Дев'ять братів і десята сестриця Галя - Вовчок Марко. Страница 8

"Чи вiн доб­рий бу­де для ме­не? - ду­мав се­ред­нiй брат, iду­чи по­руч з своїм ха­зяїном упер­ше до ха­зяй­ської гос­по­ди та го­во­ря­чи про те, як хлiб ро­дить. - Чи бу­де доб­рий? Похо­дить на те. У свi­тi ж, ка­жуть, не без доб­рих лю­дей…"

Дуже йо­му впо­до­ба­лось ха­зяй­ське гос­по­дарст­веч­ко, як ог­ля­нув вiн йо­го; ду­же приємненько бу­ло йо­му чу­ти, що у ха­тi спi­вав го­ло­сок, а вi­тер зно­сив теп­лим по­вi­вом i спiв, i сло­ва.

"Жив би до­вi­ку та­кеньки, ко­ли б ме­нi так бог дав", - по­ду­мав вiн, ус­ту­па­ючи у ха­ту за ха­зяїном, де пi­сенька все не змов­ка­ла, а чу­ла­ся вже зов­сiм iст­но i де стрi­ла їх дiв­чи­на та­ка, як кра­ля. Во­на й при­вi­та­ла­ся, i снi­дан­ня по­да­ла, i щось про­мо­ви­ла, i про щось пос­пи­та­ла, i гля­ну­ла, i подяку­вала, та все якось на­че нед­бай­ли­во, якось бай­дуж­ли­во, на­че доб­ро­дiй­ка, на­че гос­по­женька, i тро­хи зас­му­ти­ла во­на тим мо­ло­до­го най­ми­та.

Та не та­ке ще спо­жив вiн, як пос­лу­жив там да­лi та як ста­ла йо­му дiв­чи­на за свiт­ло i за тем­нiсть - що як во­на тут, то все сяє й виб­лис­кує, а як її не­ма, то на­че хто сон­це зняв i зо­рi зiб­рав та у ки­ше­ню по­хо­вав. Дiз­нав вiн то­го, що як уга­няв три кро­ки в один, пос­пi­ша­ючи­ся по­том­ле­ний з по­ля хут­че на доб­ри­ве­чiр їй да­ти, а во­на, од­ка­зу­ючи "добри­вечiр", i не ог­ля­да­ла­ся на йо­го. Скуш­ту­вав вiн i то­го, що як ран­ком, iду­чи на ро­бо­ту, при­пи­ниться, до­жи­да­ючись, спо­дi­ва­ючись, тру­ся­чись сло­веч­ка лю­бо­го, а во­на, ми­на­ючи йо­го, при­ка­зує йо­му: "йди ро­би­ти". Прий­няв i то­го, що як уве­че­рi ся­де де та за­жу­риться, та за­ди­виться на її, во­на йо­го пош­ле десь по­том­ле­но­го, са­мотнього по якусь, там при­м­ху для се­бе.

Перемучившися дня­ми, не пос­пав­ши но­ча­ми, од­но­го ра­зу най­мит пе­рест­рiв свою гос­по­ди­ню ко­ха­ну та й ска­зав їй усю щи­ру прав­доньку. Як же во­на за­ди­ви­ла, як же во­на ли­ченько своє врод­ли­ве од­вер­ну­ла вiд йо­го! Як не­лас­ко­во по­чу­ла, як враз­ли­во оз­ва­ла­ся!

- Не зай­май ме­не нi­ко­ли, най­ми­ту! - про­мо­ви­ла. - Чи ж я то­бi рiв­ня? Ко­ли хо­чеш в нас слу­жи­ти, по­водься слу­гою. Не го­во­ри до ме­не!

А вiн та­ки зай­няв, а вiн та­ки за­го­во­рив, та й му­сив на­вiки поп­ро­ща­ти­ся, - втра­тив служ­бу й по­вер­нувсь до­до­му, у хат­ку неньчи­ну на лу­цi. Та­кий по­вер­нувсь, не­мов приби­тий на цвi­ту.

Розважала ма­ти, жа­лу­ва­ла Га­ля, бра­ти мо­цi до­да­ва­ли, i з усi­ма ци­ми лi­ка­ми доб­ри­ми про­жи­вав вiн, не ви­ду­жу­ючи та до­жи­да­ючи, по­ки де служ­ба йо­му тра­питься.

