Байки - Глібов Л. І.. Страница 24

1891

СОЛОМ’ЯНИЙ ДІД

Щоб Горобців шкодливих настрашити,

Вигадливий Хазяїн взяв

Солом'яного Діда приладнав

Та ще й з лозиною, неначе хоче бити;

Горобчики сміються у кутку,-

Вони, пройдисвіти, дознались,

Що то химера, не злякались

І шкоду роблять у садку.

- Чи вам обридло в світі жити? -

Озвавсь Пацюк.- Он Дід стоїть.

Лозиною вас хоче бить,

Тікайте швидше, дуросвіти! -

А Горобці кричать: - Найшов дурних!

Ми бачили ще не таких:

У панському саду стояли генерали -

Та й тим на голову сідали,

А се солом'яник... Не боїмось,

Під носом пурхаєм і сміємось.

Такі Діди і між людьми бувають,

І нічогісінько не помагають;

А час би людям перестать

Солом'яного Діла пхать

І тільки горобців смішити;

Тепер не пугалом добру навчать,

Нам треба іншого бажать -

Живого слова правди і просвіти.

1891

СИНИЦЯ

Синиця славу розпустила,

Що хоче море запалить,

Що море буцімто згорить,-

Така, бач, є у неї сила.

За вітром слава полетіла

По всіх усюдах і кутках,

По байраках і по садках,

Далеко - аж за синє море...

Усім, хто був на морі, горе!

Ану - до берега тікать,

Мерщій добро своє ховать

Од проклятущої Синиці.

Як назлетілось тії птиці,

Як назбиралося звірей,

Людей -

Дивитися на чудасію!..

А пересудливі жінки

Побрали ще й ложки,

Бо мали ту надію,

Як море стане закипать,

Щоб юшки добре посьорбать,

Якої й зроду не сьорбали

(Вони вже, бачте, позвикали

Скрізь по обідах куштувать).

От ждуть вони, стоять.

Усі баньки повитріщали...

- От-от уже почне кипіть, -

Хто-небудь нищечком мовляє, -

Ось цитьте, зараз запалає... -

А море все собі гуляє,

І не кипить, і не горить.

Так що ж Синиця?.. Та мовчить!

І запалить не запалила,

А тільки слави наробила

Та з сорому й сховалася кудись.

За сюю капосну дурницю

Полаяли Синицю

Та й розійшлись.

Яка ж в сій байці, братця, сила?

А та: ніколи не хвались,

Поки гаразд не зробиш діла.

1853

ГАВА І ЛИСИЦЯ

Літаючи по дворах, Гава

Шматок ковбаски добула;

Хоч кажуть, що вона дурна роззява,

А до крадіжки здатная була.

От узяла та й полетіла,

Щоб недалечко, у ярку,

На самоті поснідать до смаку:

Усе було, ще ковбаси не їла.

«Спасибі,- думає,- розумним головам,

Що в світі потрудились,

Усячину робить навчились;

Поміж людьми, як кажуть, добре й нам:

Що-небудь можна роздобути».

Не вспіла Гава носом ткнути,

Аж і Лисичка тут стоїть

І жалібно квилить:

- Голубко-кумонько! Тебе я ждала-ждала,

Аж плакала, як виглядала,

Щоб голосочок твій почуть,

Хоч на хвилиночку про горенько забуть…

Ти, може, серденько, того й не знаєш,

Як гарно, любо як співаєш -

І соловейко так не втне…

Розваж хоч трошечки мене! -

Прийшлось роззявитись дурному горлу:

- Кра! кра! - а ковбаса додолу,

Лисичка хап - і у кущі мерщій,-

Оддячила кумі своїй!

Прокракала роззява, огляділась -

Чортма куми і снідання нема…

- А щоб ти,- каже,- подавилась,

Лукавая кума!

Прилащиться підлиза хоч до кого:

Солодкії слова

Приманюють великого й малого,-

То вже така дурниця світова;

Про се розумні знають люде,

Та що ж ви будете робить:

Хто маже - не скрипить,-

Так, мабуть, і довіку буде.

1892-1893.

ТАНЦІ

За тридев’ять земель… забув, признаться, де…

Був собі Лев - король силенний,

Такого не було ніде -

Страшенний, здоровенний;

Якби наткнувсь хто невзначай,

То, певно, вмер би з переляку;

Одним він махом, під случай,

Бувало, вб’є скотину всяку.

Багатий дуже був той край,

Де він королював; чого не забажай,

Всього було доволі:

Вовків в лісах, зайців у полі

І птиці повно у гаях

Такої і такої,

І риби всякої, великої й малої,

В озерах і ставках.

Хороший, тихий край; усі розкошували

І добре крали.

У короля служив і Лис;

Він над озерами був старшиною,

Щоб не орудовав ніякий біс

Над королівською водою.

Лукавий Лис - усюди Лис;

Не раз про його, може, чули,-

Дотепний, мудрий, як той біс,

Куди б його не повернули.

З одним рибалкою він дуже подружив,

Хоч перед другими пиндючився спесиво,

Рибалка рибку дбав і у мішках носив,

А старшина товстів і багатів на диво…

Раз ласуни, як водиться у них,

Поснідать добре захотіли;

На сковороду положили

Десятків два карасиків живих;

Сметанкою як слід пообливали

І на жарку їх шкварить прийнялись;

Вони і в голову собі не покладали,

До чого дожились.

Якраз в той час король там опинився.

- А що,- питає він,- тут діється у вас? -

І на рибалку страшно подивився…-

Се хто такий? Чого прибув до нас?

- Се,- каже Лис,- се мій…

письмоводитель…

- На біса! - Лев ричить.- Де взявся, відкіля?

- Сусіднього села покорний житель,

Не бачив зроду короля,-

Промовив Лис і зирк на таганочок,

А там карасики шкварчать,

Справляють бідненькі таночок,

Аж хвостиками ляпотять.

- Що ж то таке? - про рибу Лев питає.

Лукавий Лис поважно докладає:

- Великий господар!

Се безголоса твар

Пред королем своїм ликує,

Радіє і танцює…

- Чого ж се на сковороді,--

Допитується Лев,- а не в воді? -

Лис засмутивсь і ледве дише…

- Дозволив я, щоб їм було видніше

Побачить відсіля

Ясновельможнішого короля!

- Нащо ж вогнем печеш?. Брехнею припахає! -

Лис тільки хвостиком виляє…

Лев витріщивсь на старшину

І заричав ще дужче: - Ну?! -

А той круть-верть, неначе у капкані:

Мовчить, язик прилип к гортані;

Рибалка труситься, стоїть як пень,

Не розшолопає - чи ніч, чи день…

- Так от як ви! Мошеники! Поганці! -

Лютує Лев.- Видумуєте танці?

Так я ж вас проучу, коли ніхто не вчив! -

І він обох на землю повалив…

Чи так-то воно ждалось,

А он як склалось!

Карасикам сердешним довелось

На сковородці танцювати,

Зате ж і сим тепер пришилось

У короля під лапами співати.

Так їм і треба, бісовим синам!

Не все ж терпіть і карасям.

Щоб, розбалакавшись, не влізти «в проволочку»,

Я швидше ставлю точку.