те або дру­ге.

- Мамо, - ка­же стар­ший син, - хо­дiм до­до­му! I всi дi­ти по­чали про­ха­ти­ся: "Ма­мо, хо­дiм-бо до­до­му!"

Галя тiльки мiц­нiш та мiц­нiш при­ку­шу­ва­ла свої пу­чеч­ки ма­ленькiї.

- Додому? До­до­му? - пе­ре­пи­та­ла ма­ти. - Вже до­до­му хоче­те? Чи не по­гу­ля­ли б ви ще по яр­мар­ку, мої го­луб'ятка? Чо­го ж се так хут­ко до­до­му, мої ко­ха­нi? Та ви ще усього яр­ма­рку не ба­чи­ли!..

- Дарма, ма­мо, ми до­до­му хо­че­мо вже, - ка­жуть в один го­лос си­ни.

- Додому? То хо­дiм до­до­му, пташ­ки мої! - ви­мо­ви­ла вдо­ва i лед­ве що ви­мо­ви­ла, - то до­до­му хо­дiм­те, мої дi­точ­ки!.. Га­лоч­ко, по­дай ме­нi ру­чеч­ку. Мо­же, по­нес­ти те­бе, до­чеч­ко?

Галя прос­тяг­ну­ла ру­ченьки до ма­ми, як уже на ру­ках бу­ла у неньки, та­кеньки мiц­ненько об­хо­пи­ла її за шию й схо­вала ли­ченько на пле­чi.

I пiш­ли во­ни усi до­до­му.

Купи лю­дей усе рiд­ша­ли; що да­лi во­ни йшли, - усе унят­нiш вiд­рiз­нявсь го­лос вiд го­ло­су, гук вiд по­гу­ку - усе бу­ло вiльнiш про­хо­ди­ти по ули­цях. Ось i кi­нець мiс­ту, - i вже з го­ри вид­ко усю-всеньку лу­ку зе­ле­ну, i плес­ка­ючо­го Днiп­ра синього, й за Днiп­ром го­ри: близькiї - одна над од­ною зе­ленiш, да­ле­кiї - од­на над од­ною си­нiш.

- Кажiть, дi­точ­ки, чо­му та­кi мов не­ве­се­лiї ви? - промови­ла­ удо­ва. - Пож­дiть, мої лю­бенькi, от бог дасть… - i не дока­зала, що бог дасть - чи то ра­зом во­на на­дiю стра­ти­ла, що да­сть бог що-не­будь ко­лись, чи то вже ду­же важ­ко їй ста­ло до­жи­да­ти до то­го ча­су.

- Чим би я ма­ла вас роз­ва­жи­ти хоч кри­шеч­ку, мої до­ро­гi? - про­мо­ви­ла знов удо­ва зго­дом. - Ох, бо­же мiй, бо­же ти мiй ми­ло­серд­ний!

I знов усi мовч­ки во­ни йшли. Усе ширш роз­ля­га­лась та роз­да­ва­лась лу­ка пе­ред ни­ми, усе чут­нiш плес­кавсь та ко­лисавсь Днiп­ро, а го­ри за го­ра­ми все ви­ще й да­лi знiмали­ся­: ви­со­ко-ви­со­ко й да­ле­ко-да­ле­ко! I та­кеньки, верта­ю­чись до­до­му з яр­мар­ку, з-по­уз зграї жи­вої, з по­рож­нi­ми ру­ками, бра­ти ди­ви­лись на тi ви­со­кi та да­ле­кi го­ри i думал­и со­бi, що там за ти­ми ви­со­ки­ми i да­ле­ки­ми го­ра­ми, - що там?