Байки - Гребінка Євген. Страница 4

ГАЙ ДА СОКИРИ

По Гаю темному туга велика ходить:

Сокири й Топори затіяли войну,

Гай хочуть сплюндрувать і пущі всі пошкодить;

Война ся навела на дерево суму;

Дуби задумались, осики затремтіли,

І клен гнучкий, і в’яз із лиха вниз нагнувсь.

Аж ось Сокири вже в Гаю забрязкотіли,

І дуб найстарший усміхнувсь.

«Не бійтесь! - він гукнув.- Того я і жахався,

Як з топорищами сі навісні прийдуть,

Аж дерев’яний рід заліза одцурався!

Без дерева вони самі нас да не втнуть,

От-то було б... але - нехай йому абищо,

Якби з Сокирами прийшли і Топорища,

Тоді-то був би нам капут».

І справді, скілько тут Сокири не бряжчали,

Ні дубчика, ні липки не стяли

І тільки де-не-де що кору пописали

Да і додому з тим пішли.

ВІЛ

«Мабуть, на небі звісно стало

(Про себе Віл в кошарі гомонів)

Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив

Да й витерпів-таки чимало -

Що в плузі силковавсь, копиці волочив,

Із ранку у ярмі до півночі ходив,

І ще щодня бував і битий!

Хазяїна не раз я проклинав,-

Тепер зовсім не той хазяїн став:

У мене вдовіль їсти й пити,

Несуть мені і солі, і крупів,

Овса і висівок; наїстись трьом би стало».

Аж тут хазяїн шасть у хлів

І, взявши за роги Вола, під ніж повів,

Бо, сказано, його годовано на сало.

Ти змалку так любив мене, як пугу пес;

Чого ж так лащишся тепер до мене, Йване?

Чи знаєш, що, як ти чоломкаться ідеш,

Чогось мене морозить стане.

ГРІШНИК

В далекій стороні, в якій, про те не знаю,

Мабуть, в Німещині, а може, і в Китаї,

Хтось разом оженивсь на трьох жінках.

Загомонів народ, почувши гріх великий,

Жінки голосять так, що страх:

«Глянь, що се коять чоловіки!

Як їм по три нас можна брать,

Так хай позволять нам держать їх хоч по п’ять».

Ґвалтують, сказано, навспряжки цокотухи.

Ось сяя вісточка і до царя дойшла,

А цар був, мабуть, не макуха,

Розлютовався він, і злість його взяла.

«О! почекайте лиш, не буде в вас охоти

За живота чортам служить!» -

Цар грізно загукав і люльку став палить,

І в люльку пхав огонь, і люлька гасла в роті,

А далі схаменувсь, за радою послав.

Як слідує, в празничному наряді

Пред очі царськії совіт вельможний став.

Цар двічі кашлянув, рукою ус розгладив

І річ таку премудрую сказав:

«Пребеззаконія на світі завелися,

А гірше, що в моїй землі!

Мені до уст сьогодні донесли -

Один паливода (і цар перехрестився)

На трьох жінках женився.

Щоб царству цілому за його не терпіть

Біди од праведного неба,

Його вам осудити треба,

І смерть страшну йому зробить.

Хай царству усьому в науку

Він витерпить такую муку,

Щоб з ляку більш ніхто в такий не вскочив гріх.

Крий Боже, щоб над ним хто з вас змилосердився!

Щоб луснув я, щоб я до вечора сказився,

Коли не поведу на шибеницю всіх!»

Як річ таку суддя дослухав,

Низенько поклонивсь, потилицю почухав

І ну з підсудками про діло мізковать.

Над ним морочились трохи не тиждень цілий,

І тільки що пили, а мало, кажуть, їли,

І так меж себе присудили,

Щоб Грішнику тому всіх трьох жінок оддать.

Народ сміявсь, і всі були в заботах,

Що раду перевіша цар,

Аж завтра дивляться, а та погана твар,

Той Грішник, сам себе повісив на воротях.

ВОРОНА І ЯГНЯ

Орлу схотілось попоїсти;

Піднявсь угору птичий цар

І вгледів відтіля, що край ставка овчар

Онучі прати мусив сісти,

Отара ж попаски попхалась навмання.

Орлу се по нутру; зложивши моцні крила,

Опукою згори - аж вітром зашуміло -

Орел ушкварив на Ягня,

Підняв його і геть потеребив за гору.

І треба ж, що на сюю пору

Пило біля ставка дурне Вороненя.

Страх полюбилося йому цареве діло,

І думає: «Чому ж сього я не зроблю?

Да не Ягня, а барана вхоплю».

Дивлюсь - воно угору полетіло

Да й пуць на шию барану

І, кігті вплутавши йому у вовну білу,

Смикнулося нести, да ба! вага не в силу:

Баран важенький і Орлу.

Воно вже стямилось, мерщій би полетіло,

Так із шерсті не виплутає ніг.

Дурне моталося, поки овчар прибіг

І, гарненько йому обскубши крила,

На іграшку дитині дав.

Мабуть, Господь так світ создав,

Що менший там не втне, де більший геть-то зможе,

Що дядькові пройшло, ти не роби, небоже,

Щоб крилець хто не обчухрав!

ЗЛИЙ КІНЬ

Учора мій сусід купив собі Коня

Із табуна, татарського, презлого,

Такого жвавого, такого вже баского!

Дивлюсь: сусід і вся його сім’я

Уздечки не напнуть на його.

Сусід сусідів кликать став

І могорич пообіщав,

Щоб тільки помогли йому Коня упорать.

Народ зійшовсь та гук такий підняв,

Мов цілину п’ять плугів орють.

А Кінь жахається да рже,

На дибки спиниться да гривою мотає,

То піде бокаса, то б’ється і кусає.

Котрий сміліший був, то вже

Од Коника тікає.

Прийшлось сусідові, мовляв, хоть сядь да й плач.

Аж дивляться, іде Петро Деркач -

Розумний чоловік і в конях силу знає,-

Іде і здалеку чуприною киває.

Прийшов - і ввесь базар нікчемний розігнав,

І сміло до Коня побрався потихеньку,

Все свистячи, повагом, помаленьку,

Все гладив, подивлюсь - уже і загнуздав.

Пани! чи чули, як Деркач коня поймав?