Байки - Глібов Л. І.. Страница 20

ЖАБА Й ВІЛ

Раз Жаба вилізла на берег подивиться

Та й трошечки на сонечку погріться.

Побачила Вола

Та й каже подрузі тихенько

(Вигадлива була!):

- Який здоровий, моя ненько!

Ну що, сестрице, як надмусь,

То й я така зроблюсь?

От будуть жаби дивуваться!

- І де вже, сестро, нам рівняться... -

Казать їй друга почала;

А та не слуха... дметься... дметься...

- Що, сестро, як тобі здається,

Побільшала хоч трохи я?

- Та ні, голубонько моя!

- Ну, а теперечки? Дивися!

- Та годі, сестро, схаменися! –

Не слуха Жаба, дметься гірш,

Все думає, що стане більш.

Та й що, дурна, собі зробила?

З натуги луснула - та й одубіла!

Такі і в світі жаби є,

Прощайте, ніде правди діти;

А по мені - найлучче жити,

Як милосердний Бог дає.

ВЕДМІДЬ-ПАСІЧНИК

У темнім лісі, за горами,

Зібравсь усякий звір:

Вовки, лисиці з ховрахами,

Зайці дурні, шкідливий тхір

І ще там деяких чимало.

Безпечно в лісі панувало.

Була і пасіка у них...

Нехай, мов, люди не гордують,

Що тільки все вони мудрують

У хуторах своїх!

От радиться громада стала -

Кому б то пасічником буть?

Лисичка зараз і вгадала:

«Ведмедика кликнуть!»

Послухали і по-дурному

Постановили, що нікому

Так не впадає, як йому.

Не то розумний - дурень знає

І скаже світові всьому,

Як скрізь Ведмідь той мед тягає,-

Так де тобі! І не кажи,-

Себе, мов, стережи!

Почав Ведмідь хазяйнувати,

У пасіці порядкувати:

Щодня він мед тягав

Та в берлозі ховав.

Дознались, кинулись до його -

І меду не знайшли нічого...

До суду потягли,

Прогнали злодія старого

Та ще й приказ дали:

Заперти бісового сина

На цілу зиму в берлозі.

Ведмедику лиха година:

Зарився у лозі,

Дарма, про все йому байдуже,

Лежить та ласує медком.

«З'тобою, - дума, - милий друже,

Нам тільки й жити двом».

Таких Ведмедів на приміті

Ще трохи є у нашому повіті.

1872

ВОВК ТА ЯГНЯ

На світі вже давно ведеться,

Що нижчий перед вищим гнеться,

А більший меншого кусає та ще й б'є -

Затим що сила є...

Примір не довго б показати,

Та - цур йому! Нащо чіпать?..

А щоб кінці як-небудь поховать,

Я хочу байку розказати.

Улітку, саме серед дня,

Пустуючи, дурне Ягня

Само забилося до річки -

Напитися водички.

От чи пило, чи ні - глядить:

Аж суне Вовк - такий страшенний

Та здоровенний!

Та так прямісінько й біжить

До бідного Ягняти.

Ягняті нікуди тікати;

Стоїть, сердешне, та дрижить...

А Вовк, неначе комісар, кричить

(Він, щоб присікаться, знайшов причину):

- Нащо се ти, собачий сину,

Тут каламутиш берег мій

Та квапиш ніс поганий свій

У чистую оцюю воду?

Та я тобі за сюю шкоду

Ти знаєш, що зроблю?..

Як муху, задавлю!

- Ні, паночку,- Ягня йому мовляє,-

Водиці я не сколотив,

Бо ще й не пив;

А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,

Бо я стою зовсім не там,

Де треба пити вам,

Та ще й вода од вас сюди збігає...

- Так себто я брешу? - тут Вовк йому гукнув. -

Чи бач! Ще і базікать стало...

Такого ще поганця не бувало!..

Здається, ти й позаторік тут був

Та капості мені робив... Тривай же!

Ти думаєш, що я забув?

- Помилуйте! - йому Ягнятко каже,-

На світі я ще й году не прожив.

- Так брат твій був.

- Нема братів.

- Так, може, батько,

Коли не дядько...

Або ж хто-небудь з ваших був...

Хіба не знаю я, не чув,

Що ви усі мене б із'їли,

Якби вловили?

Собаки й вівчарі твої,

Усі ви - вороги мої:

Од вас мені життя немає...

Ще мало я терпів?

- Так чим же я вам досадив? -

Ягнятко, плачучи, питає.

- Цить, капосне! Либонь, не знає...

Ще й огризається, щеня!

Що ти за птиця?! Ти - Ягня!

Як сміло ти мене питати?

Вовк, може, їсти захотів!..

Не вам про теє, дурням, знати! -

І -Вовк Ягнятко задавив...

Нащо йому про теє знати,

Що, може, плаче бідна мати

Та побивається, як рибонька об лід:

Він Вовк, він пан... йому не слід...

1854

ГАДЮКА І ЯГНЯ

Під дубом у гаю жила Гадюка,

Непросипуща злюка:

Усе було сичить-сичить.

Щоб кого-небудь укусить.

Мале Ягнятко там гуляло;

Скік-верть, сюди-туди -

Та якось під той дуб і доскакало,

Не сподіваючись біди...

Гадюка кинулась та й укусила, -

От так, як бач,

Безвинного занапастила.

Ягнятко в плач,

А потім на травицю впало:

- Ох, за що ж, за що? - простогнало..

А бісова Гадюка знов сичить:

- Щоб тут гулять не сміло!

Ти, може, затоптать мене хотіло,

Вас треба вчить! -

Ягнятко більше не озвалось...

На світі нажилось, награлось...

Затихло... спить...

Колись і між людьми чимало

Таких ягнят попропадало.

Тепер гадюкам час сказать:

Минулися вже тії роки,

Що розпирали боки,-

Дай, Боже, правді не вмирать!