А тим ча­сом на баш­та­нi ве­ли­ко спро­да­но ово­щу, i ха­зяїн сво­го най­ми­та но­си­ла з во­за­ми у мiс­то роз­во­зи­ти спрода­не та зби­ра­ти ча­сом гро­шi не­зап­ла­че­нi.

Тiльки од­но­го ра­зу чи не злi­чив доб­ре бе­ру­чи, чи загу­бив якось ве­зу­чи най­мит, а ха­зяїн, не до­лi­чивсь сво­го лi­ку i зняв бу­чу: уз­вав i зло­дiєм, й прой­дис­вi­том, i го­ло­тою; а ха­зяйка со­бi пiд­ка­зує, та пiд­гу­кує, та пи­щить, та ве­ре­щить.

- Я бiльш у вас зас­лу­жив - вiзьмiть з моїх зап­рацьова­них та й не лай­тесь! - ка­же най­мит.

- Iди со­бi геть та й не вер­тай­сь! - го­нить ха­зяїн.

- Щоб тво­го й ду­ху не­вiр­но­го не бу­ло! - кри­чить ха­зяй­ка.

- Заплатiть ме­нi, - ка­же най­мит.

- Заплатити? Та я то­бi, зло­дiю, щер­ба­тої ко­пiй­ки не дам! Iди геть! - пхає ха­зяїн.

- Я на вас су­да шу­ка­ти­му! - про­мо­вив най­мит.

- Суда на ме­не, ти? - скрик­нув ха­зяїн та й за­ре­го­тав з по­тi­хи ве­ли­кої.

- Бач! - вигукнула ха­зяй­ка, i ха­зяй­чин ре­гiт дрiб­ненько роз­ко­тивсь та втiш­ненько.

Наймит пi­шов со­бi геть вiд них та й теж зас­мi­яв­ся до се­бе, кеп­ку­ючи з се­бе, що за­хо­дивсь був ха­зяїна за­су­ди­ти.

Питання та жа­лу­ван­ня бу­ло до­во­лi у до­му, а ще бiльш вбо­жест­ва та су­му.

Знов усi до­ку­пи зiб­ра­ли­ся до­жи­да­ти терп­ля­чи та спо­дi­ва­ти­ся не ма­ючи. Нес­по­кiй­нi, сум­нi хо­ди­ли бра­ти всi - най­сумнiй усiх стар­ший був, най­смут­нiш - се­ред­нiй. Га­ля вже не зай­ма­ла їх, ма­ти не роз­ва­жа­ла, а у мен­шо­го бра­та то сер­це жа­лем схо­ди­ло.

К­оли од­но­го ве­чо­ра стар­ший брат го­во­рить усiм бра­там:

- Життя на­ше гiр­ке та вбо­ге. Що ви ро­би­ти­ме­те? Я при­сягаю зе­ле­но­му гаю! Чи ви ме­нi, бра­ти, то­ва­ри­шi?

Усi бра­ти по­го­ди­ли­ся й ка­за­ли: "Доб­ре!"

- А ма­ти? А Га­ля? - сха­ме­нув­ся мен­ший брат.

- Чи за ве­ли­ку по­ра­ду ми до­сi бу­ли їм? - ка­же стар­ший брат. - Бра­ти-то­ва­ри­шi, не пос­ту­пай­те­ся! Усi од­ка­за­ли:

- Не пос­ту­пи­мось!

Увiйшли во­ни у хат­ку - ма­ти й Га­ля вже спа­ли.

Мати за­раз про­ки­ну­лась, по­чу­ла й про­мо­ви­ла:

- Де, дi­точ­ки, за­ба­ри­ли­ся та­кеч­ки? I Га­ля про­ки­ну­ла­ся, по­чу­ла, що мiц­ненько її об­ня­ли­то мен­ший брат об­няв її.

- Що? - спи­та­ла Га­ля, сер­денько в неї зат­ре­пе­ха­ло­ся, по­чуло, що щось є, та мен­ший брат не ска­зав нi­чо­го i, обняв­ши, по­ки­нув.

- Мати!-заговорив то­дi стар­ший брат, - iде­мо ми шу­ка­ти щас­тя та до­лi. Зос­та­вай­сь здо­ро­ва та не до­жи­дай нас. Про­щавай, сест­ро!

За цим сло­вом вий­шов з ха­ти, а за їм усi бра­ти слi­дом.

