Байки - Глібов Л. І.. Страница 19

1891.

ЩУКА Й КІТ

Один мордатий Кіт до Щуки учащав;

Пройдисвітка зубата знала,

Чого хвостатий кум бажав:

До берега частенько припливала

І щиро куманька свого

Карасиками шанувала,

А Кіт і не цуравсь сього,

Бо жирная мишва вже приїдаться стала.

Раз каже Щука так йому:

- Возьми мене мишей ловити.-

Дивуючись, кум глянув на куму

Та й засміявсь:- Надумалась дуріти!

Не навтішаєшся таким добром;

Карась і сам у рот тобі ускочить,

А хитрая мишва так іноді морочить,

Що треба буть мудрованим Котом,

Щоб висидіть, неначе неживому,

І оком не моргнуть;

Буває, що всю ніч стрибаєш по-дурному

І ні однісінькій не вдасться в’яз звернуть.

А Щука на своє хилила:

- Ет, вигадки! Велике діло миш;

На що ярші - і тих не раз ловила…

Піду-бо я! Хоч раз мене потіш.-

Ніхто не бачив, тільки зорі,

Як ласий кум і шустрая кума

Через садок попхались крадькома

І зачинились у коморі.

Кіт на полицю зараз же стрибнув,

Бо там давненько був,

А Щука у куточку

Сховалася за бочку.

От перед світом Кіт довідаться біжить -

Аж Щука без хвоста лежить:

Прокляті пацюки одгризли.

- Бач, серденько, в яку біду ми влізли!

Хвоста й нема…

Ніхто не винен - ти сама,-

Мурличе Кіт,- се справді штука!

Ну, що ж його тепер робить?

- Голубчику, рятуй! - тут простогнала Щука.

На світі дай мені пожить…

У став мерщій пусти мене, мій друже,

До світа тут не доживу…

Хоч і нема хвоста - байдуже,

Як-небудь попливу.-

Побачив Кіт, що діло препогане,

Що, може, і йому вона в пригоді стане,-

Узяв куму на спину примостив,

Поніс до ставу та й пустив.

Пішла між рибами про неї всюди слава;

Сміються всі, карасики найбільш:

- Догралася! Тепер мовчи та диш,

Безхвостая проява!

На світі живучи, довіку вчись;

Що наробила здуру Щука -

Се всякому наука:

Чого не тямиш - не берись.

1891.

МИША Й ПАЦЮК

- Добривечір, сусіде мій!

Чи всі ви живі та здорові?.. -

Гукнула Миша Пацюкові.

- Та ще! - Пацюк мовляє їй.

- А я се, - каже, - прилинула,

Щоб розказать тобі, що чула,

Щоб ти радів, як я, та знав:

Лев, кажуть би, Кота піймав...

- Якого?

- Катюгу нашого рудого,

Що нам просвітку не давав...

- Гай-гай! - Пацюк мовля, - раденька,

Як кажуть, що дурненька!

Що з того, що піймав?..

Як дійдеться у них до чого -

Не бачить Лева нам живого!

Бо знаєш, що за звір той Кіт!

Отак, як хто кого боїться,

То й думає, що на того ввесь світ

Так буде, як і він, дивиться.

1853

ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ

- Як ти співаєш, Півне, веселенько...

- А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя,

Виводиш гарно так і жалібненько,

Що іноді аж плачу я...

Як тільки що почнеш співати,

Не хочеться й пшениченьки клювати,-

Біжиш в садок мерщій...

- Тебе я слухала б довіку, куме мій,

Аби б хотів співати...

- А ти, голубонько, ти, кралечко моя,

Поки співаєш на калині,

То й весело мені, і забуваю я

Свою недоленьку, життя своє погане

Та безталанне...

А тільки замовчиш

Або куди летиш,-

Заниє серденько, неначе на чужині...

І їстоньки - не їм, і питоньки - не п'ю

Та виглядаю все Зозуленьку мою.

Як гляну на тебе - така ти невеличка,

Моя перепеличко,

А голосочок-то який!..

Тонесенький, милесенький такий...

Куди той соловей годиться?

- Спасибі, братику, за добреє слівце.

Як не кохать тебе за це?..

І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця;

І далебі, що так,- пошлюся я на всіх.-

Де взявся Горобець, підслухав трохи їх

Та й каже: - Годі вам брехати

Та одно другого знічев'я вихваляти! -

Пурхнув - та й був такий.

За що ж,- хто-небудь попитає,-

Зозуля Півня вихваляє?

За те, що Півень годить їй

Та потакати добре вміє:

Рука, як кажуть, руку миє

МУХА Й БДЖОЛА

Весною Муха-ледащиця

Майнула у садок

На ряст, на квіти подивиться,

Почуть Зозулин голосок.

От примостилась на красолі

Та й думає про те,

Що як то гарно жить на волі,

Коли усе цвіте.

Сидить, спесиво поглядає,

Що робиться в садку;

Вітрець тихесенько гойдає,

Мов панночку яку...

Побачила Бджола близенько:

- Добридень! - каже їй. -

Оддиш хоч трохи, моя ненько,

Сідай отут мерщій.

- Та ніколи мені сидіти, -

Одвітує Бджола, -

Вже час до пасіки летіти:

Далеко від села.

- Яка погана, - Муха каже, -

На світі доленька твоя:

Раненько встане, пізно ляже...

Мені б отак - змарніла б я,

За тиждень би головоньку схилила.

Моє життя, голубко мила, -

Талан як слід:

Чи де бенкет, чи де обід

Або весіллячко, родини, -

Такої гарної години

Ніколи не втеряю я:

І їм, і ласую доволі, -

Не те що клопоти у полі

І праця бідная твоя! –

На річ таку Бджола сказала:

- Нехай воно і так;

Та тільки он що я чувала,

Що Муху зневажає всяк,

Що де ти не поткнешся

Або до страви доторкнешся, -

Тебе ганяють скрізь:

Непрохана не лізь.

- Стару новинку, - каже Муха, -

Десь довелось тобі почуть!..

Запевне, дурень дурня слуха...

Велике діло - проженуть!

Не можна в двері - я в кватирку

Або пролізу в іншу дірку –

І зась усім!

Нехай ся байка мухам буде,

Щоб не сказали часом люде,

Що надокучив їм.