Удова тiльки ру­ченька­ми сплес­ну­ла та й упа­ла з го­ря та з жа­ху. Га­ля зiр­ва­ла­ся, по­бiг­ла, дог­на­ла, ухо­пи­ла­ся за мен­шого бра­та, не пус­ка­ла й ри­да­ла, та й лю­би­мо­го бра­ти­ка во­на не втри­ма­ла - рво­нувсь i втiк вiн за дру­ги­ми, й тiльки зда­ле­ка во­на ще по­чу­ла йо­го го­лос: "Про­ща­вай, Га­лю, про­щавай!"

Усi пiш­ли! Усi по­ки­ну­ли! Пiш­ли й не по­вер­та­ються!

- Гукай, Га­лю, гу­кай го­лос­нiш! Прик­ли­кай! Зо­ви! - проха­ла удо­ва на­че не­са­мо­ви­та.

I Га­ля го­лос­но гу­ка­ла й зва­ла, та дар­ма роз­но­сивсь свi­жий роз­пач­ли­вий го­ло­со­чок - на од­вiт тiльки повз гiр дзвi­н­ко вiдк­ли­ка­ло­ся.

- Чуєш, Га­лю, чуєш го­мiн? Во­ни йдуть, iдуть! - промовля­ла­ ра­зом удо­ва.

Та се Днiп­ро го­мо­нiв плес­ка­ючи, та де­ре­ва ше­лес­тi­ли - нiх­то не йшов.

- Бачиш, ба­чиш, Га­лю, он там-там­ки хтось стоїть! Се Iвась стоїть, а бi­ля йо­го - ба­чиш? ба­чиш Грицька? Бi­жи, бi­жи, Га­лю, ту­дою…

Галя бiг­ла ту­дою й сю­дою, по сей бiк i по той бiк - усю­ди, де тi­ши­ла й ома­ну­ва­ла їх нiч­на тiнь та мла.

I на свi­тан­ня зай­ня­ло­ся. Свi­тан­ня по­яви­ло їм, яка лу­ка зе­ле­на пус­та й якi го­ри ок­ру­ги без­мов­нi. Во­ни все-та­ки до­жидали, що вер­нуться, та й обер­та­ли очi свої по­том­ле­нi у всi бо­ки.

I со­неч­ко зiй­шло, та та­ке яс­неньке, на­чеб­то хо­тi­ло й ма­ло вмис­не для них най­луч­че всвi­ти­ти пус­тi шля­хи ок­ру­ги. Во­ни усе-та­ки до­жи­да­ли: вер­нуться, вер­нуться. Та з то­го ча­су нiх­то вже до­до­му не вер­нувсь.

Хутенько каз­ка ка­жеться, та не так-то хут­ко дi­ло робить­ся. Ба­га­то ми­ну­ло днiв, тиж­нiв, мi­ся­цiв та й лiт про­ми­ну­ло чи­ма­ло, що удо­ва з Га­лею ще про­жи­ла та про­го­рю­ва­ла в убо­генькiй хат­цi на лу­цi, усе до­жи­да­ючи, що по­вер­нуться лю­бiї си­ни, що по­вер­нуться бра­ти ми­лi. То усе чув­ся їм го­мiн який­сь, нi­би йшли по лу­цi м'якенькiй вве­че­рi, а на свi­тан­нi про­буж­дав їх го­мiн ко­ло две­рей - i пос­пi­ша­ли­ся во­ни, й тре­пе­та­ли­ся во­ни. Та на лу­цi ок­ру­ги все пус­то вве­че­рi й на свi­тан­нi ко­ло две­рей не­ма нi­ко­го. Пус­то! Нi­ко­го! Дар­ма Га­ля лi­та­ла ту­дою й сю­дою, як тая лас­тiв­ка, i удо­ва вибивал­ася з си­ли своєї, пос­пi­ша­ючи за нею - пус­то! Нi­ко­го!

Еге ж! Еге ж! - пус­то й нi­ко­го! I на який­сь ча­сок переста­вали во­ни по­ри­ва­ти­ся, на­че зас­по­ко­юва­ли­ся, тро­хи набирал­ися терп­ли­вос­тi.

- Галю, - го­во­рить знов удо­ва, - чуєш, го­мо­нить?

- Се Днiп­ро шу­мить, ма­мо!

- Нi, нi, Га­лю! Слу­хай-бо!

- Дерева ше­лес­тять, ма­мо!